Дмитро МОТОРНИЙ : «Коли б я був царем, то жив би краще за царя»

Очолюваний двічі Героєм соцпраці, депутатом Верховної Ради України двох скликань Дмитром Моторним приватно-орендний кооператив «Зоря» у Херсонській області цього року зібрав урожай зернових, який склав третину врожаю всього району. «Ви розумієте: коли на столі є хліб — мова про нього в оселі не йде, а коли немає, то ні про що не говорять — лише про нього, про хліб. У нашому господарстві хліб стабільно є вже кілька десятиліть поспіль. Кажуть, є хліб, буде пісня. То чом би й пісню не скласти?..»

— Дмитре Костянтиновичу, на Ваших грудях чимало нагород. Сьогодні до них додалася ще одна. А якою була найперша?

— Добре пам’ятаю. Це була медаль «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні». Я її отримав за свої перші жнива 1944 року — працював помічником на єдиному в господарстві комбайні. Тоді мені було 17 років. Сьогодні в моєму господарстві 11 комбайнів: 10 «Донів» та «Славутич». До речі, завдяки потужній техніці збирання в кооперативі ми провели за 16 діб, намолотили 7,5 тис. тонн хліба, отримавши на круг по 42 ц зерна.

— Подейкують, ви «закрили» третину районного плану?

— Нехай собі гомонять. Хоча чимало господарств могли б з нами сміливо конкурувати, та либонь моці бракує. Тим-то й не дивно, що в цілому по нашому Білозерському району середня врожайність склала 17 ц з га.

— У слові, яке Ви промовляли при врученні Вам премії імені Володимира Вернадського, промайнула фраза, що у Вашому господарстві вже більш як 40 років «не говорять про хліб»...

— Атож, і не лише про нього. Знаєте, у мене завжди вистачало заздрісників. Раніше, за часів Союзу, вони ремствували, мовляв, на Моторного працює вся країна. Що б вони сказали нині? Адже ось уже більше десяти років господарствам ніхто нічого не дає, лишень забирають, обдираючи немов липку. Тим-то гинуть колгоспи, кооперативи, КСП. А ми живемо. А знаєте чому? Тому що навіть у ті затишно-застійні часи ми не дожидали, поки упаде манна з неба. Нам пропонували свої послуги всілякі міжколгоспбуди, сільгосптехніки. А я сказав: не підемо в жоден «гурток». Бо їх мета — забрати гроші, решта ж — не цікавить. І ми собі тихенько- тихенько, та й зробили власну ремонтну майстерню. Та таку, що в області кращої не знайдете. Маємо 140 тракторів, 100 автомобілів. Крім господарських потреб, майстерня обслуговує ще понад 120 додаткових замовників. 40 осіб, які там працюють, мало того, що самі непогану зарплатню мають, то ще й до каси господарства щомісячно вносять по 12—15 тис. грн. Є в нас і консервний цех. Торік ми зібрали непоганий урожай помідорів, то виготовили 720 тонн томатної пасти. Крім того, робимо самі крупи, фасуємо молоко, виготовляємо вершкове масло. Я інколи кажу людям: якби я був царем, то я б жив краще за царя — бо ночами ще й чоботи шив би.

— Маєте правічну господарську жилку. Звідкіля вона?

— Знаєте, я нещодавно пісню написав. Атож, і слова мої, і музика. Пісня називається «Покохайте поле». До речі, її вже прийняла обласна художня рада. То там є такі слова:

Дід і прадід виростали в полі,

Батько поле потом поливав.

Я на полі більше півстоліття,

І його, як маму, покохав.

Хліб завжди святиня для людини.

Дійсно, хліб усьому голова.

Покохайте поле, люди добрі,

Бо без поля хліба не бува.

Тепер розумієте, звідки в мене та господарська жилка?

— Дмитре Костянтиновичу, либонь кожен майстер мусить виплекати собі учнів. Ви їх маєте?

— Правда ваша. Мені вже 72 роки. Всякого в житті буває. Але я впевнений — раптом що, мої хлопці-орли — перший заступник, агроном, головний зоотехнік, головний інженер — підставлять плече, гідно переймуть хліборобську естафету. Вони грамотні, усі з вищою освітою. Буду потроху здавати їм справи й відходити вбік. Нехай приміряються.

— Цікаво, куди подінете премію, якої Вас удостоїв Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття»?

— Нещодавно я заходився ремонтувати свій дім. Узяв позику в банку, тепер слід потроху віддавати. Гадаю, премія тут не завадить. Ви здивуєтеся, але так воно є: моя зарплата (близько 200 грн.) не набагато перевищує середню зарплату по кооперативу (120 грн.). Я ніколи не накручував собі ні 400, ні 500 грн. Люди мене б не зрозуміли. Я — як усі, укупі з усіма. Зрештою, відзнака Фонду — то заслуга усього кооперативу «Зоря». Приймаючи цю нагороду, я не побоявся високих слів і сказав: ми робили й будемо робити все, щоб у нашій державі був хліб і до хліба. І щоб пісня була. Знаєте, як попрацюється всмак, то й співається всмак, а хто байдикує, то й пісні в нього порожні.

— Дмитре Костянтиновичу, вітаємо Вас із нагородою і чекаємо нових пісень?

— Стривайте мене завчасу в композитори записувати. П’ятдесят другі жнива — то лишень п’ятдесят другі. Як мінімум до найближчого ювілею мушу допрацювати, до п’ятдесят п’ятого.

— Дай Вам, Боже, здоров’я, хліборобе.

— І вам того ж зичу.