До десятиліття Канівської четвірки

Цими днями виповнюється десять років із часу подій, які могли докорінно змінити хід подальшої історії України. 24 серпня 1999 року — в День незалежності й напередодні президентських виборів — у місті Канів було оголошено про створення першої в історії незалежної України політичної коаліції — Канівської четвірки. В її склад увійшли люди, які на той час вже мали неабиякий політичний досвід, а головне — бажання протистояти тогочасній владі: Олександр Ткаченко, Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник. Згідно з домовленостями учасників, вони мали висунути від «четвірки» одного кандидата. По суті, так і сталося. Проте в останню мить, вже після того, як єдиним кандидатом було оголошено Євгена Марчука, Олександр Мороз публічно відмовляється від домовленостей і на вибори йде самостійно. Пізніше спрацьовує російський сценарій під умовною назвою «Єльцин — Зюганов», і з «двох зол»: Кучма — Симоненко Україна обирає менше.

Ці події нечасто згадуються журналістами. Швидше за все, через те, що достеменно про них мало хто знає (хоча пройшло всього десять років!). Прийшовши вдруге до влади, кучмівська команда зробила все, щоб перекрутити і перебрехати події передвиборної кампанії 1999-го. Тому не дивно, що вже через невеликий проміжок часу Олександр Мороз знову був активним учасником коаліції, яку знову — раптово для багатьох — зрадив. Невивчені уроки власного ж політичного досвіду (що вже казати про давніші події) — граблі й тупики української політичної еліти.

Про наслідки розвалу Канівської четвірки для України, які, на наше переконання, будуть відчутні ще не один рік, ми вирішили поговорити з людиною, що брала безпосередню участь у тих подіях. Народний депутат України Лев ГНАТЕНКО на власні очі бачив, як створювалася та як була знищена Канівська четвірка — один із небагатьох шансів українців на альтернативний вибір. Лев Миколайович досі в політиці, щоправда, вже під іншими політичними кольорами. Він заступник голови Української партії промисловців і підприємців, яка, за його ж словами, зараз перебуває в критичному стані — й знову через зраду в українській політиці. Тому наша розмова ще й про те, до чого призводить відсутність правил у політичній грі.

— Леве Миколайовичу, ви безпосередньо брали участь у передвиборній кампанії 1999-го. Більше того, на ваших очах створювалася Канівська четвірка. Чи було у вас відчуття, що перемога справді близько?

— У кожного з кандидатів були свої люди. Я тоді був радником голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка і також був його довіреною особою. Дуже багато часу я проводив у передвиборних поїздках із Олександром Миколайовичем. Це був мій перший досвід у передвиборній кампанії, під час якої я на собі відчув, що таке насправді політика в наших умовах. Кучма створив могутню державну машину як на центральному, так і на регіональному рівнях, здатну жорстко протистояти політичним конкурентам. Ось тоді я відчув, що політика — це боротьба, боротьба без правил, часто не на життя, а на смерть. Я бачив, як люди, з одного боку, хочуть змін, але з іншого — страшенно бояться відкрито висловити свою позицію. Ми знали, що цю владу треба змінювати. Так само, як знали і те, що зможемо це зробити тільки об’єднавшись.

По суті, Канівська четвірка була першою спробою в незалежній Україні створити коаліцію. Коаліція ця була, будемо казати прямо, антикучмівська, і якби вона відбулась, імовірність її перемоги на виборах була б досить висока.

— Переговори про створення Канівської четвірки велися з великими труднощами. Судячи зі спогадів учасників і публікацій в пресі (а Канівській четвірці все-таки вдалося прорвати інформаційну блокаду), кандидати дуже обережно ставилися один до одного. Чи дійсно рівень недовіри один до одного був настільки високим?

— Причин для недовіри один до одного було багато. Кожний із учасників переговорів свого часу підтримував Кучму, коли той здавався потенційно прогресивним лідером. Всі вони пройшли через період зрад і пережили на собі важку руку Кучми. У той же час, за кожним із учасників, що засновували Канівську четвірку, стояла певна політична сила (або сили), яка неодмінно хотіла бачити саме свого лідера першим у цьому квартеті. Тому найскладніший момент був не стільки в довір’ї, скільки в умінні домовитися. Я пам’ятаю, як Ткаченко, який з чотирьох політиків був найстарший, мені говорив: «Я готовий поступитися». Але Селянська партія, яка стояла за ним, не захотіла на це погодитися. Така ж проблема була в кожного. Якби з самого початку вони домовились і поділили між собою три посади — президента, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради, то не було б ніяких підозр, підкилимних ігор і, головне, не було б порадників — сірих кардиналів, які стоять за спиною лідера і йому на вухо підшіптують, що і як йому треба робити.

— Але все ж чотири кандидати за кілька днів до виборів змогли домовитися між собою — було прийняте рішення про висунення єдиного кандидата. А буквально через кілька годин Олександр Мороз відмовляється від усіх домовленостей. Ви знаєте, що стало причиною такого його рішення?

— Почну з того, що за час переговорів уже безпосередньо про єдиного кандидата, які тривали багато годин поспіль, ми всі дуже втомилися. Я, до речі, сидів поруч із Георгієм Гонгадзе. Ми дуже переживали. У кожного, хто виходив із кімнати переговорів, усі запитували, що там і як. І в даній політичній ситуації для нас — тих, хто представляв кандидатів, уже не важливо було, кого саме вони оберуть. Для нас важливо було саме рішення. І коли вже під ранок вони оголосили, що єдиним кандидатом буде Євген Марчук, ми зітхнули з величезним полегшенням. Рішення відбулося! Йдемо на вибори!

Тому, коли вранці Мороз раптом заявив про своє рішення йти самостійно, для нас це був шок. Ми всі, вся наша команда однозначно розцінили цей вчинок як зраду. І я впевнений, що вклав йому до вуха ідею про вихід із четвірки Йосип Вінський. Саме Вінський завжди в Соцпартії був «сірим кардиналом», який сидів на касі партії. На мою думку, саме слово Вінського стало вирішальним у демарші Мороза, і як наслідок — поразка на виборах 1999 року.

— Нещодавно на прес-конференції в Хмельницькому Вінський зробив ряд заяв, у яких згадував і Канівську четвірку: «Коли я робив Канівську четвірку, багато хто засуджував мене... І якби Мороз вийшов 1999 року в другий тур, він би виграв у Кучми...» Наскільки справедливі ці слова Вінського?

— Несправедливі з самого початку. Народження Канівської четвірки відбувалося зовсім не так, як це випливає зі слів Йосипа Вінського. Ще на початку передвиборної кампанії кожний із кандидатів відчув адміністративний ресурс на собі: громили штаби, друкарні... Нам із генерал-полковником Валентином Недригайлом часто доводилось одягати форму і виїжджати рятувати друкарні. Ми багато разів бачили сльози людей, коли знищувалися вже готові газети, листівки. Нам — людям, які пройшли Афганістан і велику міліцейську школу, — ставало страшно. І тоді Мороз звернувся до Ткаченка, щоб зробити спільну заяву щодо неправомірних дій адміністративного апарату. Ткаченко, знаючи, що в Марчука такі ж проблеми зі штабами, запросив Євгена Кириловича об’єднатися в єдину команду, і той сказав: «Я готовий». Так що ідея Канівської четвірки народилася не у Вінського. Так, він пізніше брав участь у кількох заходах, але народження Канівської трійки було закладене в кабінеті у голови Верховної Ради рішенням трьох політиків: Ткаченка, Мороза і Марчука з ініціативи Олександра Ткаченка. А коли в Каневі до них приєднався Володимир Олійник, вона отримала остаточну назву «Канівська четвірка».

Якщо чесно, я тоді дуже пишався, що працюю в цій команді. Коли ми їздили по Україні, люди нас зустрічали радо. Вони відчували, що з’явилася сила, яка може вирішити проблему зміни влади в Україні. І я досі пам’ятаю здивований сміх Гонгадзе, коли Мороз оголосив про своє рішення йти на вибори самостійно. Реготав не тільки Георгій, істерика була в нас у всіх. Роль Вінського, який завжди відстоював виключно вигідні для себе позиції, в цій всій історії зводилася до розвалу Канівської четвірки. Тому він не був ані творцем, ані конструктором Канівської четвірки.

Поведінка Йосипа Вінського легко читається людьми, які пройшли велику політичну школу: «риба шукає, де глибше, а Вінський — де вигідніше». Тільки-но рейтинг Соціалістичної партії почав падати, Вінський зразу ж перекинувся до БЮТ, де знову зайняв найбільш вигідну роль. А після конфлікту з Тимошенко знову почав виправдовуватися, що він випадково став міністром і випадково з’явився на біл-бордах...

Вже після виборів представники штабу Кучми признавалися, що висунення Марчука єдиним кандидатом викликало в них велику тривогу. За їхньою оцінкою, саме в Марчука був реальний шанс перемогти на виборах і стати президентом України.

— Невивчені уроки Канівської четвірки призвели до того, що вже 2004-го Мороз знову опинився в коаліції, яку знову зрадив. Щоправда, цього разу за такий крок він був політично покараний, не пройшовши в парламент на наступних виборах. Чи не тому так багато сьогодні в українському політикумі проблем, що історію Канівської четвірки кучмівська пропаганда перебрехала, а її досвід не був врахований?

— Для коаліції 2004 року було характерно те, що вона ніколи не була коаліцією. Давши присягу українському народові, що вони ніколи не зрадять один одного за будь-яких обставин, вони почали зраджувати і ошукувати вже в період підрахунку голосів виборців.

Це яскравий приклад поведінки так званої української еліти домовлятися, підписувати угоди, присягати на вірність і зраджувати один одного одночасно.

Проблема Мороза полягала в тому, що він не став боротися за місце голови Верхової Ради всередині демократичної коаліції, не виступив на засіданні фракції, не ініціював загальне засідання коаліції, а тихенько домовився з опозицією про посаду голови.

При всій нечесності й непорядності поведінки керівництва блоку «Нашої України» дії Мороза були негативними.

По суті, це було повторенням «спецоперації» з розвалу Канівської четвірки — демократичної коаліції 2006 року. Як урок, можна сказати, що, на жаль, зрада і брехня є невід’ємною рисою діяльності сучасних лідерів провідних політичних партій. Українська «візантійщина» є головною проблемою нашої країни

— Звичайно, історія умовного способу «якби» не знає. Але, не змоделювавши ситуацію в розвитку, не винесеш з неї потрібних уроків. Якби Мороз не зрадив Канівську четвірку, що б було далі?

— Скільки років ми вже мріємо про те, щоб президент, прем’єр-міністр і голова Верховної Ради працювали в унісон. Це, по суті, головна мета української політики на даному етапі. 1999-го року був унікальний шанс. Якби лідери домовились, а політичні сили ухвалили єдине правильне рішення, то Канівська четвірка мала б реальний шанс виграти вибори. До влади прийшли б соратники й однодумці, готові на професійному рівні обійняти три провідні посади в державі. Здавалося, ці люди однаково розуміли становище в країні й бачили її подальший розвиток. Більше того, Володимир Олійник був тоді президентом Асоціації міст — а це місцеве самоврядування. Чотири найпотужніші державні та громадські структури могли виробляти єдину державну політику. Не змогли тоді — збираємо плоди досі.

Мороз тоді зрадив інтереси не тільки Євгена Марчука, якого висунули єдиним кандидатом, або Олександра Ткаченка, або Володимира Олійника, — він зрадив довіру величезної кількості людей, які покладали надії на Канівську четвірку. Хоч що б сьогодні говорив Мороз, я завжди буду пам’ятати той день — 14 жовтня, коли він одноосібно перекреслив шанс країни вийти на новий рівень.