«Дорожня карта» для держави,

Ще Микола Васильович Гоголь вичерпно окреслив перелік наших головних бід — дурні та дороги. Від часів колишнього СРСР і до наших днів потерпаємо ще від однієї біди — безгрошів’я. Хоча ще в 70-ті минулого століття персоніфікований колективний розум народу-«совка», кіт Матроскін, висунув вагоме підтвердження відсутності новизни тієї третьої біди. «Кошти у нас є, у нас в голові не вистачає…», — відзначив цей мультиплікаційний Кузьма Прутков тих днів і тим самим звів нову біду до пункту першого геніальної тези Миколи Васильовича. Нині, на п’ятнадцятому році незалежності, в країні зненацька з’явилася четверта біда — в бюджеті завелися зайві гроші, багато грошей — мільярди…

ПIДХОДИ ШАРИКОВА

З огляду на ті напружені дискусії, які з приходом нежданої фінансової навали почали потрясати всю країну — від уряду до підприємців, від інтелектуалів і до пересічних пенсіонерів, виникають побоювання, що Україна може з цією бідою не впоратися. Відвиклі від господарського розпорядження ресурсами державні, господарські та звичайні громадянські уми з надривом б’ються над надзвичайно важкою проблемою — куди б красиво «вгатити» ці несподівані кошти або, ще краще, як їх гарненько «роздерибанити». Спадкоємці наукового методу Поліграфа Поліграфовича Шарикова усього спектру політичного бомонду просто і ясно пропонують — розділити і все тут, себто проїсти. З ними, вочевидь, усе ясно, і коментарі тут, зрозуміло, просто недоречні. Проте хвилює творчість у галузі застосування майже п’яти мільярдів доларів тієї частини високопосадовців та вітчизняних інтелектуалів, які, здавалося б, просто мусили б мати чіткі і професійні пропозиції щодо ефективної витрати дарованих долею коштів. Хоча б тому, що певна частка цих громадян мають відповідну освіту, а дехто — і міжнародне визнання в галузі економіки та фінансів. Проте позиція вищих державних мужів зазвичай коливається в спектрі від уже зазначеного проїдального підходу Шарикова до фінансування якихось гіпотетично «надважливих», хоч і туманних, економічних та соціальних проектів. Пропозиції інтелектуальної еліти ширяють від вливань у культуру, освіту та соціальну сферу і до сором’язливих натяків на бажаність розбудови інфраструктури — побудови доріг, наприклад. Принаймні, інші погляди стосовно застосування несподіваних мільярдів або не встигли бути артикульовані, або ж зроблено це було не настільки виразно, щоб впадати у вічі.

Усе це викликає велику тривогу в тому сенсі, що ці великі і такі потрібні для України гроші, які могли б послугувати фундаментом для початку відродження країни та держави, врешті-решт будуть таки «роздерибанені» вітчизняними талантами, що вміють швидко віднаходити стежку до державного корита. І тоді, через рік-два, це стане причиною новітнього фінансового та політичного скандалу. Адже в 1994-му лише підозра в майбутній можливості фінансових зловживань стала приводом до зміни президента України та, на жаль, зміни курсу країни на ціле десятиліття. До речі, виникає досить цікаве запитання — чи немає тут певного історико-політичного повтору, чи не готується поховання посткучмівської «відлиги» Ющенка тими ж методами, якими було поховано пострадянську «відлигу» Кравчука?

Останнє запитання має хвилювати не лише нинішню владу, а й громадян. Принаймні ту частину спільноти, яка має найменші рефлексії хоча б стосовно власного благополуччя на наступні десятиліття. Адже специфіка політичної драматургії за останні два десятки років дає вагомі підстави для припущення щодо ймовірності існування зацікавлених сторін та умільців використання коштів від продажу «Криворіжсталі» як привід для зміщення обраної народом влади та приходу до керівництва країною чергової команди «ефективних менеджерів». Пригадаємо хоча б ілюзії та реальне їх використання в контексті таких подій як «перебудова», здобуття незалежності, а також вже згадане дострокове переобрання Л.М. Кравчука й перемогу на виборах Л.Д. Кучми, дуже «своєчасний» для певних кіл та спрямований не лише проти Кучми і його поплічників «касетний скандал», отруєння В.А. Ющенка і багато іншого.

Однак питання спрямування двадцяти чотирьох мільярдів гривень має ще й інші виміри. Перший — це створення позитивного прецеденту як щодо використання значних державних коштів, так і щодо професійності дій влади. Другий додатковий аспект використання цих коштів, можливо, навіть більш важливий, полягає в тому, що ефективне використання такого значного ресурсу цілком може призвести до незворотних позитивних змін, стати точкою переходу системи «Україна» в довгий період стрімкого розвитку та процвітання. Якщо, звісно, не розтранжирити цей фінансовий ресурс так само, як було впродовж року з політичним ресурсом довіри народу до «помаранчевої влади».

ПРАВОРУЧ ПIДЕШ...

Отже, спробуємо скласти своєрідну «дорожню карту» ситуації з витратою криворіжсталівських грошей — спрощений план проекту. Тим більше, що нині вислів «дорожня карта» став вельми популярним. Перше, що необхідно вирішити, це — «проїдати» (витрати на соціальні виплати та латання застарілих проблем) чи інвестувати, тобто розвивати криворіжсталівським коштом певні проекти. Проїсти, звісно, легше й приємніше. Проте варто думати хоч би про те, що доведеться їсти завтра. Згадаймо хоча б, як чинив упродовж тисяч років господар. Якою б важкою, холодною та голодною не була зима, ніколи не з’їдався взимку запас посівного матеріалу. Тому що господар добре знав: у разі споживання того, що відкладалося на посів, голодна смерть неминуче прийде вже наступного літа чи осені. Не менш вагомий аргумент, який став уже майже банальністю, хоча актуальності не втратив, — відома притча про рибу та вудочку. Тобто потрібно «сіяти», потрібно купувати «вудочки» — інвестувати в проекти.

Друге питання витрати криворіжсталівських грошей, себто друге розгалуження дороги на нашій «дорожній карті», — це напрям інвестування. Адже можливе, і це вже дискутується, інвестування як у важливі проекти економічного розвитку, так і в розбудову державної системи управління та інфраструктуру держави. Інвестування державою у важливі економічні проекти — це, безперечно, вельми незле. Проте лише в разі, коли тією ж державою повністю виконані усі плани з розвитку державної системи управління та інфраструктури. Оскільки саме ця галузь є пріоритетом для держави. Якщо держава бажає і може інвестувати у розвиток державної системи управління та інфраструктури, то зазвичай усі інші важливі проекти економічного розвитку може і має підстави фінансувати приватний інвестор. Якщо ж держава своє завдання в царині державної системи управління та інфраструктури успішно виконала, то вона може, безперечно, займатися економічними проектами. Остання ситуація містить таку екзотичну обставину як надлишок фінансових ресурсів. Проте навряд чи подібне станеться у нас. З огляду на ситуацію в царині державної системи управління та інфраструктури, де, як кажуть, «кінь не валявся», та на оцінку міжнародних експертів, які від МВФ пропонували на вказані цілі нашій державі до десяти мільярдів доларів, суми від продажу «Криворіжсталі» буде навіть замало. Так що про економічні проекти доведеться на деякий час забути.

Наступне розгалуження дороги на нашій «дорожній карті» — це питання пріоритетів інвестування у розвиток державної системи управління та інфраструктури. Тобто — в першу чергу інвестувати розбудову системи державного управління України чи все ж розпочати з інфраструктури? Питання не з легких, оскільки система державного управління — це «мозок» системного утворення, а інфраструктура — це його нервова система, кровоносна система тощо. Власне, відмовитися неможливо від жодної з перелічених складових державної системи нашої країни. Проте пріоритети визначити необхідно.

Нині в усьому світі смерть мозку є чітким критерієм моменту визначення смерті людини. Подібний критерій, мабуть, доречно застосувати і до такої системи як держава. Отже, питання стану системи державного управління є питанням життя та смерті держави, питанням №1. Відтак, першочергове інвестування розбудови саме системи державного управління є найважливішим, усі інші сфери мають інвестуватися лише після того, як розбудова цієї системи досягне достатнього рівня — рівня життєздатності «мозку» держави. Визначити цей рівень можуть допомогти сучасні методології оцінки розвитку організаційних систем, до яких належить і державна система.

ВIД ХАОСУ ДО ОПТИМІЗАЦIЇ

Сьогоднішній світ політики та економіки висуває до будь- якої організаційної структури цілком конкретні об’єктивні вимоги. Ці вимоги досить жорсткі. Організація, незалежно від того, держава це чи корпорація, повинна в десятки разів оперативніше, ніж два-три десятки років тому, відслідковувати й відповідати на всі виклики зовнішнього світу: зміни міжнародного та регіонального політичного середовища, ринку й технологій, дії конкурентів і партнерів, соціальні й політичні впливи. Причому відмовитися від відповіді на ці виклики глобалізованого світу неможливо — інакше доведеться добровільно вийти із сфери діяльності. Або тебе «вийдуть»... Необхідність здійснення швидких і ефективних змін (розвитку організацій) виділила відповідні технології в окрему галузь. Найбільш популярні стандарти і методології оцінки організаційної зрілості на сьогодні — Capability Maturity Model (СММ), що є моделлю зрілості процесів, зрілості організації, і безперервне поліпшення організаційних процесів — Business Process Improvement (BPI). CMM й BPI визначають п’ять рівнів зрілості організацій.

1. Хаос (початковий рівень) — дисбаланс організаційних цілей. Організація розглядається як сукупність окремих елементів. Вартість продукції висока, результат непередбачуваний.

2. Контроль (повторюваність) — основні цілі організації збалансовані. Процеси контрольовані. Результат стає передбачуваним.

3. Оптимізація (визначеність) — основні процеси організації реорганізовані з метою спрощення. Точна тимчасова оцінка діяльності й розрахунок собівартості продукту.

4. Адаптація. Всі процеси й компоненти продукції кількісно оцінюються й контролюються. Процеси організації синхронізовані з потребами користувачів.

5. Світовий клас. Забезпечується BPI за допомогою кількісних оцінок і впровадження інноваційних ідей і технологій. Організація формує попит. Якість продукції відповідає прихованим потребам користувачів.

Усі п’ять рівнів зрілості організації стосуються не лише організацій виробничого типу, а й будь-яких ділових організацій, до переліку яких належать також громадські, політичні, релігійні організації, держави в цілому та наддержавні утворення. В цих випадках змінюються лише цілі, стратегії та продукована організацією продукція, якою є відповідно соціальні, політичні, релігійні та державні послуги.

Організація (держава — в тому числі), яка не досягла рівнів 4-5 за шкалою CMM та BPI, «не бачить» та «не розуміє» ситуацію навколишнього світу з причини відсутності відповідних органів (служб) для «бачення» та «розуміння». Відтак подібна організація є, за аналогією з людиною, організацією-калікою. Державні інституції України перебувають на першому, найнижчому організаційному рівні — «хаос». Тому головною стратегією України в цій сфері має бути стратегія швидкого подолання відставання державних інституцій від рівня сучасних вимог за шкалою CMM та BPI.

Задля справедливості варто відзначити, що Україна, на відміну від більшості країн третього світу, все ж не так безнадійно відстає від вимог стандартів CMM та BPI. Україна ще не повністю розгубила свій колишній інтелектуальний і технологічний потенціал, який здатен у досить стислий термін підняти країну по сходинках CMM та BPI на належний рівень. Підняття рівня за міжнародною шкалою СММ-BPI є не лише важливим саме по собі. Саме за цим рівнем оцінюється ділова дієздатність країн та корпорацій, їх здатність до освоєння та повернення інвестицій. За цими критеріями оцінюється якість державного управління, яке формує якість середовища для бізнесу, що є головним чинником для зростання ВВП та рівня життя в країні. Наскільки важливою є якість державного управління, можна побачити з досвіду країн Скандинавії, які за умов відсутності, за винятком Норвегії, значних природних ресурсів, лише за допомогою якості державного управління створили той економічний та соціальний феномен, який нині називають «скандинавським дивом». Підвищення рівня організаційної зрілості державних інституцій — ключ до цього дива для України. Адже лише пряма економічна віддача від витрат на підняття рівня організаційної зрілості, за прикладами інших країн, перевищує затрати в десятки разів. А опосередкована віддача, за рахунок системного ефекту, становить три- чотири порядки.

Таким чином, саме інвестування в розвиток сучасних державних інституцій дасть віддачу не лише для держави в цілому, а й для усіх галузей, включно з тими, що нині претендують на використання цих коштів. Проте на цьому шляху існує ще кілька перепон. Як свідчить світовий досвід подібних організаційних перетворень, для цього необхідна дуже значна і рішуча підтримка вищого керівництва. Друге, що може стати на заваді, — спроба здійснити інституційні перетворення під керівництвом старої бюрократичної гвардії, яка об’єктивно зовсім не зацікавлена в таких перетвореннях. Хоча дехто з нинішнього керівництва країни і думає, що школа номенклатури КПРС дає підстави вважати себе на кілька голів вищими в галузі управління, життя подібні ілюзії давно спростувало. Згадаймо, хто саме довів колишній СРСР до економічного та соціального краху, хто під час десятиліття «кучмізму» спромігся «опустити» розвиток країни фактично в усіх царинах на рівень, найнижчий у всій східній Європі. Це з точки зору практики. З точки зору теорії, функціональна схема і методології управління, яких навчились, хоча, можливо, і не повною мірою, колишні партноменклатурщики, застаріла морально більш як на півстоліття, ними давно не користуються в розвинутих країнах. Тобто треба доручити розбудову державних інституцій не номенклатурним «орлам» та їх «орлятам», а тим, хто має відповідну кваліфікацію. Президенту, прем’єру та секретарю РНБО, які мають очолити справу інституційної розбудови, варто зосередитись на створенні відповідної команди, прийнятті необхідних рішень та всебічній підтримці цієї важливої для України справи.

І останнє. Щоб криворіжсталівські кошти не «розсмокталися» тихенько на усілякі дрібниці, варто створити відповідний цільовий фонд — Фонд стратегічного розвитку. Кошти від «Криворіжсталі» використовувати лише в межах затверджених проектів розвитку державних інституцій. А для контролю достатньо, щоб наглядову раду фонду складали члени РНБО в повноважному складі. Тоді процес розбудови буде відповідальним достатньою мірою.