«Друзям — все, ворогам — закон»?

Коли нацисти прийшли за комуністами, я мовчав, я ж не був комуністом. Потім вони прийшли за соціал-демократами, я мовчав, я ж не був соціал-демократом. Потім вони прийшли за профспілковими діячами, я мовчав, я ж не член профспілки. Потім вони прийшли за євреями, я мовчав, я ж не був євреєм. Коли вони прийшли за мною, більше не було нікого, хто міг би протестувати.

Те, що відбувається останніми тижнями в українському політичному просторі, здається нелогічним, якщо дотримуватися позиції стороннього спостерігача. Здається, що влада риє сама собі могилу, добровільно заганяючи себе в гетто авторитарних режимів. Наступ на здоровий глузд, не говорячи вже про такі «тонкощі», як дотримання принципу «закон один для всіх», загрожує іміджу правлячої партії, глави держави та України загалом. Проте влада цього разу не квапиться здавати назад. Переслідування політичних опонентів набуло рис банальної помсти. Зійти з цього шляху можна, лише визнавши свої помилки.

ЗУПИНКА ЗА ЧВЕРТЬ КРОКУ ВІД ПРІРВИ

Коли голодування Юрія Луценка наблизилося до межі, необоротно небезпечної для його організму, експертна спільнота і політикум уперше перелякалися не на жарт. Невже влада готова довести свого політичного супротивника до болісної смерті виключно заради помсти і доказів власної «крутості»? Що буде потім? Невеселий висновок про панування тієї групи всередині правлячої верхівки, яка виступає за згортання європейських устремлінь України, здавалося, отримував найсерйозніше підтвердження. Луценко, по сутті, сам урятував себе і країну, припинивши голодувати. Інакше вже цими днями можна було б очікувати найгіршого розвитку подій. Інакше реакція світової спільноти була б негайною і жорсткою, на що і розраховують противники євроінтеграції у високих сферах.

Коли стало відомо про фактичний арешт Тимошенко, ситуація здавалася не менш драматичною. Усе виглядало так, ніби шанси головного опозиціонера залишитися на волі — не такі вже й великі. Лише після заспокійливої заяви Генпрокурора про те, що лідер «Батьківщини» повернеться з допиту додому, політикум наче видихнув. А в ті години спекотного травневого дня якось повіяло північним вітром — з російсько-білоруських просторів. Особливо показово наступне: влада, «відрепетирувала» арешт Тимошенко, перевірила тим самим, хто і яким чином готовий її захищати. І виявилося, що, окрім групи вірних соратників і одвічної «групи підтримки» у вигляді екзальтованих осіб середнього і старшого віку, особливо ніхто не стрепенувся.

По суті, Партія регіонів за ці півтора роки зробила все ж одну істотну реформу в нашій свідомості: вона підірвала довіру до будь-якої влади в цілому — нинішньої, минулої і майбутньої. Опозиційні фігури в цьому плані, хоч якою там була їхня роль, діяльність і приписувані їм злочини, все ж таки є знаковими для країни. І «проковтнути» свавілля відносно них — означає в один не прекрасний момент опинитися в ситуації, яка описана у фразі, винесеній у епіграф.

ПОСПІХ ПОКАЗУЄ НЕ СИЛУ, А СЛАБКІСТЬ

Знаючи про свою не дуже високу популярність, влада почала відверто квапитися і припускатися майже фатальних помилок. Затягувати зі справами опозиціонерів вона не може собі дозволити. Силові структури грають м’язами, демонструючи твердість правосуддя. Правосуддя, на жаль, вибіркового. Юрій Луценко сидить у камері вже півроку за злочини, реальний рівень яких не передбачає подібної санкції. Жодні заходи, включаючи зібрану депутатами заставу на суму збитку, що ставиться йому в провину, і навіть на пряме звернення до Президента українського омбудсмена, на зацікавлених у справі екс-міністра осіб не діють. На відміну від попередньої влади, влада нинішня готова доводити процеси над чиновниками попереднього режиму до кінця. Щоб показати свою принциповість. Та не лише тому.

Помста, необачність, прагнення показати своєму базовому електорату жорсткість і послідовність, бажання залякати суспільство і запобігти фронді в чиновницькому апараті та силових колах, намір усунути Тимошенко з політичного горизонту перед виборами — кожна з цих мотивацій доповнює іншу. Відносно Тимошенко важливий іще й зовнішньополітичний контекст: «газову справу» порушено для того, щоб показати незаконність укладеного в 2009 році договору, і поставити під сумнів умови газового контракту із Російською Федерацією. Надії ці виглядають більш ніж наївно: росіяни не збираються поступатися своїми інтересами. Якщо Тимошенко потрапить до в’язниці, це не призведе до відміни контракту. Можливо, Президента переконали, що справою Тимошенко можна «вбити багато зайців», але лише не цього — одного з «найжирніших». Отже, арешт лідера БЮТ може бути сприйнятий лише як акт політичної помсти — лише так. На Заході його виключно в подібному сенсі розуміють. Тому генеральний прокурор вимушений скликати іноземних послів і фактично звітувати перед ними. Що більш ніж показово: наша влада ще не готова обернутися до Європи спиною і остаточно ототожнити себе з клубом «Останніх диктаторів». Відступати нікуди. Позаду самі знаєте хто. Міжнародне співтовариство ще також не готове кинути нас в обійми великого північного брата. Хоча ми самі були буквально в чверті кроку від того, аби історія України почала крокувати іншим шляхом...

ЗБИРАЮЧИ ПЛОДИ СВОЇХ ДІЙ

Але наша історія могла піти іншим шляхом раніше — коли і Тимошенко, і Луценко були при владі. Саме вони у 2005 — 2009 роках нічого не зробили для того, щоб змінити систему, створену ще за часів Кучми, і втілити в життя гасло «Бандитам — в’язниці!». Вони винні в профанації ідеалів Майдану, в тому, що діяли так само необачно, як і нинішні їхні колеги, також були плоть від плоті владною системою, проти якої так і не наважилися виступити. Та й чи хотіли? Арешт Бориса Колеснікова або БТР на газоні особняка Ахметова виглядали більше як піар-акції. Радикальної чистки політичної еліти помаранчеві псевдореволюціонери не хотіли. Вони грали в демократію, вирішували свої власні питання, можливо, увірувавши в те, що їхнє правління буде вічним. І тепер збирають плоди своєї діяльності, точніше, бездіяльності.

«Донецькі» ж швидко і цілеспрямовано зламали консенсус усередині політичної еліти. Вони привчені мислити категоріями максималізму. Вони відмінно усвідомлюють, що якщо хочеш керувати довго, слід викоренити можливі осередки опору. Поєднуючи залякування з маніпуляцією, можна досягти короткострокового ефекту. Але в довгостроковій перспективі можна програти. Проте відносно таких «високих матерій» нинішні можновладці думати не хочуть. Вони вірять, що у них є достатньо ресурсів і засобів, аби вигравати всі майбутні вибори протягом як мінімум 10 років, не зважаючи на справжнє ставлення до них населення. При цьому всі політичні фігури, що являють найменшу небезпеку, мають бути або куплені, або дискредитовані, або ізольовані. Демократією тут і не пахне. Тому Луценко і Тимошенко приречені на судові процеси. Ці процеси влада планує зробити закритими. У відкритій судовій битві вона не зможе отримати однозначну і беззастережну перемогу. Вибірковість правосуддя відносно тих самих Луценка і Тимошенко очевидна хоча б тому, що інший визначний фігурант кримінальних справ — Леонід Кучма, якого обвинувачують за більш серйозною статтею, перебуває на свободі і не дуже обмежений у пересуванні.

ІГРИ БЕЗ РОЗУМУ

Влада вже, ймовірно, загралася. Не пройшло й півтора року з моменту зміни президента, як в арсеналі спілкування влади з народом не залишилося жодних аргументів, окрім роздмухування провокацій, розколу країни за ідеологічною ознакою і залякування населення, в тому числі й через показовий тиск на опозиційні фігури. Подібний нехитрий стиль поведінки лише зайвий раз підтверджує: все, про що йшлося 2004 року на Майдані про обриси «донецької влади» — правда. Що аж ніяк не виправдовує тих, хто «донецьких» викривав — із метою самим потрапити у владні крісла. І тепер, коли реальність знову повернулася до них спиною, викривачам «бандитів» доводиться збирати плоди власної політики.

А регіонали плоди своєї політики зберуть через 5 — 10 років. Вони самі показали, що можуть витягати на світ справи десятирічної давнини. Зламавши кодекс недоторканості всередині системи, вони зробили корисну справу, але вмить дискредитували цей крок необ’єктивністю свого правосуддя. І цим лише дали сигнал тим, хто в майбутньому ув’язнюватиме їх.