Духовний пастир і депутат
— Шановний отче, шановний депутате, прошу розповісти нашим читачам трохи про себе, про своє коріння.
— Мені 40 років, а походжу я по батькові — з Київщини (Кагарлицький район), а по мамі — з Чигиринщини, чим завжди пишаюся. Ще в ранній молодості обійшов усі села навколо Чигирина, а коли став студентом, то знову ходив по цій історичній землі — вивчав народний побут, збирав колекції зразків народної творчості та археологічних знахідок. Уклав зібрання народних вишиванок та кераміки, частину якого передав свого часу до музею Івана Гончара. Мій батько був сільським учителем, мати — працювала акушеркою. Від них мені з дитинства передалася любов до своєї країни, до її історії та мови. Маю дві освіти. Перша — художник-ілюстратор книг; навчався у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова; нетривалий час працював художником по реставрації церков та костьолів. Друга освіта — духовна, набута у Колегії патріарха Мстислава у Харкові. Той факт, що я змалку багато малював, зокрема образи та образки (для себе і для сусідів), неабияк вплинув на мою духовність. А загалом мене сформувало родинне середовище. Скільки себе пам’ятаю, не можу згадати випадку, коли б у родині хтось підняв голос чи вжив грубих слів (не згадуючи вже про лайку). Моя пошана до батька, його авторитет були й залишаються такими великими, що досі, у віці 40 років, я не дозволяю собі у його присутності «перехилити» чарку спиртного.
Після армії зрозумів, що без істинної віри неможливе відродження народу. Може, через те, що у моєму роді ревно зберігалися духовні традиції, за всіх часів відзначалися християнські свята, а в хаті у червоному куті завжди були образи, прикрашені вишиваними рушниками.
Дякую долі й за те, що мені випало зустрітися із львівським священиком Володимиром Яремою, який пізніше став патріархом Української автокефальної православної церкви — патріархом Димитрієм. Його духовність, релігійність і одночасно освіченість справили на мене надзвичайне і тривале враження. Так само, як його дослідження українського церковного мистецтва, зокрема архітектури храмів. На своєму старенькому велосипеді о. Володимир об’їздив всю Україну, вивчав, описував все те, що вціліло від радянського «потопу». Сьогодні твори патріарха видаються й вивчаються за кордоном, а у нас про них мало хто й знає. Це була надзвичайна людина — щира, чесна, віддана своїй церкві і народу.
Сан я прийняв 1989 року — згідно з глибоким переконанням у тому, що ні незалежної держави, ні гідного життя неможливо побудувати на цінностях виключно матеріальних, без християнської моралі. Як казав дуже шанований мною патріарх Мстислав, «нам би нічого не бракувало, нам не треба було б Конституції, якби ми жили згідно з вченням Євангелія». Це не значить, що я є прихильником теократії. Зовсім ні. Зокрема, впевнений, що українському народові споконвічно, генеологічно, так би мовити, притаманний демократичний підхід до суспільного життя.
— Розкажіть, прошу, дещо детальніше про вашу парафію, про православних, що гуртуються навколо київської церкви св. Бориса і Гліба та його настоятеля.
— 1990 року відбулася знаменна у моєму житті подія — у березні, у Шевченківські дні я відслужив першу літургію у Пирогові під Києвом. Громада, яка тоді там зібралася, і досі зі мною — вона стала частиною парафії церкви св. Бориса і Гліба, настоятелем якої я є вже понад десять років. Мої перші парафіяни, попри розчарування і труднощі останнього десятиліття, зберегли своє ставлення до церкви, до незалежності і відродження держави. А церква зберегла ауру того високого духовного стану, яка була властива їй у перші дні відродження. Серед парафіян церкви бачимо Валентину Стус, Ніну Марченко, родину Литвинів, Кирила Стеценка, Олеся Харченка, Марічку Миколайчук. А деяких вже немає на світі. Мені випала сумна доля ховати В’ячеслава Чорновола, Оксану Мешко, Івана Світличного — людей, з якими починалася наша церква. Тому не дивно, що парафія св. Бориса і Гліба є політично і національно свідомою, хоча серед постійних парафіян є й росіяни та російськомовні люди. Треба віддати їм належне — у церкві вони всіляко намагаються послуговуватися тільки українською мовою. Є серед нас і чорношкірі православні. А богослужіння — повний тижневий і річний цикл богослужінь — провадимо тільки українською. Для цього вже зроблено достатньо добрих перекладів.
— Чому, на вашу думку, не об’єднуються дві церкви, яких не розділяють ні догматичні, ні політичні переконання — УПЦ КП та УАПЦ?
— На початку 90-х, коли формувався Київський патріархат, я виступав категорично проти тих старих засад, тих політичних методів, які використовували при створенні цієї церкви як президент Леонід Кравчук, так і митрополит Філарет. Бо завжди вважав, що церква має бути повністю незалежною від держави, від політики. Коли відбулося злиття УПЦ КП та УАПЦ, я був неприємно вражений тим, що патріарха Мстислава немовби відсунули вбік — вирішили справу у його відсутності, в той час, коли він був в Америці. Я спілкувався з патріархом, знав, що він був вельми незадоволений тим, як проходив Об’єднавчий собор. Одним словом — вийшов вельми неприємний і непотрібний конфлікт.
Поза всякими сумнівами, однак, я стою за незалежність українського православ’я і проти тих рішень, які були прийняті Харківським собором, ініційованим Московським патріархатом. І сьогодні я глибоко переконаний у необхідності об’єднання УПЦ КП і УАПЦ, яких не розділяє нічого, крім персональних амбіцій та непорозумінь. Так само, як я, думає значна частина мирян і священиків нашої церкви (УАПЦ). Вважаю, що на часі скликання загального Собору, який має обрати таємним голосуванням спільного патріарха. Необхідно належно оцінити патріарха Філарета. Бо протягом цих десяти років, за умов сильної противаги, він проявив себе як цілком послідовний політик.
Минулого року з благословення патріарха Філарета та ієрархів (не всіх) нашої церкви ми провели у храмі св. Бориса і Гліба спільне богослужіння, у якому взяли участь священики двох церков. На жаль, на рівні ієрархів, єпископів, попри існуючі домовленості, такого богослужіння так і не відбулося.
— Якщо реально оцінювати ситуацію, то треба констатувати той факт, що сьогодні ми маємо в Україні ще один православний розкол — розділення УАПЦ. Ви згодні з такою думкою?
— Певним чином так воно і є — в УАПЦ немає єдності, немає спільного церковного життя, немає авторитетної фігури. Думаю, що вихід існує тільки один — робити кроки на зближення з УПЦ Київського патріархату. Різними методами, наприклад, такими, як створення спільних церковних шкіл, спільних парафій, заснувати спільну Духовну академію, де б співпрацювало духовенство обох церков. Розуміння необхідності цього існує навіть на парафіяльному рівні — вірні й духовенство двох церков разом відзначають свята, храми, спілкуються. А у верхах — та сама модель, що в політиці — «розділяй і владарюй». І не треба плекати надії, наприклад, на те, що клір УАПЦ буде визнано канонічним за сприяння УПЦ США. Треба рахуватися із реаліями — ніякого часткового визнання очікувати нам не приходиться. І робити, те, що нам самим доступно.
— Як так трапилося, що духовна особа стала депутатом Верховної Ради? І чи можливо суміщати дві такі відповідальні посади, як депутат і настоятель храму?
— Політично активною людиною я був усе своє свідоме життя; скільки себе пам’ятаю, завжди знаходився «в опозиції» до минулої влади. Почалося з того, що малював іконки і незмінно був у ватазі сільських колядників у часи, коли заборонялися релігійні обряди; пізніше почав збирати заборонені народні пісні. Всюди, навіть коли служив в армії, розмовляв виключно українською мовою, тоді як весь офіцерський склад був, звичайно ж, російськомовним. Не треба пояснювати, що це ставило таких, як я, у розряд підозрілих і навіть небезпечних. Коли навчався в інституті, то належав до групи студентів, що відповідали на запитання викладачів, писали курсові роботи, складали екзамени виключно українською мовою. А слухаючи лекції російськомовних викладачів, конспектували їх українською. Я вже згадував, що моя національна свідомість формувалася також під значним впливом батька, викладача української мови і літератури.
Починаючи з часів перебудови, я став більш публічно активним. Співпрацював із В’ячеславом Чорноволом, брав участь у самвидаві, виступав — вже ставши священиком УАПЦ — на мітингах. 1990 року я став першою духовною особою, обраною депутатом Львівської міської влади; невдовзі, втім, склав повноваження — переїхав священиком-місіонером до Києва.
А суміщення пастирської і депутатської посад є для мене корисним і необтяжливим. Після тижня політичних баталій у ВР та після численних, іноді вельми складних справ в окрузі, недільні богослужіння стають ще більшим святом духовного життя, святом Господа Бога. Це моя духовна підтримка, можливість зберегти свій внутрішній світ.
— Події у новообраній ВР налаштували на скептичний і навіть песимістичний лад значну частину суспільства. Як вам здається — із середини — чи ми обрали до парламенту дійсно достойних і дійсно здібних, освічених політиків? І чим ви займаєтеся у ВР?
— Я належу до оптимістів і вірю в те, що у ВР є багато чесних порядних людей, однодумців стосовно обов’язків перед людьми та державою. Цікаво, що серед депутатів є люди, які колись залишили батьківщину наче назавжди, а зараз повернулися — «послужити». Хоча й треба робити поправку на людську природу, яка ніколи не забуває про особисті інтереси. Це, до речі, стосується не тільки українських парламентарів. Та переважна більшість обраних хоче загального добра, дарма що єдності щодо шляхів серед нас немає. Зрозуміло, що є й інші люди. Особливо ті, про яких говориться: «Немає нічого гіршого, як пана, що вийшов із хама». Сьогодні так звані імідж- технології можуть зробити — за колосальні кошти — з будь-якого хама найкращого пана. Але тут є вина й виборців. Вони часто самі «купляються» — їм імпонують подарунки, обіцянки, великі гроші, попри те, що в глибині всі добре знають «хто є хто». Ось і виходить, що «за сочевичну юшку» продають первородство — собі на горе.
У ВР я входжу до складу Комітету свободи слова та інформації, як цього прагнув. Бо вважаю інформацію, зокрема ЗМІ, одним із найпотужніших чинників суспільного життя. А там сьогодні, як всім, занадто добре відомо, робляться негарні, небезпечні речі. І з цим треба щось робити. Весь цивілізований світ застосовує в ЗМІ, особливо на телебаченні, певні обмеження і табу. У нас — повна і безконтрольна свобода робити найгірше. Дійшло до того, що Національна рада не має уявлення про дійсних власників деяких телеканалів, не знає, кому пред’являти претензії. Обурлива також мовна ситуація в ЗМІ — українська мова там знаходиться в позиції якоїсь жалюгідної, приниженої Попелюшки.
Є й така проблема — із наших телевізорів поступово щезають англо-, німецько-, польсько- та іншомовні канали. Канали, які в усьому світі сприяють вивченню іноземних мов, розширюють інформаційний спектр, культивують відчуття належності до Європи, до світу. Пам’ятаю, яким важливим було польське, угорське та інше телебачення для мешканців Західної України за радянських часів.
Принагідно хотілось би звернути увагу ще на те, що мовою більшості проповідників (на телебаченні), протестантських та новітніх релігій є також переважно російська. Чому, власне? Звідки неповага до мови держави, де вони розповсюджують свою віру?
Із попередніх слів не треба, однак, робити висновок про мою віронетерпимість. Зовсім навпаки. Адже світова практика показує, що найзапекліші, найгостріші протистояння — релігійні, найстрашніший фанатизм — релігійний. Не можна не враховувати і того, що сьогодні Україна є багатонаціональною і багатоконфесійною державою. Так і має бути. Хоча переконаний, що наша держава повинна зберігати своє християнське обличчя.
