Духовний символ для сьогодення
Міжнародна наукова конференція «Митрополит Андрій Шептицький: дилема гуманістичного вибору в умовах тоталітарних режимів» зібрала у Львові представників всесвітньо відомих організацій — Міжнародної академічної ради «Ткума» та «Яд Вашем», філософів, істориків, культурологів, богословів України, Великої Британії, Ізраїлю та Польщі. Усі вони свою наукову діяльність присвятили дослідженню фактів Голокосту, і дуже багато — саме українсько-єврейським взаємовідносинам у період між двома світовими війнами й за часів Другої світової. Досліджуючи цю тему, неможливо було оминути таку особистість як митрополит Андрій Шептицький — один із духовних лідерів українського народу середини ХХ століття, чия діяльність сприяла тому, що багато єврейських жінок і дітей, приречених на смерть гітлерівським режимом, були все-таки врятовані. По суті, вся конференція зводилася до запитання: чому досі Шептицький не став праведником миру? Висловлювалися всі «за» та «проти». Серед найактивніших прихильників присудження Шептицькому цього звання був професор Шимон РЕДЛІХ. Його також називали найавторитетнішим та найобізнанішим у темі істориком.
— Пане Шимоне, те, наскільки гаряче ви відстоюєте право Шептицького на звання праведника миру, свідчить про те, що проблема вам особисто близька…
— Ні, я не належу до євреїв, врятованих особисто Митрополитом Андрієм Шептицьким, але мені дуже хочеться, щоб перемогла справедливість. До речі, моя сім’я досить легко добилася того, щоб українці, які рятували маленького єврейського хлопчика Шимона, стали праведниками миру. Це були прості люди, які, безумовно, здійснили героїчний вчинок, уклін їм за це, але до них був інший підхід. Із простими людьми простіше, до митрополита ж висували інші, високі вимоги. Ставлення Шептицького до євреїв під час Голокосту спирається на ширші питання ставлення українців до німців взагалі та реакції Шептицького на німецьку владу зокрема.
— Але 150 врятованих людських життів — це не одне життя єврейського хлопчика, і навіть не десять життів…
— Я погоджуюся з вами. Питання про присудження звання праведника миру порушували у відповідному комітеті інституту «Яд Вашем» не менше 15 разів, але щоразу наштовхувалися на стіну нерозуміння. Можливо, тому, що розглядали тему історики, далекі від історії Галичини, як кажуть — не в контексті подій. А про це повинні судити люди, які досконало знають тему. Сподіваюся, колись це станеться.
Ви звернули увагу, до залу конференції я увійшов із міс Лілі Штерн-Полман, яка прилетіла з Лондона. Так ось, саме її врятував митрополит Шептицький. Спершу вона та її мати ховалися в будинку німкені (львів’янки, але все-таки німкені!), а коли та мала виїхати до Німеччини, то разом із фармацевтом Шептицького, який постачав ліки на Святоюрську гору, Лілі з матір’ю постукали у ворота резиденції митрополита. І він їм не відмовив.
— А звідки виникло число 150?
— О, це, можливо, й не точна цифра. Можна припустити, що врятованих було більше. Багато після визволення Галичини від фашистів розлетілися світом. Діти взагалі могли не знати, хто їх рятував, за чиєю вказівкою вони перебували в тому чи іншому монастирі. Це число називає Давид Кахане — автор одного з двох найважливіших свідчень про старання Шептицького в порятунку євреїв за часів фашистської окупації. Ці двоє — раббі Давид Кахане, який у 1930-х роках був рабином у Львові, і Курт Левін, син раббі лікаря Езекиїля Левіна, головного рабина реформістської єврейської общини у Львові напередодні Другої світової. Коли раббі Левін 2 липня 1941-го прийшов до резиденції митрополита, Шептицький переконував його залишитися, однак той вирішив повернутися до своє сім’ї та парафіян. Того ж дня його схопили й убили. А ось два сини рабина — Курт (Ісаак) і Натан — ховалися в різних греко-католицьких монастирях і соборі Святого Юра до приходу радянської армії влітку 1944-го.
Рабина Кахане переховували за розпорядженням Шептицького в травні 1943 року. Перед цим, під час масових депортацій у серпні 1942-го, раббі звернувся до митрополита з проханням допомогти йому врятувати сувої Тори; Шептицький із готовністю погодився. Більшість євреїв, врятованих Шептицьким і його помічниками, утекли з львівського гетто та трудового табору в період між серпнем 1942-го і травнем 1943-го. Гетто було ліквідоване в червні 1943-го, а табір — наприкінці того ж року.
Що стосується порятунку євреїв, то, схоже, митрополит діяв за допомогою кількох надійних українських священиків, таких як його брат Клементій, голова ордену студитів, й ігуменя Студитського монастиря Йосефа. Іншою головною дійовою особою був преподобний Марко Стек, який, імовірно, був зв’язковим між монастирем Святого Юра й іншими монастирями у Львові та його околицях. Зазвичай було набагато простіше переховувати жінок, аніж чоловіків. А дітей — легше, ніж дорослих. Врятованим дітям давали фальшиві довідки про хрещення, українські імена, а потім розподіляли по чоловічих і жіночих монастирях, дитячих будинках. Деяким дітям студитські ченці допомагали перетнути угорський і румунський кордони.
— А які основні тези висувають в інституті «Яд Вашем», коли відповідають відмовою?
— Це кілька конкретних пунктів і ми можемо їх розглянути.
Перше: «Шептицький підтримував організацію української дивізії СС «Галичина».
Цей факт сам по собі вірний, але підтримка Шептицьким «Галичини» виникла не з підтримки ним Гітлера та нацистської ідеології. До того часу, коли була створена ця дивізія (весна та літо 1943-го), було абсолютно ясно, що Німеччина програє війну і що Радянська армія наступає на захід. Шептицький побоювався, що між відступом німців і приходом Рад настане анархія, та сподівався, що українські збройні сили захистять місцеве населення. Він також міг розглядати українську дивізію як військове ядро майбутньої незалежної України. Між намірами Шептицького та реальними антиєврейськими діями деяких солдатів дивізії «Галичина» жодного зв’язку немає.
Друге: «Шептицький засвоїв антисемітські стереотипи і час від часу демонстрував антиєврейські погляди». Однак вірним є й те, що для Шептицького знання про євреїв і іудаїзм були невід’ємною частиною інтелектуального та практичного оточення з часів юності. У двадцять він почав вивчати іврит, продовжував ці заняття й пізніше. Імовірно, тоді ж у нього з’явився інтерес і до єврейської культури. У серпні 1905 го він відвідав Святу землю з групою паломників із Моравії, а у вересні 1906-го побував там уже з 500 українцями.
Найпоказовішим у відносинах Шептицького з євреями було те, що під час регулярних канонічних відвідувань він влаштовував зустрічі з головами єврейських общин. У звіті про один із таких візитів зазначається: «Його вітали церковні процесії, духовенство та рабини з Торою. Він подякував рабинам і єврейській делегації на івриті, їхньою мовою».
Суспільна та благочинна діяльність була для Шептицького головним заняттям, на яке він витрачав час і кошти. На початку 1920-х він здійснив поїздку Європою та Північною Америкою для збору коштів на користь жертв Першої світової війни в Галіції, насамперед для дітей-сиріт. Його добродійні почини стали прообразом форм допомоги євреям у роки Другої світової. Ще в перші десятиріччя ХХ століття деякі види здійснюваної Шептицьким благочинної діяльності поширювалися і на євреїв. Більш того, його головний суспільний почин — заснована в 1903 році у Львові «Народна лічниця», перетворена в 1938-му на повноцінну лікарню, була справді незалежним від релігійних уявлень закладом, де лікувалися євреї точно так само, як українці та поляки.
Слід пам’ятати, що митрополит був видатним релігійним діячем, який мислив і діяв у контексті християнської теології. Попри богословські антиюдейські елементи, коли зіткнувся з жорстокими та трагічними реаліями, він відчув відповідальність за свого ближнього.
Однією з найсерйозніших перешкод для Яд Вашем став закид Шептицькому в тому, що він не перешкоджав українському натовпу, який розпочав погром у Львові в перші дні німецької окупації…
Є підстави вважати, що він відправив посланників із метою заспокоїти натовп, хоча це поки що не доведено. Також можливо, що, коли він почув, як збуджений натовп біжить вулицями, він розумів, що зупинити їх не може ніхто. Стосовно цих подій правильно було б поставити питання не тільки про те, що зробив чи чого не зробив Шептицький, а й про те, що було в його силах.
— Сьогодні складно знайти в Галичині віруючу людину, — і не тільки віруючу, — яка б не знала про пасторське послання «Не вбий!»
— Саме шляхом своїх пасторських послань Шептицький намагався впливати на українське населення та протистояти аморальним нормам нацистської влади. Одні з послань були надруковані, інші поширювалися усно. Сам факт того, що Митрополит повторював їх знову і знову, свідчить про великі труднощі на його шляху. Що стосується євреїв, то їх ніколи не згадують відкрито. Необхідно пам’ятати, що терор застосовувався не тільки стосовно євреїв, — цим засобом користувалися й різні політичні угруповання в політичній боротьбі, терор застосовувався й у польсько-українських відносинах. У найвідомішому пасторському посланні «Не вбий!» в листопаді 1942-го йдеться про будь-яку форму людиновбивства. Схоже, Шептицький був стурбований появою того, що він називав «схильністю до вбивства», тобто поширенням звички вбивати як загальноприйнятої норми поведінки. Ще одним прикладом стурбованості масовими вбивствами євреїв можна вважати розмову у вересні 1943-го з лікарем Фредеріком, який був французьким фахівцем зі Східної Європи та співпрацював із міністерством закордонних справ Рейху. Під час його розмови Шептицький знову висловив думку, що «Німеччина гірша, ніж більшовизм», і обвинуватив німців у нелюдяному ставленні до євреїв.
— Ми не можемо не зачепити й найважливішого питання — того, що нібито Шептицький, як стверджують у «Яд Вашем», був ідеологічним союзником Гітлера.
— Це абсолютно хибна та спрощена заява його критиків. Справді, в перші місяці німецької окупації Шептицький був прихильником німців як противаги Радам. Як і багато інших релігійних діячів протягом століть, Шептицький намагався знайти modus vivendi з владою на благо своєї пастви. Якщо говорити про офіційний зв’язок із нацистами, то найвідоміший праведник миру Оскар Шиндлер був принаймні номінальним членом НСДАП. Розглядати Шептицького як пособника Гітлера у справі встановлення «нового порядку» в Європі — означає абсолютно не розуміти цієї людини.
Можливо, що в перші кілька місяців після німецького вторгнення 76-літній хворий Шептицький був приголомшений несподіваними подіями і все ще вірив у встановлення української національної єдності під егідою нацистського режиму. Однак із плином часу ситуація прояснилася. Постійне насильство з боку німців, а також зростаюче в українських колах розчарування в німецькій позиції стосовно українських національних очікувань не могли не вплинути на митрополита, місцеве українське населення, особливо на молодь, яка вже з 1930-х почала звертатися до радикальних позицій.
Шептицький висловлював свою заклопотаність кілька разів. У листі Гіммлеру в лютому 1942-го митрополит скаржився на поводження німців із місцевим населенням, особливо з євреями, та протестував проти використання українських допоміжних частин в антиєврейських акціях. Шептицький покладав на цей лист великі надії. Він знову ж обговорював його з рабином Давидом Кахане і згадав його у своєму посланні до Ватикану. Лист до Ватикану демонструє все розчарування Шептицького німецьким правлінням і містить його обвинувачення на адресу нової влади. Він писав: «Звільнені німецькою армією від більшовицького ярма, ми відчули певне полегшення, однак поступово німецький уряд встановив режим неймовірного терору та корупції… тепер усі згодні, що німецький режим, можливо, ще більш лиходійський і диявольський, аніж більшовицький. Протягом року не минуло й дня без жахливих злочинів. Євреї — їхня першочергова мета. Чисельність євреїв, убитих у нашому краї, достеменно перевищує 200000». «У певний час вони почали вбивати євреїв відкрито, на вулиці, просто на очах публіки».
— Як ви думаєте, чи наражався сам Шептицький на небезпеку, рятуючи євреїв?
— Можливо, адже він був дуже значною фігурою серед мільйонів українців Східної Галичини, його нацисти і не ризикнули б покарати. Однак не можна не враховувати, що допомога євреям і їх порятунок уніатською церквою були справою, в якій брали участь десятки, якщо не сотні вірних і надійних ченців і черниць. Ці люди щодня стикалися з небезпекою. Правильніше буде припустити, що Шептицький турбувався про всіх цих людей і все ж таки благословляв їх на порятунок євреїв.
— Чим ви поясните знову виниклий у світі суспільний інтерес до фігури митрополита?
— Тільки сьогодні, коли Східна Європа, включаючи Польщу й Україну, стала на шлях лібералізму та демократії, фігура митрополита Шептицького може нарешті зайняти належне місце в історичній перспективі та пам’яті суспільства. Є надія, що, попри непрості й інколи трагічні події в українсько- єврейських взаємовідносинах у минулому, після багатьох змін, що відбулися в Україні, враховуючи й помаранчеву революцію, переглянуть і позицію «Яд Вашем» стосовно місця цієї людини в єврейській і українській пам’яті Голокосту.
У 2005 році з’явилося чимало статей в ізраїльській пресі про зусилля Шептицького з порятунку євреїв. Професор Адам Ротфельд, нині міністр закордонних справ Польщі, сам був врятований під час Другої світової і жив у Студитському монастирі в селі Унів під Львовом. 19 серпня цього року він провів церемонію відкриття меморіального знака на стіні цього монастиря, увічнивши благородні діяння митрополита та його брата Клементія. У своєму виступі Ротфельд висловив глибоку віру в те, що «духовна спадщина митрополита Андрія й архімандрита Клементія слугуватиме орієнтиром і зразком для молодого покоління українців». На жаль, пан Ротфельд не зміг приїхати на нинішню конференцію, однак передав листа, і мені хотілося б зачитати рядки з нього: «Деякі історики помилково відзначають з ідеологічних причин, що митрополит Андрій Шептицький був лідером українських націоналістів, підтримував Третій Рейх і спонсорував підрозділ СС «Галичина». Справді, він намагався узгоджувати свої дії з певними політичними обставинами. Але немає жодного документа, що свідчить про те, що митрополит був пов’язаний із злочинними фашистськими українськими організаціями, з українськими нацистськими організаціями або з німецьким командуванням Галицького регіону.
Без сумніву, митрополит Шептицький був предметом багатьох міжнародних сфабрикованих обвинувачень і наклепу з боку НКВС та служби безпеки Польщі. Деякі з них були видані в Росії, Україні та Польщі. Автори публікацій, дискредитуючи митрополита Шептицького, керувалися переважно його антикомуністичною діяльністю.
Необхідно також враховувати той простий факт, що митрополит Шептицький жив у дуже важких умовах. Він ризикував більше, ніж Оскар Шиндлер (який прикрасив себе Золотим знаком НСДАП) і деякі інші члени фашистських організацій, яким комісія «Яд Вашем» присвоїла звання праведника миру з однієї простої причини: всі вони рятували невинних людей під час Голокосту. За таким самим критерієм слід оцінювати й митрополита Андрія Шептицького.
Посмертне присвоєння титулу праведник миру Митрополиту Андрію Шептицькому стане для нинішнього покоління українців духовним символом, моделлю поведінки, свідченням того, що навіть в екстремальних ситуаціях люди здатні поважати основні універсальні цінності, наведені в Біблії».
