Думки рядового журналіста про професійний цех
Ну що гріха таїти, крім вузького кола осіб, задіяних у діленні портфелів, усі інші журналісти йшли на звітно-виборну конференцію Спілки журналістів зі святковим настроєм, без будь-якої «вищої» мети. Ну, коли ще можна буде побачити стільки рідних облич — співкурсників, колишніх товаришів по службі, просто добрих знайомих! А тут ще й фуршет намічається. Ні, журналістів, які звикли до всіляких фуршетів, цим, звичайно ж, не здивуєш. При певних прагненнях свою чарку міцного чаю завжди знайти можна. Але все ж таки ти там гість, особа не головна. Тому й настрій інший. А тут — усі свої! Умить, ще з порога народжується атмосфера, в якій будь-яке криве слово соромно мовити, не те щоб якусь серйозну критику. Немає тут ніякої налаштованості на критику з самого спочатку — вона не буде запитана в такому майже родинному колі. (Усі такі милі люди, обнімаються, тиснуть руки, цікавляться твоїм життям...) І подібне характерне для журналістських конференцій, наскільки мені відомо, в багатьох областях України, якщо це, звичайно, стосується конференцій Спілки журналістів...
І лише потім виникає відчуття незручності, сорому за упущену можливість щось змінити. Ось і я грішна... Але «вранці вони прокинулися», і, мабуть, не в однієї мене не йшла з голови думка, що зовсім скоро відбудеться всеукраїнський з’їзд і хтось буде (а вірніше — вже зараз веде) підкилимову боротьбу, всі пропозиції утрясаються й потрібні люди вже запрошуються і подібне, і подібне, — все за відомим сценарієм. І потрібно щоб просто землетрус стався, аби сценарій цей не покотився за накатаною, мило-родинною колією, де все — і вже сивуватий батько, і бабуся, і дідусь на своєму почесному місці. А ось бунтівних онуків не знайти. Тому що вони, внуки, не бажають перебувати в цій атмосфері, де для них для галочки місце, звичайно, знайдеться (мало того: зазивають — не йдуть!), а ось із їхньою думкою, навряд чи рахуватимуться — малі ще, щоб старших учити...
Тому внуки і перебувають у інших місцях. І обмінюються на інтернет-сайтах у презирливо-зарозумілому тоні своїми думками про те, що Спілка журналістів — атавізм, притулок для пенсіонерів і установа, яка ні на що інше непридатна, як на організацію похорону для своїх померлих членів. Через молодість («Ах, як далекі від нас усі біди, а смерть — майже нереальне явище!») вони не усвідомлюють, що хтось повинен і поховати, і взагалі, коли на пенсію виходиш, бажано, щоб у тебе крім родини був і інший духовний притулок, де, зустрівши тебе, хоча б посміхнуться...
Але головне, що ці молоді журналісти не усвідомлюють, що у Львові так безславно розчинилося стільки газет саме через те, що газетярі, які там працювали, не були нічим і ніким захищені. Проте такі реалії: господар-пан має право закрити видання, але при цьому він зобов’язаний був людям виплатити вихідну допомогу, щоб хоч якось на перший час пом’якшити удар незайнятості. Проте так технічно грамотно (стара школа казуїстики!) було все проведено, що можна лише дивуватися. І вже не дітлахам, котрі не знають законів, можна було починати війну. Пригадується ситуація з газетою «Дело», яку років п’ять тому вирішили закрити і так само всіх «бортонути», але там і журналістська організація була, і профспілкова, і — де там! — люди отримали пристойну компенсацію.
Для цього й існували в усі часи професійні цехи, що є в тому проста правда життя, що без цього важко говорити про багато речей. І про те, що права журналісти повинні мати, і про те, що цех зобов’язаний думати про етику поведінки своєї братії, і про те, що повинні бути виразно і спільно висловлені колективні стратегічні й тактичні завдання. Що взагалі не можна жити розрізнено — це шкідливо для держави загалом, і для окремої особи конкретно.
До речі, і молоді починають це розуміти. І те, що такий «крик» в інтернеті підняли перед конференцією, почитайте хоча б ZIK, також говорить про те, що Спілка журналістів привертає увагу громадськості. Відкритий лист, — зачитати — принесли ті ж працівники Західної інформаційної корпорації, одночасно відіславши до того ж його до комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради, Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення, до провідних університетів та інтернет- видань України.
«За останні два-три роки помітно проявилася тенденція перетворення українського інтернет-простору на безкарну територію зведення рахунків, «зливання компромату», місце «з’ясувань», — абсолютно справедливо зазначалося у відкритому листі. Так, тут підтасовують факти, відверто брешуть і лізуть у чуже особисте життя з метою взяти в облогу, дезорганізувати, а то й знищити супротивника. Це відбувається часто-густо, так би мовити — реалії нашого життя, до яких мають безпосередній стосунок саме журналісти. Журналісти взагалі багато до чого (часто не усвідомлюючи наслідків, а що страшніше за все — не бажаючи зашкодити) мають стосунок. І тому не можна не мати їм організуючої ланки, яка діє саме на професійній основі. Саме така інституція має допомогти створенню й доведенню до логічного завершення — прийняття — законів про інтернет-видання, в яких буде окреслено відповідальність за роботу поза всяким правовим полем, та закону про реформування районних газет, — інакше так і залишаться несумісними поняттями районні газети і свобода слова. В останнього закону є багато противників. Одним шкода віддавати приміщення і майно до рук трудового колективу, хоча частіше за все це майно — розбиті «жигулі» й два старих комп’ютери. Інших лякає зміна статусу, яка відбирає право в районників отримувати пенсію «державного службовця». Ось iз усіма цими непогодженостями й повинен розібратися журналістський з’їзд, призначений на квітень поточного року. Як і націлити обласні організації на те, щоб вони не чекали дотації держави на статутну або ще якусь діяльність, а вчилися заробляти самі. Звичайно, для цього до керівництва потрібно залучити дуже ініціативних людей, готових працювати для блага всіх, а не для свого особистого блага. І уже, звичайно, якщо очолює «почесний голова», який заслужив повагу і довіру своєю попередньою діяльністю, то на місце заступника хотілося б залучити кого-небудь не старше за сорок років, готового висікати іскри, а не тихо тліти. Навіщо «програмувати ситуацію», обираючи людину зовсім уже передпенсійного віку. У цьому випадкові не підуть молоді люди в організацію, яка вже скомпрометувала себе і бездіяльністю, і застарілими стандартами. Як не крути, а найяскравіші, найбезстрашніші, найвідвертіші матеріали пишуть саме молоді і саме їм потрібно організовуватися на цивілізованих, грамотних засадах. Не йдеться про цензуру, не дай Боже! Йдеться про зростання, до якого мають прагнути всі, а молоді більше за інших. Але це зростання саме тоді є продуктивним, коли відбувається в рамках християнської моралі. А у нас молодь часом, на жаль, позбавлена й елементарної освіченості, і необхідного емоційного виховання, яке дає розуміння того, що боляче буває не лише тобі, а й іншим. (Я ні в якому разі нікого не хочу навмисно образити, хоча говорити правду й не кривдити, хоча б опосередковано кого-небудь, неможливо... А вже коли образився хтось, то самим фактом образи він визнав, що не має рації).
Ось тому й потрібен паритет сил та єднання людей різного віку, сміливість і мудрість, епатажність і розуміння межі, за яку людина, що замахнулася на право звертатися до людей зі своїми сентенціями, переступити не може. Масштаби цих звернень, як і можливостей подавати факти (тенденційно чи об’єктивно) не можна недооцінювати. Суспільство в цьому плані беззахисне перед журналістами, а вірніше — перед тими власниками мас-медіа, хто ними (і журналістами, і читачами) маніпулює. І ось тут професійний цех, відповідальний і повноправний, зобов’язаний сказати своє слово. Якщо, звичайно, такий цех в Україні нарешті утвориться...
