Джеймс Мейс – для нашого сьогодення

Читаючи сьогодні західну пресу, мимоволі постійно згадуєш статтю Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів». Нагадаю, ця стаття присвячена тому, як висвітлювалася трагедія Голодомору у західній пресі, і її ключовими постатями є апологет політики Кремля Волтер Дюранті, який заперечував сам факт масового голоду, не кажучи вже про більшовицькі злочини, і Гарет Джонс — журналіст, який говорив правду і за це був зацькований добре оплачуваними західними «друзями Сталіна» та «корисними ідіотами», які щиро вірили, наче в СРСР утілюються всі мрії передового людства...

Мейс писав: «До ранньої весни 1933 про те, що голод лютує на Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти, і навіть прості люди. У відповідь на «викриття» Лайонса (апологета сталінізму. — С.Г.), що ґрунтувалися на регіональній радянській пресі, іноземним кореспондентам заборонили їздити до району лиха. Розпитавши колег у Москві — зрозуміло, на умовах, що їхні імена не будуть згадані, — він вирішив, що варто порушити заборону і купити квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборонялося. Потрапивши туди, він (Джонс. — С.Г.) знову використав свій простий, але логічний метод — зійти з поїзда та йти пішки, поки не пересвідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати розмовляти з місцевими жителями. Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію і написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі...» Британський журналіст дуже ризикував. Але вважав за потрібне йти на ризик. Він був не самотній у цьому. Проте сталінська влада мала важелі впливу на акредитованих у Москві іноземних журналістів — і зуміла вичавити з них заперечення правдивих публікацій про Голодомор. «Джонс і ті, хто підтримав його, були поховані під вагою спростувань», — резюмував Мейс.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Інакше кажучи, ця стаття Джеймса Мейса виходить далеко за межі описання підходів двох західних журналістів до описання кремлівської політики та ситуації в Україні. Мейс називає у ній прізвища близько десятка газетярів з Британії та США і цитує їхні тексти, показуючи весь спектр позицій ЗМІ Заходу, включно з використанням напівправди й лякливим замовчуванням того, що журналіст бачив на власті очі. А хіба не те саме ми маємо сьогодні, коли Кремль веде «гібридну війну» проти України? Хіба методи і прийоми певної частини західних журналістів змінилися? Хіба Москва не знаходить так само вагомих, як і колись, інструментів «причарувати» акредитованих в Росії майстрів клавіатури й мікрофону? І хіба не ллються у ЗМІ Заході цілі струмені брехні про Україну та українців?

Сьогодні без упокорення України Путін не може реалізувати свої божевільні плани перетворення Росії на «один зі світових центрів влади». А у 1930-х упокорення України (яку Сталін неодноразово називав «найслабшою ланкою СРСР») за допомогою штучного голоду, масових репресій та скасування політики українізації було однією з ланок підготовки до запланованого Кремлем «визвольного походу» на Захід, на Схід і на Південь. «Червона армія, — говорилося в резолюції Комінтерну, — головна зброя робітничого класу, і повинна бути підготовлена так, щоб виконати свою наступальну місію на будь-якій ділянці фронту. Границі ж цього фронту в найближчу чергу визначаються межами всього материка Старого Світу». Покірлива робоча сила, колосальні природні ресурси, «гарматне м’ясо» у сірих шинелях — усі ці українські ресурси Сталіну бели конче потрібні; без них він ніколи б не наважився у 1939 році подати руку дружби Гітлеру (відповідний договір був підписаний через місяць з гаком після Пакту Молотова-Ріббентропа, 28 вересня), зруйнувати потужну оборонну смугу на західному кордоні і почати готувати військо виключно до наступальних операцій — що і далося взнаки 22 червня 1941 року. Водночас є великі сумніви, що без Голодомору в Україні нацисти у Німеччині змогли би прийти до влади, спираючись на підтримку масового виборця; Геббельс активно використовував у пропаганді реальні факти щодо людиноненависницької більшовицької політики на українських теренах, і тамтешнім комуністам нічим було це заперечити.

Іншими словами, Волтер Дюранті та такі як він журналісти, письменники, вчені й політики Заходу не тільки сприяли геноциду українського народу, а й сприяли обом тоталітарним диктаторам у підготовці Другої світової війни, головне вістря якої було спрямоване проти західних демократій, бо саме їх Сталін і Гітлер вважали своїми основними ворогами. І не треба забувати, що й Голокост — це наслідок і складова підготовки і проведення цієї війни (у 1939—1941 роках «кремлівський горець» упритул не бачив вчиненого нацистами геноциду євреїв ). Отож Дюранті, який «зробив ставку на Сталіна», як він сам висловлювався, мав би бути позбавлений Пулітцерівської премії ще й за це...

Та з позбавленням премії співця тоталітаризму не склалося. Тому й сьогодні справа Дюранті на Заході живе. Але, на щастя, вже не перемагає. Сьогодні у світі вже чимало ідейних нащадків зацькованого свого часу Гарета Джонса, які пишуть правду і про Україну, і про Росію, не соромлячись називати путінську диктатуру диктатурою, а злочини російських військ — злочинами. Нам же всім варто частіше перечитувати тексти Джеймса Мейса, щоби краще розумітися на трендах західної журналістики і на політиці Кремля стосовно України, лейтмотивом якої було і лишається намагання впокорити українців.