Фантомна демократія

І, оцінюючи ці шанси, найчастіше згадують два найголовніших чинники, які визначають ставлення населення до цих претендентів: ідеологічна платформа, на основі якої вони будують свою передвиборну риторику, та особистий імідж кандидата.

Що стосується ідеологічної платформи, то наразі фахівців, котрі займаються орієнтаціями виборців, цікавить, судячи з усього, лише питання, чи має більше шансів на перемогу лівий кандидат, а чи правоцентристський. Хоча не зовсім зрозуміло, чому весь ідеологічний спектр зведений до досить умовної контрпропозиції «ліві — праві». Адже, як свідчать соціологічні опитування, зокрема проведені Українським інститутом соціальних досліджень спільно з центром «Соціальний моніторинг» у жовтні минулого року, для половини електорату інформація про те, що, скажімо, політик Ікс є «лівим» чи «правим», не є визначальною для формування ставлення до цього політика. Тобто існують інші чинники, у тому числі й ідеологічні, які мають для значної частини виборців більше значення, аніж формальне віднесення «кандидата Ікс» до лівих чи правих.

Це має велике значення ще й тому, що, як показують останні рейтингові опитування, на лівому фланзі політичного спектра ми маємо трьох кандидатів, які користуються підтримкою електорату (до речі, далеко не завжди лівого). І визначити чи спрогнозувати, в кого з них більші шанси, користуючись одномірною схемою («ліві — праві»), неможливо, адже в такій ситуації не зрозуміло, за яким принципом ті, хто навіть має стійкий намір проголосувати саме за лівого кандидата, будуть вибирати між Симоненком, Морозом чи Вітренко.

Очевидно, повинні існувати інші ідеологеми, якими керується пересічний українець, віддаючи перевагу тому чи іншому політикові. І ці ідеологеми повинні відображати реальні проблеми та суперечності нашого повсякдення. На мою думку, серед цих проблем можна назвати фактичну відсутність в українському суспільстві політичної сили, здатної сконцентрувати давно назрілі прагнення до активної цілеспрямованої громадянської дії. Без такої дії не уявляються можливими хоч якісь позитивні зрушення в нашій країні. Саме громадянська дія лежить в основі громадянського суспільства (цей термін вживається настільки часто, що ми встигли звикнути до нього, часто й не маючи думки про те, яким чином він може бути пов’язаний iз реальністю). А громадянським є, як відомо, таке суспільство, в якому громадськість здатна здійснювати реальний вплив на процеси, які в ньому відбуваються. Якщо судити за цим критерієм, наше суспільство далеко не громадянське.

Зробити процеси в державі підконтрольними громадськості було одним із головних і найбільш популярних гасел «перебудови». З часом про нього якось забули, замінивши гаслом ринкового реформування економіки. Хоча насправді завдання ринкового реформування й посилення громадського контролю над суспільними процесами є не взаємовиключними, а взаємодоповнюючими. Однак у нас вийшло все інакше — гасла ринкових реформ були використані правлячою елітою для того, щоб звести нанівець спроби запровадити реальну, дієву демократію. При цьому й ринкові реформи значною мірою так і залишилися гаслами, а не стали реальним процесом.

Симптоматичною в цьому відношенні була ліквідація комітетів народного контролю (КНК), здійснена в усіх колишніх республіках СРСР невдовзі після його розпаду. Звичайно, комітети народного контролю були органом декоративним, насправді здатним контролювати лише дрібних керівників, тому, власне, за ними мало хто пошкодував. А даремно. Це було подібне до ампутації органу, хоч і хворого, а все ж необхідного. Ліквідація КНК була останнім сигналом силам, які контролювали державну власність, про те, що практично ніякого контролю над ними вже не буде і що «настав їхній час». І в такій ситуації запитання, чому в нас так і не відбулися обіцяні реформи, стає риторичним.

Покладати надію на те, що ці контрольні функції можуть повною мірою бути виконаними органами правопорядку, немає достатніх підстав. Звичайно, органи правопорядку розкривали й розкриватимуть злочини, але, як відомо, існують кілька чинників, які знижують ефективність їхньої діяльності. По-перше, органи правопорядку сьогодні практично не здатні боротися із злочинними угрупованнями, пов’язаними з владними структурами. Для слідчого чи прокурора буває достатньо одного телефонного дзвінка, щоб його правдошукацький запал якось несподівано згас. По-друге, низький рівень заробітної плати працівників правоохоронних органів інколи дозволяє тим, які перебувають у незгоді із законом, сподіватися на купівлю їхньої прихильності.

Можна, однак, заперечити, що так само можна купити і членів контрольного комітету. Думаю, що можна, але останній — посада громадська, тимчасова і до того ж виборна. А людина, яка має репутацію корупціонера, навряд чи буде на неї обрана вдруге.

В ідеї посилення контролю робітників за діяльністю підприємств немає нічого «антиринкового» — наприклад, участь робітників у наглядових радах підприємств є характерною для більшості західноєвропейських країн.

Власне, комітети народного контролю — це лише приклад. Суть же в тому, що за весь період демократизації практично нічого не було зроблено для створення суспільних інституцій, через які пересічні громадяни могли б здійснювати вплив на суспільні та економічні процеси (в чому й полягає сутність демократії). Адже демократія не обмежується лише правом раз у чотири чи п’ять років обирати депутата або президента, які, як правило, не виконують своїх передвиборних обіцянок. І сьогодні серед усього спектра політичних сил практично немає жодної, яка б виступала за активізацію громадянської дії.

Наприкінці вісімдесятих багато хто сподівався, що такою силою стане Рух. Але згодом стало очевидно, що керівництво Руху має уяву лише про одну форму участі «народних мас» у політичному житті — участь у масових акціях. Однак очевидно, що суспільно-політичне життя не може складатися лише з низки масових акцій, у першу чергу необхідною є щоденна робота. Така робота справді виконувалася низовими організаціями Руху до серпня 1991 року, але мала вона переважно пропагандистський характер. Після проголошення незалежності стало вже не зовсім зрозуміло, чим вони повинні тепер займатися. Відсутність чіткої відповіді на це запитання зумовила те, що мережа первинних організацій Руху занепала, як занепадає будь-яка суспільна інституція, позбавлена мети свого існування та конкретної діяльності.

Звичайно ж, відсутність потягу до ініціації активної громадянської дії властива не лише Рухові, а й усім партіям, як правим, так і лівим. Як свого часу Рух, так тепер ліві партії намагаються залучити якомога більше громадян у якості статистів на масових акціях. Разом із тим жодна з українських лівих партій поки що не може похвалитися тісним зв’язком із робітничим рухом, хоча для життєздатності лівої партії це є необхідною умовою. І для цього є свої причини: традиційно робітничий рух орієнтований на конфліктну взаємодію безпосередньо з директоратом підприємств. А ліві партії, передусім КПУ та СПУ, тісно пов’язані саме з директоратом.

Соціал-демократи в Україні такими, судячи з усього, є переважно за назвою. Європейський соціал-демократичний рух, як відомо, виник як політична інституціоналізація робітничого руху. У нас же соціал-демократи є переважно групами політиків, які прагнуть використати популярну ідею. Власне, цим і пояснюється процес роздріблення українських соціал-демократичних партій, котре й нині триває, — занадто багато бажаючих зібрати урожай на «соціал-демократичній» ниві. Інтереси ж робітничого руху в такій ситуації опиняються поза межами зацікавленості лідерів соціал-демократичних партій. Допоки ж робітничий рух не буде політично організованим, він не здатен буде захищати інтереси робітників, як економічні, так і політичні. Що й демонструють стихійні та розрізнені акції протесту робітників, які таким чином домагаються лише тимчасових подачок. Політично ж оформитися суспільна сила здатна лише тоді, коли буде консолідована певною програмою суспільних та політичних дій, матиме визначену ідеологію.

Такою ідеологією, на мою думку, і може стати ідеологія громадянської дії. Причому ідеологією, яка не є лише політичною риторикою, котра допомагає якійсь політичній силі прийти до влади, а ідеологією, на основі якої може бути побудована реальна програма дій, ефективність яких може бути перевірена вже в найближчому майбутньому. До речі, ця ідеологія може послужити справі консолідації політичних сил суспільства, навряд чи поміж ними знайдеться така, яка б виступала проти (у будь-якому разі відкрито).

Очевидно, назріла необхідність у виникненні політичної сили, котра за основну мету мала б залучення широких прошарків населення до активної політичної діяльності, спрямованої на підпорядкування соціальних, політичних та економічних процесів у державі контролю і впливу з боку громадськості на всіх рівнях. Починаючи з підприємства і закінчуючи найвищими ланками державного управління. Хтось може сказати, що можна обійтися і без усього цього. Власне, обходилися, але наслідки, як на мене, дуже не втішні.