Фантоми «прекрасного далека»

Уже весь світ від міфологізації побудував стрункі філософські моделі із мобільною трансформацією пристосування до постіндустріальних змін.

А нам варто не пародіювати ситого сусіда (скільки не кажи на воду, що вино – все одно...), а черпати знання наших філософів, хоча б Григорія Сковороди, який своїми вчинками та діалогами показав живучість морально–етичної концепції «сродної праці». Де принцип «сродності» відповідає вищому, розумному, справедливому началу, що визначає сенс людського буття. Де у кожної людини є схильність до своєї «сродної» справи, «іскри Божої», «сродності» до землеробства, воїнства, слюсарства, торгівлі тощо. «Менший сосуд менее имеет, но в том равен есть большему, что равно есть полный».

Тому дуже важливе самопізнання людини, визначення своєї ролі («сродності»), Божого призначення (розміру сосуда). А інакше можна стати на згубний шлях прагнення людини оволодіти тим, що їй природа не дала – і жадоба багатства, влади, слави всупереч «сродності» доведе до розпачу, озлоблення, ступору.

Що ми і спостерігаємо: сімдесят років «фантому самонавіювання» «прекрасного далека». А тепер, нехтуючи своїм менталітетом, сліпо копіюємо зразки чужої культури побудованої на інших принципах, інтересах, цілях, моральності.

Проня Прокопівна не даремно стала знаковою фігурою – як розуміння народом свого призначення і «сродності».

Напівголодна Індія, мільярдний Китай, працелюбна Японія навіть у періоди змін залишалися і залишаються собою – бо в них вироблений свій філософський погляд на світ, і це є запорукою існування і нашим головним уроком – самозаглиблення, самовдосконалення, «сродності».

Юрій СЕМЧУК, історик
Дніпропетровськ

P.S. Особисте. «Сродність» інтелігенції має призначення – своїм життям у істині надавати приклад своєму народові, оберігаючи його від лжепророків. Я брав участь у передвиборній кампанії під егідою «Соціального фонду»... Я каюся. І не тому, що стаття Лариси Івшиної «Тест на наявність народу» («День», №171) чи Арсена Зінченка «Фальшива нота в гонитві за орденами» («День», №168) шмаганули навідліг... І не перед журналістами (у нинішній функції), а перед батьками учнів, довірливими людьми, котрі під агітаційну тріскотню збирання підписів і роздачі вітальних листівок Президента могли подумати: «Я цьому агітатору довіряю, знаю його чесноти, він «за» Гаранта, і я теж». А потім агітатори будуть дивуватися, що голосували за «свого» кандидата, а електорат, ними загітований, — чомусь за Гаранта.

Коли мені запропонували читати перед виборцями лекції за великі гроші, хоч я не отримав ще відпускні за літо, сказав — «ні»! Зате совість чиста.

І якщо кожен чинитиме по совісті, то й жити будемо по–людськи. Оце і є головний урок.