Фатерланд і «Родіна»: знову про історичні паралелі
«Ставлення чехословацьких патріотів до Конрада Генлейна суто дикунське! Генлейна є за що критикувати і навіть ненавидіти — але немає за що намагатися арештувати. Ті, хто радіє з приводу його переслідувань владою, уподібнилися до своїх найгірших противників. Крім того, абсолютно неприпустимим є насильницьке закриття газет, які видавала Судето-німецька партія Генлейна. Можна не сприймати їхню редакційну політику, можна сповідувати інші цінності — але тільки дурні радіють таким утискам свободи слова. Бо, допускаючи і підтримуючи варварські методи знищення опонентів демократії, чехословацькі демократи мимоволі готують плацдарм для варварського знищення їх самих».
Якщо і не дослівно у таких висловах, то у дуже схожих чимало британських і французьких ЗМІ у травні — вересні 1938 року реагували на намагання уряду Чехословаччини навести лад у Судетській області, припинити антидержавну діяльність місцевих нацистів та заарештувати їхнього фюрера Конрада Генлейна за звинуваченнями у сепаратизмі й організації нападів на своїх політичних опонентів і навіть убивств деяких із них. Але вже було запізно...
...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні німецькомовні суденці — Sudetaci, як їх звали чехи. Помітних міжетнічних конфліктів не було. На виборах Sudetaci голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів, аграріїв. Власне, й німцями вони себе не вважали — адже у складі Німецької держави ніколи не жили, та й зрозуміти їхній діалект берлінський чи гамбурзький німець міг із п’ятого на десяте, надто він відрізнявся від літературної німецької мови.
«Отож варто відзначити кілька важливих моментів. По-перше, не все, що робить чинна влада, апріорі є неправильним — часом її інтереси через ті чи інші причини збігаються з національними інтересами України. По-друге, настанови певної частини лібералів, які виступають за безмежну демократію, мовою психології звуться віктимними, самовбивчими, тобто такими, що призводять до знищення цієї демократії, іноді — разом з її речниками. По-третє, слід серйозно ставитися до щедро фінансованих із певних джерел (про які мали б знати в СБУ) політичних фарсів, оскільки останні за сприятливих обставин здатні перетворитися на щось дуже серйозне і спричинити суспільні трагедії»
І все б нічого, найшвидше, за кілька десятиліть остаточно сформувався б окремий етнос із мовою, що належала до числа германських, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер NSDAP Адольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) — приєднання Судетської області до Третього Рейху. Саме Генлейн впровадив у політичний обіг поняття «судетські німці», які, мовляв, є «співвітчизниками» жителів Німецької держави, а не окремим етносом. Який там окремий етнос, коли у них є Фатерланд, спільна Батьківщина!
Активна діяльність «борців за спільну Батьківщину» не була полишена на самоплив. Із Берліна йшло щедре фінансування, надходила відповідна література, приїздили кваліфіковані агітатори та редактори газет і журналів; за рік-другий з’явилися і вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отже, з якихось невідомих причин різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість «співвітчизники» (це слівце з подачі берлінських ідеологів та їхніх місцевих підспівувачів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші, дружно піднімаючи ноги у білих гетрах, марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, пройшовши перед тим вишкіл у різноманітних «літніх таборах для патріотів німецької Батьківщини».
Тим часом фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка у всіх ЗМІ, на мітингах й у парламенті постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом «співвітчизників». Прага, не бажаючи загострювати конфлікт, постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: «співвітчизники», хоч і були чеськими громадянами, демонстративно почали «забувати» чеську мову, і це їм не загрожувало ніякими незручностями — ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку). Але «борці за Фатерланд» не вгамовувалися — ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до рейхстагу із закликом «звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині». А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліна, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум щодо приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня -день муніципальних виборів — був призначений збройний путч для того, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав просування своїх дивізій до кордону.
Але чехословацький уряд у тій ситуації повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. От тоді-то преса демократичних держав Заходу (а почасти й чехословацька) виявилася сповненою ламентацій щодо неприпустимості придушення свободи преси та кримінального переслідування лідера партії прихильників «спільної німецької Батьківщини» — мовляв, це варварство, це дикунство...
Ігор Сюндюков у статті «Торги з хижаком. Мюнхен: через «заспокоєння» Гітлера до Другої світової війни» («День», №194, 25.10.2013) наголосив на цій тональності провідних газет Британії та Франції: мовляв, «Прага повинна задовольнити законні вимоги судетських німців і їхнього лідера Конрада Генлейна»... Можна сміливо стверджувати: саме масована кампанія критики рішучих попервах дій чехословацького уряду в західних, а частково й у місцевих ЗМІ стала одним із чинників підготовки Мюнхенської капітуляції...
...Читачі «Дня», очевидно, без додаткових вказівок уже вловили типологічну схожість (не тотожність, ясна річ, а саме схожість) ситуації 1920 — 1930-х років у Чехословаччині й 1990 — 2010-х в Україні. Та й ламентації щодо «утисків» Генлейна та судейських прихильників Фатерланду дуже схожі на виступи деяких ультралібералів України з приводу арешту Ігоря Маркова та дій влади щодо одеського проросійського пропагандистського телеканала АТВ та партії «Родіна». На щастя, події у нас не зайшли так далеко і в Москві панує не тоталітарний, а «всього лише» авторитарний режим, але...
Ситуація в Одесі за десятиліття практично безкарної діяльності Маркова та його однодумців істотно змінилася, що засвідчують як соціологічні опитування, так і результати виборів. Якщо на початку 2000-х настрої в місті були на загал проєвропейськими і де в чому збігалися з настроями не лише Києва, а і Львова, то тепер багато чого змінилося. Нині за рівнем орієнтації городян на російсько-радянські цінності Одеса може впевнено змагатися з Севастополем чи Луганськом. Та й ідеї щодо «Новоросії» в тому чи іншому вигляді знову ширяють над морем: адже одеситам щодня пояснюють, що вони — діти не України, а Фатерланду... пробачте, «вєлікой Родіни». Ясна річ, усе це нерідко більше скидається на фарс, ніж на щось серйозне, але хіба від цього легше тим, хто постраждав, намагаючись протистояти команді Маркова в її оборудках — і політичних, і бізнесових, і ще казна-яких?
З іншого боку, «пивний путч» 1923 року теж виглядав як політичний фарс. А через десятиліття провідні актори того фарсу стали до влади у Німеччині, чи не так? І Юрій Мєшков у Криму теж виглядав фарсовою постаттю — але хіба не була тоді реальною небезпека втрати півострова Україною? І хіба не вмілі дії команди професіоналів, очолюваної Євгеном Марчуком, ліквідували тоді цю небезпеку, цей політичний фарс, що цілком міг стати трагедією?
Отож варто відзначити кілька важливих моментів. По-перше, не все, що робить чинна влада, апріорі є невірним — часом її інтереси з тих чи інших причин збігаються з національними інтересами України. По-друге, настанови певної частини лібералів, які виступають за безберегу демократію, мовою психології звуться віктимними, самовбивчими, тобто такими, що ведуть до знищення цієї самої демократії, іноді — разом з її речниками. По-третє, слід серйозно ставитися до щедро фінансованих із певних джерел (про які мали б знати в СБУ) політичних фарсів, оскільки останні за сприятливих обставин здатні перетворитися на щось дуже серйозне і спричинити суспільні трагедії. І, нарешті, слід називати речі своїми іменами: «п’ята колона» — це зовсім не політичні опоненти, а свідомі своєї ролі руйнівники нашої країни в ім’я свого «фатерланду», авторитарного чи тоталітарного, як би він конкретно не звався й які б наміри щодо «приборкання неслухняної України» не мав.
