Формула соціального благополуччя

Днями в стінах НАНУ говорили про національну безпеку. З цілком виправданим для цієї теми лейтмотивом — соціальним. У своїй доповіді 2000-го року Президент говорив про те, що нинішній рівень розшарування суспільства повністю відповідає тому, який був наприкінці позаминулого століття, тобто перед буржуазною революцією. Минулого року він оприлюднив статистику, згідно з якою в Україні прибутки нижче за прожитковий мінімум мають 40 млн. людей, а за межею бідності перебувають 7 млн. 900 тисяч. І хоч на підсумковій колегії в Міністерстві праці та соціальної політики констатували помітний статистичний прогрес (рівень бідності знизився до 27,8%, а крайньої бідності — до 15%, що навіть перевищує показники, передбачені в стратегії подолання бідності), соціологи твердять протилежне. Згідно з опитуваннями, проведеними Інститутом соціології, 50% українців бракує фінансових можливостей на придбання найнеобхідніших продуктів харчування, а до бідних і злидарів зараховують себе 46%.

До «мозкового штурму» вчених, парламентаріїв та членів РНБОУ змусили не лише видимі симптоми соціальних хвороб, загрозливі, за словами заступника секретаря РНБОУ Валентини Гошовської, як для розвитку українського суспільства, так і для євроінтеграції. З одного боку, презентація постійно діючого круглого столу стала логічним продовженням прийняття Верховною Радою в першому читанні концепції національної безпеки. А з іншого — результати аналізу, висновки і стратегії, на думку експертів, ще не пізно врахувати при затвердженні програми діяльності уряду.

Основною ж стратегією і одночасно основою основ для соціальних реформ у демократичній країні має бути формування середнього класу. За даними Ради з вивчення продуктивних сил НАНУ, до таких зараз можна зарахувати лише 12 — 15% населення. І, що вселяє оптимізм, 40 — 45% мають усі передумови, щоб туди ввійти. За умови, зрозуміло, якщо допоможе держава. У іншому випадкові, за словами наукового консультанта Президента Елли Лібанової, Україна піде за латиноамериканським сценарієм. На Заході, наприклад, основу середнього класу становлять наймані, але висококваліфіковані робітники. Для цього і створюється належна кількість робочих місць із відповідними стандартами. У нас же, за словами Е. Лібанової, місця, які створюються, критеріям якості не відповідають і, разом з тим, не реалізують інноваційні моделі. Вже очевидно, що економічне зростання, на яке вказують цифри, виявилося лише необхідною, але аж ніяк не достатньою умовою для розширення лав «середніх». Цікавий факт: країна, яка пишалася своїм освітнім і науковим потенціалом, тепер виявилася за цими критеріями десь наприкінці. Якщо в Україні за останні десять років кількість випускників ВНЗ зросла на 30% і вищу освіту в нас отримує 36% людей відповідного віку, то у східноєвропейських країнах, наприклад, в Угорщині і Польщі, — аж 50%. Окрім цього, 80% українців на даний момент працює не за фахом, і основну масу безробітних, за даними центрів зайнятості, становлять юристи, економісти і бухгалтери. Незважаючи на те, що ще 5 років тому поляки, які пережили великі реформи, попереджали: за перехідного періоду попит з’являється насамперед на фахівців у технологічних сферах.

Зрозуміло, що мотивація для підвищеної пропозиції на ті фахи, на які вже практично не залишилося попиту, ясна — стійка установка на фінансове благополуччя. І досвід першопрохідців ще раз у цьому переконує. У той час, як більшість юристів отримують понад тисячу гривень, науково- дослідні інститути на межі вимирання, а оклад хірурга лише на 50 гривень більший, аніж санітарки. Експерти вважають, що досягнути мети, тобто створити середній клас, дозволить розв’язок декількох завдань. Перше: держава має зробити бюджетну сферу орієнтиром для приватних підприємців. Друге: вирішити з ними податкову проблему. Адже, згідно з офіційними даними, більша їх половина платить податки за спрощеною системою, а звідси випливає, що зайняті на цих підприємствах люди можуть розраховувати лише на соціальну пенсію, а не на трудову. І нарешті, третє завдання полягає в залученні до суспільно-політичної активності широких верств населення. Скажімо, сільська громада повинна самостійно вирішувати: чи вигідніше їй утримувати в своєму в населеному пункті школу, чи простіше їздити за декілька кілометрів до сусідів.

До речі, саме в сільській місцевості соціальна інфраструктура залишилася без господаря. Після того, як з-під крила колгоспів у власність 7 млн. селян перейшло 30 млн. га родючих земель, лікарні, школи, дитсадки залишилися без грошей. За словами народного депутата Катерини Ващук, приватникам зараз їх утримувати невигідно, а це значить, що нищення соціальної інфраструктури відбувається рівнобіжно з приватизацією на селі. Лише за останні 10 років 335 сіл втратили школи, 2,5 тисячі — дитячі садки, 2 тис. — культурно- розважальні установи і 287 — лікарні. А для мешканців 1200 населених пунктів найціннішим подарунком на будь-яке свято є цистерна з чистою питною водою. На те, що, умовно кажучи, село купує, — ціни зростають, а на те, що виробляє, — ні.

У результаті, говорить К. Ващук, зараз у сільській місцевості процес деградації йде семимильними кроками. Людям вигідніше отримувати соціальні виплати, аніж працювати — і працювати важко — собі на збитки. Аграрна сфера в Україні дотацій з бюджету не отримує, в той час як Польща внаслідок можливих ризиків у цій галузі щорічно підгодовує її двома мільярдами доларів. За словами К. Ващук, уже можна твердити, що цього року через несприятливі погодні умови селяни втратили 5 млрд. гривень. Але найсумнішим є те, що на сьогоднішній день є всі підстави говорити, що в країні, яка входить до п’ятірки європейських експортерів зерна, завтра нікому буде займатися сільським господарством взагалі. Вже зараз у 90% сіл смертність перевищила народжуваність, 8 тисяч малих населених пунктів (з 28 тис. 707 існуючих в Україні) втратили можливість до відтворення, а 300 — вже немає на мапі України. За словами заступника секретаря РНБОУ, директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Сергія Пирожкова, нинішня демографічна криза як у сільській місцевості, так і в місті істотно відрізняється від того, що мало місце під час голодомору й двох світових воєн. Тоді вона була швидкоплинною, і щойно її пік минав, народжуваність різко збільшувалася. Зараз же тенденція є стабільною — і, за винятком декількох регіонів, зі знаком мінус. Вирішити це, вважає експерт, могло б законодавство, що забезпечує підтримку родинам з дітьми. Але, в той же час, факт залишається фактом: із одного боку, минулого року одноразову допомогу при народженні дитини було збільшено майже удвічі, на третину — допомога для догляду за дитиною і на 20% — малозабезпеченим родинам. А з іншого, за даними МОЗ, загальний коефіцієнт народжуваності становив 8,1 на 1000 осіб, а смертності — 15,6. Соціологи пояснюють це просто: більшості українців бракує певності у власному майбутньому та достаткові.

Проте в Стратегії подолання бідності зазначається, що до 2010-го року бідними залишаться лише 10 млн. українців. Але, в той же час, 2002 року ця програма не фінансувалася зовсім. У Міністерстві праці та соціальної політики твердять, що минулого року реальні прибутки населення зросли на 21,2%, а зарплатня — на 18,2%. Експерти ж розуміють, що жити краще українці не стали (зросли тарифи на комунальні послуги, подорожчали ліки). На думку глави комітету ВР з питань національної безпеки та оборони Георгія Крючкова, в розв’язанні соціальних проблем ми зайшли в глухий кут, і ситуація в суспільстві — вибухонебезпечна. «Зараз головне, — говорить Г. Крючков, — це змінити ставлення влади до соціальної сфери і дотримуватися Конституції, в якій чітко сказано: при прийнятті нових законів не повинні звужуватися соціальні гарантії». Але на даний момент експерти не бачать у країні комплексних і перспективних стратегій. І вважають, що існуюча тисяча державних цільових програм — аж ніяк не програмно-цільовий метод регулювання економіки. Ось, наприклад, щоб компенсувати пільги, цього року потрібно 17,2 млрд. гривень — утроє більше, ніж закладено на ці цілі в бюджеті. За умови, що 25% виробництв функціонують в умовах, що не відповідають санітарним нормам і стандартам безпеки, щорічні видатки бюджету на компенсації «жертвам праці» становлять 100 млн. гривень.

Але, в будь-якому випадкові, як вважають ті, хто зібрався на «круглому столі», почин розв’язанню соціальних проблем дано. Діалог планують активізувати і про результати поінформувати. «Якщо ми зараз не зрушимо вперед, — говорить В. Гошовська, — і не адаптуємо наше законодавство до Європейської соціальної хартії, то цілком ймовірно, що ми дочекаємося санкцій з боку Європи».