Hебезпека з моря

Днями відбувя черговий раунд переговорів Трьохсторонньої контактної групи в Мінську. Ще напередодні стало відомо, що екс-президент Леонід Кучма покидає переговорний процес, у цілому ж, представники української сторони заявили, що росіяни обрали тактику саботажу будь-якого прогресу в перемовинах, радше, у зв’язку з майбутніми виборами в Україні, хоча вони і раніше особливо не проявляли бажання домовлятися. З ситуації щодо переговорного процесу в білоруській столиці почалося наше інтерв’ю з адміралом, експертом з питань оборони та безпеки Ігорем КАБАНЕНКОМ.

— По-перше, як ви оцінюєте роботу другого президента в Мінську, адже з самого початку частина експертів критикувала його призначення?

— Важко відповісти на це запитання, адже я не брав участі в цьому форматі. Для якихось оцінок потрібно розуміти роль і місце кожного з учасників переговорного процесу.

— По-друге, чи можливий взагалі прогрес в цих переговорах, можливо, зміна формату, наскільки реальним є введення миротворців на Донбас?

— Прогрес у переговорах можливий, коли усі сторони його прагнуть. Коли хоча б одна зі сторін не хоче цього — очікувати позивної динаміки марно. Водночас, Європа, як засновник концепцій країн-націй, суверенітету і рівноваги сил і далі, скоріше всього, буде залучатися до урегулювання. Але, багато буде залежати від політики США.

Щодо введення миротворців, на сьогодні не зрозумілі головні питання — який можливий мандат місії, хто буде нацією-лідером місії і інші. Тобто, по суті розгортання місії ще далеко від виконавчої фази. Водночас, зрозумілим є прагнення російської сторони отримати ключові важелі впливу на майбутню миротворчу місію. В історичній ретроспективі Москва досить часто віддавала перевагу поразці ніж компромісу, тобто скоріше всього швидкого фіналу цієї ситуації не слід очікувати.

Іншим аспектом є те, що миротворці ніколи не розв’язували кризу, лише створювали умови для цього.

Тобто, все одне величезну домашню роботу потрібно буде виконувати нам.

— Відомо, що Росія діє досить агресивно в акваторії Азовського моря, фактично блокуючи українські порти в Маріуполі і Бердянську. Чи варто очікувати аналогічних дій в Чорному морі, де містяться порти Одеса, Миколаїв, Чорноморський, Південний, хоча вони і так захопили частину запасів чорноморського шельфу? Хоч і з великим запізненням, українською владою останнім часом прийнято низку заходів для посилення наших дій на Азовському і Чорному морях. Чи достатньо цього?

— Звичайно, використання Москвою кальки дій в Азовському морі можливо і в Чорному, адже умови для цього створені. На жаль, багато часу втрачено і на сьогодні Росія контролює морський транспортний коридор з Босфору на українські порти північного Причорномор’я. Для цього розгорнуті відповідні сили ЧФ РФ і ведеться цілодобове технічне і візуальне спостереження за судноплавством із захоплених у 2014-му році газових платформ в північно-західній частині Чорного моря. Жодне комерційне чи військове судно не проходить до Одеси чи Миколаєва безконтрольно для РФ. Контроль судноплавства — це не лише функціонал підтримання сприятливого оперативного режиму. Це також перша фаза ембаргової операції. Тобто, в Чорному морі ситуація не краще Азова, різниця лише в тому, що поки не відбулася активація відповідних сил для ведення ембаргових дій.

Безумовно, затверджені нещодавнім рішенням РНБО України заходи щодо захисту національних інтересів України на морі та зміцнення військово-морських спроможностей є кроком вперед. Водночас, вони не є виключними щодо характеру і, головне, динаміки загроз Україні з моря. Багато речей зав’язані на професійне розуміння ролі і місця, доцільної структури та спроможностей ВМС України в сучасних умовах — у нас досі існує сухопутний підхід до розв’язання проблем на морі.

Це також питання пріоритетів. Наприклад, масштабні навчання в морі. Безумовно, вони потрібні, це важливий елемент підготовки і стримування, коли бойова напруга використання сил є близькою до максимальної. Але, ці навчання не є виключним заходами з забезпечення безпеки держави на морі — навчання закінчуються, а військово-морська присутність в районах ключових інтересів держави повинна бути завжди. Тобто, знов і знов виникає питання циклічності використання кораблів, де чітко розподілено час в ремонті, на навчаннях і на операційній діяльності (патрулюванні, бойовому чергуванні, контрольно-розвідувальних і інших заходах). До речі, операційна діяльність потребує окремого бюджетного фінансування.

— Після візиту в Україну британського міністра оборони Гевіна Вільмсона, він заявив: «Великобританія збільшить військову підтримку свого союзника, направивши туди Королівський військово-морський флот не пізніше цього року та збільшить присутність патрулів Королівського військово-морського флоту в Чорному морі 2019 року». Як ви оцінюєте такий крок? Які в Україні перспективи співпраці в даному напрямі з Великобританією? Наскільки вміло ми її використовуємо?

— Це дружній крок союзника і партнера — в Лондоні добре знають проблематику морської безпеки України і готові допомогти.

Слід зауважити, що багато речей в реалізації потенційного пакета допомоги наших західних партерів, повірте, він значний, залежить від України, особливо на робочому рівні співпраці. Це питання більше в площині єдності оборонної культури, включаючи аспекти єдиних стандартів оборонного менеджменту, операційної взаємосумісності, в тому числі мовної, зменшення бюрократичних процедур і багато іншого.

— Нещодавно Верховна Рада прийняла рішення про включення до порядку денного 9-ї сесії парламенту та передачі до Конституційного суду проекту закону про внесення змін до Конституції щодо стратегічного курсу України на набуття членства в Європейському Союзі та НАТО. На вашу думку, наскільки правильний є цей крок, адже відповідний стратегічний курс у нас зафіксований у інших необхідних документах? І головне — чи виконуємо ми усі передбачені умови по наближенню українських стандартів до натівських, які б у майбутньому дозволили Україні вступити до Альянсу?

— Ви правильно відмітили, що курс України в ЄС і в НАТО вже визначений на законодавчому рівні. Може включення цього питання до Конституції і допоможе, але головне все одно в головах нації і політикуму — зміни національного масштабу не приходять голосуванням чи розчерком пера. Саме про такі зміни йдеться в контексті ЄС і НАТО, і вони потребують дієвої практичної роботи на рівні державного менеджменту та реальних досягнень.

У нас прийнято вважати, що тема НАТО стосується виключно військових. Це не так, в контексті як вступу до Альянсу, такі до ЄС основна робота за урядовими структурами, адже в обох організаціях є єдині стандарти, в ЄС вони переважно політико-економічні, в НАТО — політико-військові. На першому місці спільна політика з її реалізацією на практиці.

НАТО — це єдині цінності і колективний розум, спільні дії і відповідальність за них. Саме в цьому цінність євроатлантичного оборонного союзу, в якому усі рівні між собою. Задайте собі питання: чи можливо ефективно спільно діяти, якщо не розумієш мови чи процедур? В рамках окремих партнерських програм — можливо. Але, коли постає питання союзницьких зусиль через перекладача багато не напрацюєшся — треба відповідні знання і досвід.

В європейській країні на запитання, за якими правилами і нормами ви будуєте дороги, вам дадуть відповідь, що є стандарт Єврокомісії, в ньому все визначено. Стандарт — це закон. Хотілося б щоб не колишні радянські чи тимчасові ТУ, а європейські та євроатлантичні стандарти у нас були імплементовані на практиці, не в розмовах про їх важливість чи визначення в документах — в реальних проектах і їхніх результатах. Ось тоді перспективи стануть реальністю. І це не про перспективу десятиріч. Досвід Грузії — гарний приклад.