Генеральний секретар міжнародних справ

Сьогодні в Києві відбудеться урочисте відкриття першого в Україні Дипломатичного клубу — неформального форуму з питань зовнішньої політики Української держави. З такою ініціативою виступив міністр закордонних справ України Арсеній Яценюк, засновник Фонду Open Ukraine. Відкриття Дипломатичного клубу відбувається в рамках заходів, присвячених святкуванню 90-ї річниці Дипломатичної служби.

Гостем першого засідання клубу буде пані Лідія Шульгіна, невістка першого міністра закордонних справ Олександра Шульгіна (1917—1918). Очікується, що у відкритті Дипломатичного клубу в Арт-кафе «Sky» візьмуть участь високі українські дипломати, представники провідних українських компаній, члени Спілки молодих дипломатів, журналісти-міжнародники та незалежні експерти з міжнародних відносин.

На сьогодні при Міністерстві закордонних справ уже існує прес-клуб МЗС як форум спілкування між журналістами і дипломатами. Ініціатори відкриття Дипломатичного клубу вважають, що новий заклад стане місцем регулярного спілкування українських учасників iз видатними іноземними політичними діячами та дипломатами, а також закладе підвалини нового формату дискусій щодо міжнародних відносин та зовнішньої політики України.

«Україні довелося вести своє державне будівництво серед нечуваних обставин, на руїнах знесиленої Росії, на руїнах світової війни. Звичайно, більш висока культура народу могла б йому допомогти в цей час... Але довгими заходами старого режиму наш народ був якраз кинутий у темноту безмірну...»

Це — слова Олександра Яковича Шульгіна. Слова точні, навіть безжальні. Вони часто пригадуються мені і сьогодні, коли доводиться стикатися з тими, хто ніяк не зрозуміє потребу для України нинішньої і більш високої культури, і подолання «темноти безмірної» стереотипних уявлень, особливо коли йдеться про міжнародні відносини, про самоідентифікацію України у колі інших держав і народів.

Шульгін усе це добре розумів. Недаремно саме його вважають тим, хто започаткував українську дипломатію ХХ століття. До речі, в дипломатію його, відомого вже юриста, історика і громадського діяча, привело життя. Втім, спочатку кілька слів про його біографію. Він народився 30 липня 1889 року у селі Сохвине Хорольського пов. Полтавської губ. Походив з козацько-старшинського роду, що мав родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами, Устимовичами. У 1908-му вступив на природничий, а в 1910 році — на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Після закінчення у 1915-му студій залишився в університеті для підготовки до професури. Одночасно викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга.

Вже тоді він відчув смак до громадської діяльності, був активним діячем українського земляцтва, ініціатором створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Шульгін став членом Української радикально-демократичної партії, яка з вересня 1917 року трансформувалася в Українську партію соціалістів- федералістів (УПСФ). Тоді ж, у 1917-му, Шульгін був делеґований Українською Національною Радою до Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів і Української Центральної Ради (УЦР). З липня 1917 року Шульгін став членом Малої Ради.

А при чому тут дипломатія? — запитаєте ви. Справа в тім, що в липні 1917-го саме Шульгіна призначили ґенеральним секретарем міжнаціональних (себто міжнародних) справ. Життя ніби «заштовхнуло» його у геополітичні контексти. Пізніше, у грудні, було прийнято рішення про створення Ґенерального секретарства міжнародних справ Української Народної Республіки — першого українського зовнішньополітичного відомства часів УЦР. Саме це відомство ініціювало формування дипломатичної і консульської мережі, створення Українського прес-бюро за кордоном.

Діяльність Шульгіна на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 року входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бресті. Підписання Брестської угоди, яка власне закінчила останню фазу Першої світової війни, вивело Українську Народну Республіку на міжнародну арену і поставила її в один ряд з такими країнами, як Німеччина, Австрія, Туреччина, Болгарія і Великобританія. Україна вперше виступила на дипломатичній арені і дуже вдало. Вона була визнана всіма країнами Європи і Сполученими Штатами. І це дало поштовх для розбудови дипломатичної служби, організації роботи посольств, консульств, які з'являлися у більшості країн Європи і за океаном.

Дуже значущими для України були посольства у Франції (позаяк Франція на той час вважалася центром політичної активності у світі), у Німеччині, в Туреччині (для врегулювання церковних питань, які в той час відігравали більш значну роль у житті держави і народу, ніж зараз, і тому вимагали більше уваги) і в Греції.

В добу гетьмана Скоропадського (Шульгін був тоді членом міністерства закордонних справ, послом Української Держави в Болгарії, головою політичної комісії української делеґації на мирних переговорах з радянською Росією), а потім — Директорії, розширилася мережа посольств, була розроблена відповідна документація. Посольства України існували повноправно, як і всі інші посольства. Так само і в Україні почали з'являтися і діяти представництва і дипломатичні місії інших країн, що не менш важливо, ніж діяльність українців за кордоном, позаяк це свідчило не тільки про сприйняття України іноземцями, а й про їх бажання ввійти у безпосередній контакт з Україною.

Що було далі — відомо. «Щасливі чехи, що у грізний і славний час, коли мала творитися їхня держава, серед них був Масарик. Щасливі чехи, що великі події прийшли до них у той час, коли вони доросли до розуміння свого вождя, коли вони зуміли піти за ним, коли вони колективно відчули його правду і об'єдналися навколо нього в єдиному почутті любові» — це слова Шульгіна, які він напише з нагоди 75-ї річниці від дня народження Томаша Ґарріка Масарика. В Україні через різні причини такого лідера не було. Значною мірою через це спроба утвердити власну державність у ХХ столітті виявилася невдалою.

Втім, державні структури існували. І тут знов час згадати про Шульгіна. У 1920 році він був головою делеґації УНР на 1-й Асамблеї ліги націй у Женеві, у 1921-му — головою української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. У 1926—1936, 1939 —1940, 1945—1946-му він — міністр закордонних справ, у 1939— 1940 роках — голова уряду УНР в екзилі. Десять років, з 1929 до 1939 року, Шульгін очолював Головну Українську еміґраційну раду.

Потім він викладав у Празі, був засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, одним із організаторів і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі, заступником голови Наукового Товариства імені Шевченка в Європі. У березні 1960 року Олександр Шульгін відійшов у вічність у Парижі.

...Буваючи в цьому таки вічному місті, я часто згадую багатьох українців, чия доля з ним пов'язана. Неодмінно згадую і Шульгіна, людину, яка не боялася змінити лінію власного життя; людину, яка зробила Україну невід'ємною частиною різноманітного світу.