Герой серед нас

Вступивши в нерівний бій з терористами, які готували пастку для тисяч українських вояків, група спецпризначенців на чолі з капітаном Олександром Петраківським врятувала життя сотням людей. Сьогодні Герой України сам потребує допомоги...     

«КРАЩЕ ЗАГИНЕМО, АЛЕ НЕ ВІДСТУПИМО...»

...Липень 2014-го. Українське військо просувається Донбасом, звільняючи міста і села. Серед визволителів — солдати й офіцери 8-го окремого полку спеціального призначення. У цей час оборонці Луганського аеропорту ведуть запеклі бої, відбиваючись від переважаючого у живій силі і озброєнні ворога. Їхні сили тануть і вони просять допомоги. За наказом командування до них ось-ось має відправитись колона у складі кількох частин: завершуються останні приготування до маршу.

А в цей час терористи, отримавши інформацію про її висування, закінчують останні приготування для їх «зустрічі». І смакують перемогу. Командир полку полковник  Олег Нечаєв, чиї підрозділи теж входять до складу колони, незважаючи на отриману інформацію що «на маршруті все гаразд», нервує. 

«Надто підозріло все це, — розмірковує він. — Чи не затаїлись сепари, щоб посильніше нас вжалити?».

І наказує ще раз перевірити майбутній маршрут. Адже на кону — життя тисяч українських вояків. Виконати це завдання доручає двом групам розвідників під командуванням капітанів Олександра Петраківського і Михайла Спринчака — кращих офіцерів частини.

«Для цього достатньо і моїх хлопців, товаришу полковник, — каже Олександр. — Ми не підведемо!».

Олег Олександрович, знаючи професійну підготовку офіцера і його підлеглих, погоджується...

«20 липня 2014 року група спеціального призначення у складі 14 військовослужбовців під керівництвом командира групи майора О. Петраківського отримала бойове завдання провести розвідку і забезпечити проходження основної колони...  ЗС України і добровольчого батальйону «Айдар» до аеропорта міста Луганськ. На підступах до мосту потрапила в ретельно підготовлену та замасковану засідку противника...  вступила у нерівний бій під шквальним вогнем гармат, мінометів, великокаліберної стрілецької зброї та гранатометів».

Це — витяг з подання на присвоєння Олександру Петраківському звання Герой України.

За кілька хвилин розвідники — на «Уралі» — залишають розташування полку. Олександр пильно «промацує» очима зелені насадження, що тягнуться вздовж траси. Неподалік повороту, де чагарі найбільш густі і підступають до самої дороги, наказує зупинитись.

«Не подобається мені ця місцина, — каже  бійцям. — На місці ворога я саме тут влаштував би засідку. Тому, хлопці, треба добре оглянути її».

Офіцер розділив групу на дві частини: одну — лівою стороною «зеленки» —  повів він, а другу, рухаючись паралельно, очолив прапорщик Вадим Ігнатьєв. Не встигли пройти і кількох сотень метрів, як один із бійців крикнув: «Засідка!..».

Бійці миттєво попадали на землю, займаючи оборону. І відразу опинилися під сильним обстрілом. Як зі стрілецької зброї, так і гранатометів і мінометів. Сили були нерівними.

«Здавайтеся, укропи, — кричали з тієї сторони, припинивши на кілька секунд обстріл. — Вас мало і ви всі приречені».

Капітан Петраківський і сам знає, що перевага у живій силі і озброєнні на тому боці.  Але знає він й інше: з хвилини на хвилину  на трасі, до якої рукою подати,  з’явиться  колона, на яку — в разі їхнього відступу — бойовики перенесуть вогонь. Отже, треба стримувати їх якомога довше.

«Якщо відступимо, на нашій совісті буде смерть багатьох наших  хлопців, — каже офіцер. — Триматимемось до останнього набою: загинемо, а не відійдемо».

Побачивши, що молодший сержант Олексій Рябчич без кевларового шолому,  віддає йому свого. Вже потім, після бою, з’ясується, що в шолом влучило більше 10 осколків, але він витримав, цим самим врятувавши життя солдату.

Натомість голова капітана незахищена і в неї влучає кілька осколків. Кров заливає  очі, обличчя, але він продовжує  поливати ворога кулеметним вогнем. А ще, зібравшись з останніми силами, евакуює з поля бою поранених, надавши їм першу медичну допомогу і, як скажуть потім лікарі, врятувавши їм  життя.

— У тім бою ми втратили двох товаришів, — згадує прапорщик Вадим Ігнатьєв. — Втрати були б значно більшими, коли б не професіоналізм нашого командира: він дуже швидко зорієнтувався у надскладній ситуації і прийняв єдино вірні рішення. Саме завдяки йому ми зуміли не лише вибратись з тієї пастки, а й — за великим рахунком — не дати ворогу «пошматувати» нашу колону. Адже ми відійшли у безпечне місце лише тоді, коли  переконались, що колона вже пройшла...

«Його мужні, рішучі та професійні дії... забезпечили можливість знищити завчасно сплановану засідку противника і виконати у повному обсязі стратегічний замисел командування АТО щодо передислокації військових частин у колоні в заданий район. При цьому було збережено життя сотням військовослужбовців Збройних Сил України та добровольчого батальйону «Айдар», — йдеться в поданні на присвоєння звання Герой України.

«У МЕНЕ ВСЯ НАДІЯ НА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ...»

З перших хвилин бою Петраківський доповів командуванню полку про те, що група потрапила в засідку і веде бій. Тож незабаром до місця бойового зіткнення прибула бронетехніка. На ній і евакуювали всю групу. Після надання першої допомоги офіцера на гелікоптері доправили до Харківського військово-медичного клінічного центру.

«Син, незважаючи на тяжке поранення, весь час перебував у свідомості, розмовляв з товаришами і навіть жартував, — розповідає Петро Петраківський — батько Олександра. — Перед операцією Сашко зателефонував і, не розповідаючи про бій, повідомив, що з ним все гаразд. А після операції раптово втратив свідомість».

Сталося це 22 липня 2014 року. Наступного дня офіцера відправили літаком до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, що у Львові. Тамтешні лікарі, незважаючи на всі зусилля, теж не зуміли повернути його до пам’яті....

Відтоді минуло 6 років. Але  він жодного разу не приходив до свідомості. Весь час біля нього батьки — Петро Станіславович і Тетяна Никифорівна, допомагає доглядати брата і Світлана — сестра. Парадоксально, але Олександр, перебуваючи у такому стані, розуміє, що біля нього найрідніші йому люди! А коли його провідують бойові побратими, офіцер проявляє емоції: на його обличчі з’являється посмішка, він намагається їм щось сказати. Та не може...

«З самого початку, незважаючи на песимістичні прогнози окремих лікарів, я вирішив боротись за життя сина, — каже Петраківський-старший. — Лікування надто дорого коштує і тому довелося звернутись по допомогу до небайдужих людей. Щоб ви краще зрозуміли мій моральний стан, скажу, що я готовий навіть був продати зірку Героя, якою Українська держава нагородила мого сина! Це все від відчаю... Низький уклін усім, хто відгукнувся на моє прохання і перерахував гроші на мою банківську картку. Завдяки благодійникам ми побували з Сашком у клініках Ізраїлю та Польщі. Та, незважаючи на всі зусилля закордонних лікарів, істотних зрушень, на превеликий жаль, не відбулося».

Сьогодні Олександр лікується в одній з приватних клінік України. Рідні щиро сподіваються на успіх.

«ПЕТРАКІВСЬКІ ЩЕ ПОВОЮЮТЬ ЗА УКРАЇНУ...»

Сім’я Петраківських — військова сім’я. Батько Олександра, Петро Станіславович, кілька десятків років життя віддав службі у частинах спецпризначення, полковник. Мати, Тетяна Никифорівна, полковник юстиції, тривалий час проходила службу у цьому ж полку, має близько тисячі стрибків з парашутом. Сьогодні вона служить в одному з підрозділів Військової служби правопорядку ЗС України. Сестра Світлана — військовий психолог, майор, проходить службу в Національному університеті оборони України.

Петраківський-старший мріє про той день, коли його син стане на ноги, обійме свою єдину донечку Настю, яку до безтями любить. І продовжить службу в Українському війську, без якого теж не уявляє свого життя.

«Я вірю, що Господь Бог не відвернеться від мого сина, — каже Петро Станіславович. — Надіюсь і на лікарів. Тому і сподіваюсь ще повоювати разом з Сашком  за Україну. Тому й поновлююсь  сьогодні на військовій службі».

Коли Олександр Петраківський перебував на лікуванні, йому присвоїли військове звання «майор». А восени 2014-го, «за виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Президент України Петро Порошенко присвоїв йому звання Герой України з врученням ордена «Золота зірка».