Глухота й німота «верхів»

У Дніпропетровську, Чернігові, Запоріжжі відбулися акції на підтримку сім’ї Павличенків. Раніше такі мітинги-марші мали місце в Києві, Одесі, Харкові. У Дніпропетровську акція була досить численною. У ній взяло участь понад 1000 осіб. Вони пройшли від пам’ятника Слави на пагорбі над Дніпром центральним проспектом до Європейської площі.

Відмітною особливістю акції в Дніпропетровську було те, що у ній взяли участь не лише і не стільки футбольні фанати, а також родичі, знайомі і просто небайдужі люди в іншій справі — про вибухи у квітні минулого року. У двох випадках люди не вірять у винуватість підсудних і намагаються їх підтримати. Партійна символіка в дніпропетровській акції була заборонена і, окрім державних прапорів і величезного банера «Волю Павличенкам», справді жодних плакатів не було. Під час маршу суворо дотримувалися сухого закон, що навіть відзначили працівники міліції, які супроводжували протестувальників.

Організатором дійства виступила місцева організація ВО       «Свобода». Як заявив голова міської організації партії Герман Назаренко, учасники акції вважають справу Павличенків повністю сфальсифікованою. І їхня мета — «показати, що є люди, які утомилися від свавілля і корупції, що процвітає в системі чинного судочинства. Не сиди вдома! Не мовчи! Скажи своє «Ні» судовому свавіллю і безглуздю, яке чиниться в нашій країні!». Під час маршу скандували заклики: «Свободу чесним!», «Свободу Павличенкам!», «Сьогодні Павличенки, завтра — ти!», «Один за всіх, всі   — за одного!».

Звернімо увагу на два останні заклики. Вони підтерджують, що в суспільство дедалі більше проймається думкою — судова система й держава, яка її підтримує, глибоко ворожі більшості громадян. Судове свавілля сягнуло такого рівня, що його перестає терпіти дедалі більша кількість людей. І найголовніше. Суд не є символом справедливості, а зовсім навпаки, символом беззаконня і корупції.

Ситуація вкрай небезпечна, оскільки законодавча гілка влади в особі парламенту вже давно не авторитет для людей, тепер настала черга й судової частини триєдиної конструкції. Про виконавчу владу годі й говорити. Ось і виходить, що між владою і суспільством виникла досить глибока прірва. На жаль, вона не лише поглиблюється, а й розширюється. Така влада втрачає свою легітимність, оскільки її джерелом є, як записано в нашій конституції, народ. А якщо джерело пересохло чи майже пересохло, то висновки напрошуються самі собою.

Наша влада німа й глуха. Ні, насправді вона щось говорить та удає, що чує. Але насправді це не діалог із суспільством, а імітація розмови. Люди вже давно кричать про свої болі й проблеми, а їм розповідають, що країна добилася вражаючих успіхів. А те, що торік зростання ВВП виявилося мінімум утричі нижчим, ніж планувалося, то не влада винна, а світова економічна криза. І глибокодумно кивають на Італію, Грецію, Іспанію. Бачите, як важко в Європі, то що з нас питати.

Постає запитання про відповідальність влади за такий стан економіки й країни. Ті, хто довів іспанську, італійську і грецьку економіку до занепаду, давно усунуті, і там справами керують зовсім інші люди. До речі, і ситуація там поступово виправляється. А ми і долі сповзаємо в кризу, і кінця цьому процесові не видно. Ось і виникає стійке переконання, що наші економічні і фінансові проблеми мають не економічний чи фінансовий, а суто політичний характер. І криються вони не в зовнішніх чинниках, а винятково внутрішніх.

Влада не хоче і, схоже, не може нічого змінити. Проблеми, що ростуть як снігова куля, не вирішуються, а в кращому разі імітуються конвульсивні дії, що прикривають рейдерство обмеженої групи людей, наближених до центру виконавчої влади.

Водночас, не помічати зростання протестного потенціалу в суспільстві не може навіть політично сліпий. Зростання суспільної напруги наочно підтвердили минулі вибори. А останні голосування в парламенті продемонстрували томографію незгод і хитань вже всередині правлячого класу.

І що ж суспільство отримало у відповідь від влади, яку воно начебто найняло для захисту своїх інтересів. Анічогісінько. Точніше, посилення тиску державного апарату.

Замість того, щоб проаналізувати причини глобальної недовіри громадян до вироків судів, починають, як повідомляли ЗМІ, займатися організаторами акцій протесту. Адже акції на захист сім’ї Павличенків відбувалися в багатьох містах. І не повинно заспокоювати, що акції поодинокі. Сьогодні протестують футбольні фани, завтра шахтарі, потім мешканці будинків, яких позбавляють квартир під надуманими приводами. При цьому на все знаходяться рішення судів.

Небезпека для влади полягає в тому, що поодинокість приводів для протестів має тимчасовий характер. Думка про солідарність вже витає в повітрі. Не випадково на підтримку шахтарів, які нещодавно страйкували, висловилися студентські і низка громадських організацій.

Друга небезпека полягає в тому, що відсутність повноцінного діалогу зумовлює зростання радикальних настроїв. Вони серйозно підживлювалися силовими діями, залученням правоохоронних органів для захисту однозначно неправомірних дій. Якщо хтось у коридорах влади гадає, що брутальні дії з фальсифікацій і сутичок на виборах, кричуще порушення закону залишаться в історії, то дуже помиляється.

Люди зробили однозначний висновок, що влада розуміє лише мову сили, масових протестів і загрози загального страйку. Пригадаймо відомий проект закону про наклеп. Лише солідарні дії журналістів та редакторів ЗМІ і передусім загроза і реальний початок страйку змусила ініціаторів драконівського закону відступити, можливо, тимчасово. Отже, лише силові дії, наприклад, захват шахтарями кабінету керівника шахти змушують до них прислухатися. І те, що в даному разі ми маємо конфлікт із приватним власником, нічого не змінює в цій ситуації. По-перше, тому що господар шахти вбудований у владу і фактично боротьба з ним є боротьбою за свої права із владою і, по-друге, тут випробуваний у «металі» єдино можливий спосіб дохідливо пояснити владі і всім навколо неї причини невдоволення людей. А що, раніше про вимоги шахтарів нічого не було відомо. Навпаки, було й навіть дуже. Але ніхто і пальцем не поворухнув, аби хоча б вислухати людей. А як захопили кабінет начальника — то одразу.

Про те, що справа Павличенків просто так не скінчиться, вже зрозуміло. І якщо влада й далі упиратиметься, покладаючись лише на репресивний апарат, то їй невдовзі буде непереливки. Пригадаймо початок 2000-х. Акція «Україна без Кучми!» теж видавалася не надто небезпечною. Міліція з нею впоралася без особливих зусиль. Але невдовзі відбувся Майдан. Двічі одні події не повторюються. Час завжди вносить свої корективи. Незмінною залишається лише важкоз’ясовна глухота влади до проблем людей і країни. І просто параноїдальна упевненість, що за допомогою сили впораються з протестами.

Після зимових мітингів у Москві на початку минулого року один поліцейський чин, приголомшений кількістю учасників ходи, сказав тоді в пориві відвертості: «Якщо вас буде 20 тисяч, ми розганятимемо і саджатимемо. Але якщо вас буде 200 тисяч, то ми складемо лапки і відійдемо убік». Така ж ситуація і в нас. Надійність репресивного апарату — річ вельми відносна. Щойно відбувається перегин кривої — вона спадає в геометричній прогресії. Нещодавні події в арабських країнах підтверджують це. Навіть у Сирії, де вельми складне становище, режим Асада нестримно втрачає підтримку саме силовиків, що й відбивається на ході боїв довкола столиці — Дамаска і низки великих міст.

Проте точку неповернення в Україні ще не пройдено. Хоча можливість для маневру швидко скорочується, вона ще залишається. Влада повинна навіть суто задля самозбереження знайти в собі сили для налагодження діалогу з суспільством.

По-перше, слід відмовитися від репресій, передусім політичних, як методу розв’язання проблем. Сила нічого не вирішує, проблеми лишень загострюються і тимчасово заганяються всередину. У результаті зростає суспільна напруга і радикалізуються настрої. Що загрожує вибухом з непередбачуваними наслідками.

По-друге, що випливає з першого, використання судової влади для тиску на громадян, їх залякування і боротьби з політичними опонентами — це прямий шлях до загальної дестабілізації, що ставить під загрозу все існування держави. Як наслідок, саму владу в її нинішньому вигляді і її одіозних представників.

По-третє. Несправедливі захоплення і рейдерство під прикриттям влади не рятують в обстановці радикального протистояння. Таким чином лише множиться кількість ворогів і втрачаються останні друзі. Порятунку немає ніде. Нечисті капітали, навіть вивезені за кордон, все одно знаходяться і відбираються. Типовий приклад — Павло Лазаренко. Де його мільйони? Усі відібрали як в Україні, так і за її межами. А захоплені заводи і гектари землі в кишені не вивезеш.

Якщо усвідомлення таких простих істин не змусить владу піти на зближення із суспільством, то справи її кепські. Тому що ідея очищення влади, її оновлення стає дедалі поширенішою. А як учив товариш Карл Маркс, ідея, яка опанувала масами, стає матеріальною силою. Звернімо особливу увагу на термін «сила». Історія засвідчує, що проти неї ніхто не встояв. Чи зрозуміє це наша влада?

КОМЕНТАРI

ЦЕ РЕАКЦІЯ НА ВИБІРКОВЕ ПРАВОСУДДЯ

Павло ПУЩЕНКО, політичний оглядач, голова освітнього центру «Ініціатива», Чернігів:

— Безумовно, цей протест незалежної позасистемної молоді — реакція на вибіркове правосуддя. Акції на підтримку родини Павличенків є своєрідним феноменом, оскільки тут ми бачимо горизонтальну, низову організацію. Це свідчить про те, що суспільство радикалізується, а також, що молодь невдоволена ситуацією в Україні і дедалі більше політизується. Нині фанати слідкують не лише за футболом, але й за політикою. На мій погляд, це явище є позитивним.

Підготував Віталій НАЗАРЕНКО, Чернігів

ВЛАДІ ТРЕБА РОБИТИ НЕГАЙНІ ВИСНОВКИ

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара:

— Слід враховувати, що футбольні «фанати» — одна з найконсолідованіших і найорганізованіших соціальних груп в Україні. Для нашого суспільства — це досить рідкісне явище. Звичайно, існує традиційна ворожнеча між прибічниками деяких футбольних клубів, але є й солідарність «фанатів». Зазвичай вона об’єднує уболівальників на ѓрунті неприязні до міліції. А якщо говорити про «справу Павличенків», то об’єктом протестних настроїв стали правоохоронні органи загалом, передусім судова система. Не таємниця, що з цією системою в Україні — великі проблеми. Наші суди здебільшого «штампують» обвинувальні вироки. Виправдатися чи домогтися справедливості практично неможливо. Останніми роками ми стали свідками багатьох резонансних справ. Наприклад, історії з павлоградсько-пологівським маніяком, коли безневинно засудженими виявилися кілька осіб, на яких списували вбивства і зѓвалтування. Як правило, до таких потерпілих від свавілля правоохоронних органів потрапляли представники маргінальних шарів — самотні й питущі люди, за яких нікому було вступатися. Напевно, тому сфабриковані кримінальні справи сходили правоохоронцям з рук. Зі «справою Павличенків» вийшло зовсім інакше. На їхній захист стали футбольні уболівальники, і справа, здається, набуває серйозного обороту. Хвиля цих виступів вже прокотилася багатьма містами України. Гадаю, що владі слід не лише робити негайні висновки, а й звернути увагу на роботу правоохоронної системи.

Підготували Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ, Віталій НАЗАРЕНКО, Чернігів