Голод,
або Чому я шаную вояків УПА![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20040526/490-4-2.gif)
Мерці за правдою встають.
Тарас Шевченко
Про голодомор 33-го року я дізнався від батька й матері, а те, що діялося в 47-му, бачив на власні очі. Сьогодні є між нас ті, що заперечують сам факт більшовицького геноциду українців (і ви знаєте, панове, як називається їхня партія). Проте й порядні люди часом тримаються думки про голодомор лише як про історію, минувшину, що відійшла назавжди разом із дідами й прадідами. Не відійшла…
Перепис населення в грудні 2001 р. засвідчив незагойність демографічних ран на тілі України. Ті, що прийшли на світ у лиху годину, чиї анкети поволі пожовкнуть у стосах переписних документів, говорять і за себе, й за своїх мертвих і ненароджених ровесників. Для порівняння я взяв два регіони: Черкащину (людність якої зазнала всіх жахів радянщини) і Рівненську обл. (яка — на своє щастя — долучилася до «союзу нерушимого» лише восени 1939 р.). Дата народження в анкетах дозволяє прослідкувати кількість тих, хто дожив до перепису, народившись за один і два роки до голодомору, в голодний рік і через рік і два роки після нього. Якщо йдеться про Рівненську область, маємо на графіку (пунктир) досить стабільну лінію, коливання якої не мають будь-яких особливостей, пов’язаних з 1933 роком. Інакше стоїть справа серед жителів Черкащини, батьківщини Кобзаря. Дно демографічної ями точно показує на другий і третій квартали 33-го, коли вже виросла лобода, але ще не вродили ні картопля, ні жито. Діти вмирали, часто — разом із своїми матерями. Лише на початок 35-го року народжуваність на Черкащині вийшла на рівень 31-го, а на кінець цього року трохи перевищила його. Проте народжувати могли лише жінки, які пережили голодомор (і вдови, які знайшли собі пару). Демографічні втрати не могли бути компенсовані впродовж кількох років, і з цим пов’язана ще одна ганебна сторінка в історії більшовизму. Йдеться про долю демографії в Україні. У двадцятих і на початку тридцятих років вивчення природного руху людності, причин смерті й тривалості життя було одним із найплідніших напрямів у роботі Української академії наук (УАН), а Демографічний інститут УАН здобув міжнародний авторитет. Але… Перепис населення в січні 1937 р. відкрив катастрофічні наслідки голоду. За прийнятою у вересні 1937 р. урядовою постановою результати перепису були скасовані, демографів розігнали, заслали в табори, розстріляли… «Жить стало лучше, жить стало веселее», — сказав кремлівський сатрап.
Мої особисті демографічні студії розпочалися на початку літа 1947 року, коли дід Василенко, наш сусід, у своєму садочку їв зав’язі груш і яблук; із набряклих порепаних литок на траву стікала порожня голодна вода. Вмер — пережив війну, але не витримав перемоги. На нашому кутку села пропадали коти. Ніхто не знав напевно, але грішили на татарина-сажотруса, завжди чорного не від сажі, а від нестатків і купи дітей (начебто приманював котів мишами, яких ловив на елеваторі). Сам я того літа раптом почав рости, наздоганяючи те, що притримала війна. Хоча за поняттям того часу наша родина не голодувала, ситим я не почувався жодного дня. Уздовж паркану густо ріс топінамбур («земляна груша»). Я смикав та їв ті бульби, смикав та їв… Але топінамбур — прекрасний засіб для лікування цукрового діабету й ожиріння, а калорій в ньому чортма.
Демографічний портрет 1945 — 1949 років має свої особливості, пов’язані з кінцем війни. Таку подію завжди та скрізь супроводжує зростання народжуваності («бебі-бум» — назвали свій демографічний спалах американці). У другій половині 46-го року бачимо ознаки демографічного пожвавлення в Черкаській обл. На Рівненщині вони були скромнішими, бо війна там начебто закінчилася, але не так, щоб зовсім… Влітку 47-го черкаський графік виразно прогнувся, лише на межі 1948 — 1949 років значно перевищивши рівень переможного року. Безколгоспна Рівненська обл. нового голодомору майже «не помітила», але прогресувала менше, — не в останню чергу через депортацію «бандерівців» до Азії. Можу сказати, що свої демографічні студії я продовжив наприкінці п’ятдесятих у Казахстані, маючи на лікарській дільниці «західних» українців і чеченців.
Отже: чому я шаную УПА? Шаную тому, що вони боролися за Україну, в якій не буде ні більшовиків, ні голодоморів. Даруйте мені цю банальність, але УПА воювала за європейський вектор нашого розвитку. Слава героям!