"Гострий рецидив декадансу"

Учасники міжнародного фестивалю під провокативною назвою "Ostry nawrot dekadencji" опинилися від самого початку в доволі скрутній ситуації, оскільки мусили автоматично або визнати себе "декадентами", або ж відмовитися від участі у спокусливій мистецькій імпрезі, спонсорованій фондом Стефана Баторія. Наймудріші, серед яких, безумовно, були й українці (Олексадр Ірванець, Юрій Іздрик, Сергій Жадан, Юрій Андрухович), вирішили приїхати бодай для того, щоб публічно підтвердити свою непричетність до декадансу - принаймні у традиційному значенні того слова.

Декаданс, як пам'ятаємо зі шкільних підручників, це така собі "занепадницька течія в буржуазному мистецтві кінця ХІХ сторіччя, позначена глибоким песимізмом, індивідуалізмом, формалістичною вибагливістю та втечею від дійсності у бік містики". Завівши мову про "рецидив декадансу" в сьогоднішньому мистецтві, організатори фестивалю, вочевидь, мали намір простежити певну типологічну спорідненість між культурними явищами кінця ХІХ і, відповідно, ХХ століття, проте виявили, здається, лише їхню глибоку відмінність. У кожнім разі, ні "втечі", ні "містики", ні якогось особливого "песимізму" та "індивідуалізму" в запропонованих на фестивалі творах помітити не вдалося. Хіба що "формалістичну вибагливість", притаманну, проте, не тільки "декадансу", але й багатьом іншим напрямкам, включно з постмодернізмом, що виразно панував на Познанському фестивалі.

Постмодернізм зазвичай не "опускається" до песимізму (чи оптимізму), він лише демонструє обидва підходи, вважаючи життя просто забавним, як, зрештою, і мистецтво. Він походить не з відчуження, не з розчарування, не з якогось глибокого буттєвого переживання, а радше з нудьги й пересиченості. Відтак усе в постмодернізмі відносне і загалом рівноцінне. Декаданс присутній у постмодернізмі лише в рамках загального еклектизму - як один із багатьох стилів для гри й реконструкції. Саме в такому вигляді - десь між соц-артом і необароко, серед багатьох інших "кубиків", він мерехтів у віршах і театральних хепенінгах, скульптурах та інсталяціях, малярстві, графіці, музиці, представлених на фестивалі. Частиною фестивалю була зустріч редакторів суспільно-культурних журналів з України, Польщі та Білорусі, яка тривала два дні у Варшаві та Познані. Здається, лише українці однаково добре розуміли і поляків, і білорусів - і то зовсім не з мовних причин (мовне розуміння було просто вражаючим: перекладачі-синхроністи нудилися в кабінках, бо ніхто в залі не вдягав навушників). Справа, як з'ясувалося, в іншому: надто вже різні проблеми постають нині перед дедалі "європейськішою" Польщею та "азіатськішою (чи то пак "євразійськішою) Білоруссю. Власне, лише Україна, розкарячена між "Європою" та "Азією", між українськістю та совєтськістю, між модерним "капіталізмом" і напівфеодальним "соціалізмом", має певне уявлення і про "польські", і про "білоруські" проблеми, які витворюють в ній доволі химерну суміш.

Польські редактори говорили про фатальний розрив між елітарною культурою і масовою, про поступове перетворення інтелігенції як головного споживача культури на буржуазний середній клас, зорієнтований переважно на мас-культ, говорили про своєрідну "геттоїзацію" літературно-мистецьких часописів, розрахованих на дедалі втаємниченішого читача. Вихід із такого становища польські колеги вбачають не в "спрощенні" змісту (все одно це не допоможе "товстим" журналам конкурувати з газетами і, тим більше, з телебаченням); радше навпаки, вони пропонують ще більшу "елітаризацію" літературно-мистецьких видань, аби зробити їх вельми престижними, "модними" і відтак пожаданими в будь-якому більш-менш освіченому середовищі. Кожне число журналу стає таким чином окремим тематичним "проектом" (саме так, під майбутні проекти, а не за минулі заслуги надають у Польщі і в цілому світі гранти для некомерційних видань, театрів і навіть музеїв); отож жоден журнал не друкує там "романів із продовженням", проте, охоче друкує есеїстику, фрагменти творів, які ще тільки-но пишуться (або перекладаються), новели, вірші, графічні та інші ілюстрації і, звісно, багато перекладів наймодніших західних "інтелектуалів". Усе це - на чудовому папері за вельми помірними цінами (десь між одним і двома доларами за номер).

Другий шлях "егалітаризації" через іще більшу "елітизацію" полягає в перетворенні суспільно-культурних часописів на своєрідні клуби (польське слово "osrodek" - це, власне, і центр, і клуб, і середовище, й товариство, й "неформальне об'єднання"). Такими "осродками" стають не лише літературно-мистецькі видання, а й театри, галереї, музичні клуби, нерідко вони проводять спільні заходи, як це чудово проілюстрував Познанський фестиваль, серед організаторів якого виявились і журнал "Час культури", і "Театр восьмого дня", і галереї ON та "У єзуїтів", і, зрештою, Центр культури Медичної академії "Ескулап". У бароковому музеї, таким чином, грав каунаський квартет, у театрі-студії виставлялась авангардова графіка, а читання віршів поєднувалося з виступами бардів, рок-груп та театралізованими забавами під загальне задоволення переважно молодіжної публіки.

Елітарне мистецтво й мас-культ отримують, отже, змогу взаємодіяти між собою - не лише конфронтуючи, а й підживлюючи один одного. В Україні така взаємодія істотно ускладнюється переважно російськомовним характером міст і, відповідно, панівного мас-культу; елітарне українське мистецтво зазнає, таким чином, подвійної "геттоїзації" - як із загальноестетичних, так і зі специфічно мовних причин. Поступове зникнення інтелігенції, котра, на відміну від Польщі, стає в Україні не буржуазією, а радше люмпеном, теж не сприяє функціонуванню й поширенню високоякісної культури.

Іще зрозумілішою для українських редакторів є ситуація в Білорусі, де національній літературі доводиться виконувати функцію якщо не єдиного, то все ж, мабуть, головного носія "білоруськості", оборонця національної ідентичності - за умов, коли знову зачиняються білоруські школи, а президент країни не шкодує зневажливих слів на адресу мови, якою розмовляли його батьки. Говорити про "елітарність" суспільно-культурних видань за таких обставин, вочевидь, не випадає, втім, не більше підстав, мабуть, говорити і про їхню "егалітарність", себто масовість, адже реально, тобто повсякденно білоруською мовою в Білорусі послуговуються лише кільканадцять відсотків населення.

Єдине, чим можуть утішати себе білоруські колеги, - це певні релікти соціалізму, які парадоксальним чином допомагають вижити білоруським виданням навіть в умовах мовно-культурної маргіналізації. Це передусім дешевий папір, поліграфія, поштові послуги (субсидовані, а отже, й контрольовані державою), це навіть певні державні дотації, за які, зрозуміло, доводиться розплачуватися лояльністю до режиму. Українські видання здебільшого є незалежними, а отже, й відлученими від державної годівниці. Жалкувати за білоруським "щастям" навряд чи варто; можна пожалкувати лише, що на зміну совєтсько-тоталітарній системі "підтримки" культури в нас не виникло жодної іншої - на зразок тих, які існують на Заході і формуються, зокрема в Польщі. Зупинившись у нерішучості між Сходом і Заходом, між "капіталізмом" і "комунізмом", ми "насолоджуємось" недоліками обох систем тимчасом, як їхніми перевагами користуються, з одного боку, поляки, а з другого (хай помагає їм Бог) - білоруси.

Познань - Варшава - Київ