Гра на загострення
Це рішення важко назвати несподіваним: про можливість такого розвитку подій говорили декілька тижнів. Ще до призначення Степашина першим віце-прем'єром спостерігачі передбачали варіант, згідно з яким Єльцин не пропонуватиме Думі напередодні парламентських виборів кандидатуру нового голови уряду, а призначить виконуючого обов'язки прем'єр-міністра з числа перших заступників Євгена Примакова. Однак на той момент у Єльцина в запасі не було зручної й, головне, лояльної йому фігури. З призначенням Степашина можливий претендент на посаду голови уряду визначився. Однак ще за день до прийняття Єльциним рішення щодо відставки Примакова, як про можливого нового прем'єра говорили про міністра шляхів сполучення Миколу Аксененка. Практично відразу ж після відставки Примакова цього впливового господарника, якого через обсяг капіталообігів МШС нерідко називають «останнім російським олігархом», було призначено першим віце- прем'єром. Висловлюються припущення, що він займатиметься відомствами, що до останнього часу перебували у віданні першого заступника Примакова комуніста Юрія Маслюкова, який вiдомий, головним чином, через свою незговірливість на переговорах з міжнародними фінансовими організаціями. Саме Аксененку доведеться пропонувати ті рішення, які Єльцин вважає необхідними з точки зору економічної ситуації в країні. Принаймні, відставка Примакова пояснюється президентом чисто економічними причинами й неможливістю й далі відкладати найважливіші рішення в економічній області. Що це за рішення, Єльцин не пояснює.
Економічна складова рішень Єльцина очевидна. Кабінет Примакова, в якому економічний блок курирував колишній голова Держплану, явно не прагнув до проведення якихось серйозних реформ і прийняття ризикованих рішень. Примаков і його заступники вважали за краще вичікувати й не сваритися з Думою. Тим часом, після того, як уряд погодився піти на виконання цілої низки умов, необхідних для виконання кредиту МВФ, зіткнення з парламентом виявилося для нього неминучим: нижня палата парламенту повинна була внести до законодавства такі зміни, на підтримку яких комуністам навряд чи вдалося б набрати потрібну кількість голосів не тільки за передвиборних, але й за будь-яких інших сприятливіших умов. Однак тепер ми вже не дізнаємося, чи зміг би Примаков «протиснути» через Думу ці закони, або ж вони спричинили б припинення підтримки думцями кабінету. Єльцин не став чекати на обговорення необхідних МВФ законопроектів. Не став він і чекати на голосування з імпічменту. Саме дата прийняття президентського рішення говорить про те, що головна його причина — політична.
Причини єльцинського роздратування очевидні. Майже за дев'ять місяців свого перебування на посаді голови уряду Примаков так і не став людиною президента. Він небезуспішно грав власну партію, не боявся наголошувати, що спирається на підтримку не тільки президента, але й Думи. Примаков став першим єльцинським прем'єром, який виступив з власним планом політичної злагоди — причому один з пунктів цього плану, успішно похованого й президентом, і думцями, повинен був гарантувати прем'єру роботу до президентських виборів. Примаков став першим єльцинським прем'єром, який намагався самостійно контролювати кадрові перестановки в уряді, так він попередив Єльцина, що піде у відставку в разі звільнення двох своїх найодіозніших заступників — Юрія Маслюкова й Геннадія Кулика. Примаков не боявся демонструвати, що його дратує більшість найважливіших єльцинських доручень. Президент навряд чи міг пробачити йому знамениту фразу «імпічмент нам з вами сьогодні не потрібен», сказану прем'єром на зустрічі з керівниками думських фракцій. Навряд чи міг не помітити задоволений вираз обличчя прем'єра, коли Рада Федерації повторно відмовилася затверджувати відставку генерального прокурора Юрія Скуратова. Ну а те, що навіть 11 травня на зустрічі з представниками Думи Примаков практично нічого не сказав про імпічмент, Єльцина навряд чи могло зацікавити, бо він уже остаточно вирішив розлучитися з головою уряду, який без влади і без підтримуючих його особисто партійних структур швидко перетвориться на шанованого, але некорисного відставника.
Вибір наступника Примакова також свідчить багато про що. Дев'ять місяців влади «уряду пенсіонерів», як нерідко називали примаковський кабінет, привели до народження дитини російської неспроможності — й економічної, й політичної. Неминучий новий виток кризи, відкрите протистояння між гілками влади (а що таке імпічмент?) — все це й могло наштовхнути Єльцина на думку, що на чолі уряду повинен стояти вірний йому генерал. Як історичну аналогію нагадаю, що інший генерал — Войцех Ярузельський — очолив уряд комуністичної Польщі за подібних умов очікування нових економічних потрясінь, нездатності вищої влади здійснювати контроль над країною й готовності опозиції, з якою пішли на багато компромісів, не очікуваних нею самою, підібрати владу. Інша справа, що в сьогоднішній Росії ситуація може розвиватися не стільки у бік посилення влади силовиків, скільки у бік посилення впливу керівників регіонів, що, в свою чергу, може привести Кремль до бажання спиратися знов-таки на силовиків, як на єдину можливість змінити ситуацію на свою користь. Однак за умов перманентної економічної нестабільності силовики — не краща опора, й історія тієї ж Польщі часів Ярузельського про це свідчить найкращим чином. Є й чисто російська обставина: Степашин не тільки генерал- полковник і не тільки людина, близька Єльцину. Він відомий також і своїми добрими стосунками з Борисом Березовським, правда, не в такій мірі, як новий перший віце-прем'єр Микола Аксененко, якого називають «людиною Березовського». Й кадрові рішення Єльцина демонструють, яка саме група в його оточенні отримала сьогодні перемогу. А підтвердженням цієї перемоги стала відставка першого заступника голови президентської адміністрації Олега Сисуєва. Незважаючи на те, що саме Сисуєв у своєму нещодавньому інтерв'ю журналу «Коммерсантъ-Власть» заявив, що «незамінних прем'єрів немає, й це стосується, в тому числі, й Євгена Максимовича», він був відомий (на відміну від свого шефа Олександра Волошина, також, до речі, близького до Березовського) готовністю співробітничати з прем'єром і знаходити з ним компроміс. Відставка Сисуєва, звичайно ж, не останнє кадрове переміщення. Росія вступає в новий період непередбачуваності й нестабільності. Інша справа, що «стабільність» останнього часу також була виключно ілюзорною.
ДОВIДКА «Дня»
Степашин Сергій Вадимович народився 1952 року в Порт-Артурі. Закінчив Вище політичне училище МВС СРСР 1973 року, Гуманітарну військову академію 1981 року. У 1973—1990 роках служив у внутрішніх військах МВС, неодноразово виконував завдання в «гарячих точках» — Баку, Фергані, Нагірному Карабаху, Сухумі. 1991 року — заступник генерального директора Агентства федеральної безпеки /АФБ/ РСФРР — начальник Управління АФБ по Санкт-Петербургу та Ленінградській області.
З грудня 1993 по березень 1994 року — перший заступник, а з березня 1994 по квітень 1995 року — директор Федеральної служби контррозвідки Росії (потім ФСБ).
Брав активну участь у «наведенні конституційного порядку в Чечні». 30 червня 1995 року був звiльнений у зв'язку з подiями у Будьоновську (захоплення заручникiв у мiськiй лiкарнi чеченськими бойовиками Шамiля Басаєва).
1996 рік — відповідальний секретар Державної комісії РФ з урегулювання кризи в Чеченській Республіці. З липня 1997 р. по березень 1998 року — міністр юстиції РФ.
Із березня 1998 року — міністр внутрішніх справ РФ. 11 вересня 1998 року знову призначений на посаду міністра внутрішніх справ РФ.
