Гра у «слабку ланку»
Багато хто пам’ятає, як два роки тому народні депутати, які зібралися в Українському домі, стоячи вітали нового першого заступника Голови Верховної Ради, який взяв на себе відповідальність за дії парламентської більшості, названі згодом «оксамитовою революцією». Знову створена більшість підтримувала рішучість, напористість, професіоналізм, з якими новий віце- спікер виходив із складних правових колізій парламентського розколу, шукав і знаходив прийнятні підстави узгодження суперечливих інтересів різних парламентських фракцій і груп, зумівши підпорядкувати їх вирішенню головного завдання — забезпечення дієздатності вищого законодавчого органу країни. Пам’ятають, думаю, і те, як Віктор Медведчук в ім’я вирішення цього головного завдання фактично відмовився від перспективи стати Головою Верховної Ради, знявши свою кандидатуру на користь Івана Плюща.
Навряд чи буде перебільшенням сказати, що динамізм і енергія, орієнтація на позитивний результат, що виходили від нового керівництва і, передусім — від професіонала-юриста В. Медведчука, передалися тоді й парламенту, який немов прокинувся від летаргічного сну і розвинув бурхливу законодавчу діяльність. За неповні два роки парламентом було розглянуто тисячу законопроектів, які забезпечили необхідне правове поле перетворень, що проводяться у країні. За безпосередньою участю Віктора Медведчука було затверджено Бюджетний, Кримінальний, Цивільний, Сімейний, Господарський і Земельний кодекси, значення яких сумірне з прийняттям Конституції країни.
У ці ж роки відбувалося і становлення Медведчука як політика. Європейськи освічений юрист, вдалий бізнесмен, який не приховує джерел і розмірів своїх прибутків, Віктор Медведчук стає визнаним лідером соціал-демократів, чим особливо дратує своїх політичних конкурентів. Очолювана ним партія неухильно розширює свою соціальну базу, перетворюється в одну з найбільш масових політичних організацій в Україні, нарощує міжнародний авторитет як суб’єкт європейського соціал-демократичного руху. Всебічний аналіз сучасних тенденцій суспільного розвитку дозволяє партії пропонувати комплексну програму реалізації соціал-демократичного проекту в Україні як найбільш оптимального варіанту модернізації українського суспільства.
Внаслідок обставин, часто залишаючись замість спікера, Медведчук упевнено, професійно керував роботою парламенту, незважаючи на бурі, що постійно виникали на українському політичному небосхилі. Він ніколи не приховував своїх політичних поглядів і оцінок, відкрито критикував своїх опонентів, не боячись накликати на себе їх невдоволення та критику. Відвертість і прямолінійність, на жаль, не у пошані у більшості народних обранців, які звикли до закулісних інтриг та далеко не парламентських методів вирішення політичних проблем. Власне, ці його риси і були поставлені йому в провину його політичними противниками — конкурентами у боротьбі за владу.
Потрібно відкрито визнати: сьогодні Медведчук став реальною загрозою для непомірних амбіцій старої і нової номенклатури, що не бажає розлучатися з владою та дивідендами, які вона приносить.
Він дратує лівих прямою участю у відстороненні їх від керівництва парламентом, критикою їх псевдореволюційної риторики, відмовою від роздування класових антагонізмів і нагнітання соціального вибуху. Він дратує їх особистим благополуччям, багатством, яке не приховує від громадськості, та упевненістю в собі.
Праві знаходять зручну причину для усунення небезпечного конкурента у факті ініціювання соціал-демократами прийняття нового Закону про мови. Уражені хронічною русофобією, вони фактично виступають у ролі великодержавних шовіністів по відношенню до представників численних національних меншин, що проживають на території України, провокуючи тим самим можливість серйозних ускладнень у міжнаціональних відносинах. Праві, які називають себе демократами, не розуміють, що, за великим рахунком, у цьому випадку йдеться навіть не про статус російської чи інших мов в Україні, а долю самої демократії, суть якої власне і полягає у терпимому, толерантному ставленні до прав меншини. Не влаштовує правих і підтримка Медведчуком курсу на встановлення більш тісних партнерських відносин з Росією.
Ось і весь секрет парламентської гри у «найслабшу ланку», той самий «момент істини». Народні депутати не встояли перед спокусою будь-якою ціною вивести за рамки політики набираючого силу конкурента. Вивести для задоволення власних гетьманських амбіцій, власних егоїстичних інтересів, власної користі. На всьому цьому непривабливому парламентському дійстві лежить печать низької політичної культури, заздрості, агресивної нетерпимості, прагнення піднестися єдино доступним чином — приниженням і дискредитацією суперника. Наша сумна національна риса — нездатність до консолідації — перешкоджає єднанню політичних сил в інтересах суспільства, досягненню необхідних компромісів, балансу інтересів, властивих відкритому цивілізованому суспільству.
Над значною частиною народних депутатів все ще тяжіє ілюзія швидкого вирішення складних проблем шляхом перемоги однієї частини політикуму над іншою. Суть справи насправді набагато глибша. Йдеться про могутній опір консерваторів процесам модернізації всієї суспільної системи в Україні. Роками користуючись парламентським комфортом, вони перетворили опозиційну риторику в свою прибуткову професію і тому бояться будь- яких змін. Ось чому для них настільки небезпечним є лідер партії, який представляє інтереси зароджуваного середнього класу, лідер, здатний консолідувати суспільство для досягнення ясних і реальних цілей.
Але час консерваторів проходить, якщо вже не пішов. Об’єктивний хід подій веде до того, що політику буде визначати новий цивілізований власник, зацікавлений у прогресі продуктивних сил, а отже, — в економічній і політичній стабільності. Немає майбутнього у тих, хто хотів би встановити диктатуру вузького бюрократичного прошарку, що працює на утримання влади та зайнятого розширеним відтворюванням своїх привілеїв.
Фігура лідера об’єднаних соціал-демократів — кістка у горлі представників ряду політичних кланів, які у власній уяві вже перемогли на парламентських виборах, здійснили процедуру імпічменту, поділили владу і почали переділ фінансових потоків. Хоч, за великим рахунком, усім нинішнім ситуативним коаліціям гріш ціна. Як показала історія з касетним скандалом, та й не тільки з ним, вони швидко формуються і так само швидко розпадаються, не маючи під собою принципової основи. І якщо уже ліві заради відставки Медведчука об’єдналися зі своїми віковими противниками, отже, об’єкт атаки був дуже сильним. Що, власне, і потрібно було довести.
Бажаючи спростити собі дорогу до влади, автори відставки досягли цілком протилежного результату, значно піднявши реальний, а не замовлений політичний рейтинг Медведчука та надавши йому рідкісну можливість впритул зайнятися виборчою кампанією. Його формальна відставка з поста високого парламентського чиновника, можливо, принесла хвилинну радість його противникам, у яких страх перед сильним конкурентом переміг не тільки ідеологічну гідність, але й здоровий глузд.
У відставку, як свідчить новітня українська історія, можна відправити кого завгодно. Але навряд чи відставка В. Медведчука ослабить запит на соціал- демократичну ідеологію, потенціал і перспективи якої наочно демонструє така бажана нам Європа. Недавні перемоги на виборах польських та іспанських соціал-демократів — переконливе тому підтвердження. І в українському суспільстві, ураженому найглибшою соціально-економічною кризою, зростає розуміння цінності соціал-демократичного проекту як інструменту раціонального управління суспільством. Бо в будівництві соціально орієнтованої ринкової економіки, у відмові від радикальних методів перевлаштування суспільства, у визнанні безальтернативності шляху еволюційного розвитку, продуманих, раціональних реформ, у затвердженні реального, а не декларативного плюралізму, відносин солідарності і партнерства — історичний шанс України.
