Гріховна Рада

У правій руці політика завжди приховане щось ліве

Величезний оберемок червоних троянд від регіонала Азарова й ще більший букет від соціалістки Семенюк — перші квіти новообраному голові Верховної Ради, лідеру соцпартії Олександрові Морозу. Рівно рік тому він повторно вступив у спікерську річку за активної допомоги своїх недавніх противників із Партії регіонів та комуністів.

Шосте липня 2006-го. Для багатьох українців із цього дня прізвище лідера Соціалістичної партії України стало синонімом зради — коаліції, а також ідеалів Майдану, від яких, до речі, незабаром стали відхрещуватися і Мороз, і велика частина «малинової» фракції. Ну що ж, як то кажуть, історія розсудить.

Але тоді той факт, що Олександр Мороз пішов на союз із Партією регіонів, без сумніву, шокував всю країну. Саме всю, оскільки на сході вже були готові до ролі головного противника будь-яким ініціативам «помаранчевих», але трапилося інакше...

За Олександра Мороза як кандидата на посаду голови ВР проголосували 238 народних депутатів: крім соціалістів, регіоналів і комуністів, свої голоси йому віддали ще два нашоукраїнця, які пройшли у ВР за квотою Партії промисловців і підприємців Кінаха.

Як виправдовувався згодом сам новообраний спікер, висунути свою кандидатуру він вимушений був після того, як частина його фракції відмовилася голосувати за Петра Порошенка. При цьому лідер СПУ заперечував наявність будь-яких заздалегідь узгоджених сценаріїв із «синьо-білими». Соратники Януковича тоді говорили, що зранку депутати від ПР мали намір віддати голоси за кандидата від своєї партії Миколу Азарова (хоч ПР у сумі з комуністами голосів не вистачало. — Авт. ). Однак, як тільки Олександр Мороз висунув свою кандидатуру, а Петро Порошенко зняв, передбачаючи свою непрохідність, регіонали швидко змінили ставку, домовившись із лідером СПУ про співробітництво. Але тільки потім стане відомо, що ще з Нового року довірені особи Мороза, зокрема Ярослав Мендусь і Микола Рудьковський, вели келейні переговори з ПР, що дозволяє припустити: спікерство Олександра Мороза є результатом добре підготовленого плану, а аж ніяк не спонтанною парламентською імпровізацією.

Але хай що Мороз каже на своє виправдання, своїх соратників із «помаранчевої» коаліції він все-таки зрадив. Причому, що гірше за все, — зрадив несподівано. Операція «Спікер» була проведена просто блискуче: відволікаючий маневр із розподілом парламентських комітетів і керівних посад Ради примусив БЮТ і НУ сконцентрувати всі свої сили на передовій, у той час як могутній удар було здійснено з тилу.

Сам Мороз неодноразово наводив два основні пояснення свого вчинку. По- перше, за його словами, піраміда Тимошенко — прем’єр, Порошенко — спікер, спочатку створювалася з розрахунком на її недовговічність, а після її краху «синьо- білі» все одно прийшли б до влади. По- друге, Мороз без зайвої скромності переконував суспільство, що своїми діями він рятує Україну від остаточного розколу й чи не громадянської війни.

Але хоч як там було в ході торішньої спікеріади, Мороз чітко продемонстрував: у політичних інтригах ні темпераментна Тимошенко, ні обачливі нашоукраїнці (які, нагадаємо, водночас із БЮТ і СПУ вели активні перемовини про коаліцію з ПР) конкуренції йому скласти не можуть. Щоправда, вже сьогодні, усього через рік після красиво розіграного досвідченим шахістом Морозом гамбіту, стала очевидною реальна ціна так званої золотої акції Соцпартії для України і її жителів, так і Мороза як політика. Хоча...

ЯК ЗБИРАВСЯ КРИЗОВИЙ КЛУБОК

3 серпня 2006 року. Ющенко, Янукович, Мороз та лідери парламентських фракцій (за винятком Юлії Тимошенко) підписують Універсал національної єдності. Підписання документа передувало представленню кандидатури Віктора Януковича на посаду прем’єра на фоні численних заяв представників коаліції про те, що вони самі призначать главу уряду, якщо гарант не подасть його кандидатуру до ВР у встановлені терміни.

14 вересня 2006 року. Під час візиту в Брюссель на засідання комісії «Україна — НАТО» Віктор Янукович заявив, що наша країна не готова приєднатися до виконання Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі. А буквально за тиждень до поїздки Януковича, Віктор Ющенко повідомив, що Україна повністю готова до ПДЧ. Для запобігання надалі подібному свавіллю в зовнішньоекономічних питаннях, Президент зобов’язав голову Кабміну узгоджувати директиви на закордонні візити в МЗС і Секретаріаті Президента.

21 вересня 2006 року. Кабмін повернув у Секретаріат Президента кілька указів глави держави, мотивуючи цей крок порушенням процедури контрасигнації. Представники парламентсько-урядової коаліції заявляли, що контрасигнація президентських указів це не обов’язок, а право прем’єра, і що без автографів голови Кабміну й відповідального міністра ці акти є недійсними.

1 грудня 2006 року. Верховна Рада відправляє у відставку міністра внутрішніх справ Юрія Луценка й міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. У відповідь Віктор Ющенко видає указ, яким доручив Тарасюку й надалі виконувати свої посадові обов’язки. Коаліція та уряд цей указ не визнали, а самого Тарасюка депутати й міністри не пускали на засідання Кабміну.

13 грудня 2006 року. Кабінет Міністрів своєю постановою призначає кілька заступників міністра внутрішніх справ, у тому числі й одіозного Миколу Плеханова. Робить це уряд без узгодження з Ющенком, чим порушує указ Президента, яким йому приписано узгоджувати з главою держави всі кандидатури під час призначення на посаду керівників військових формувань, правоохоронних органів і органів дипломатичної служби. Далі — більше: у січні 2007 року Кабмін без узгодження призначає наступних заступників міністра внутрішніх справ — Сергія Попкова й Сергія Копилова. Всі вони продовжують виконувати свої обов’язки навіть тоді, коли постанови уряду про їхнє призначення припинені Президентом.

Грудень 2006 року. Парламент і уряд відмовляються враховувати пропозиції Президента під час підготовки закону про державний бюджет України на 2007 рік. Близько 60 поправок до законопроекту, які в основному стосувалися підвищення мінімальних зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, відразу відкидаються коаліціянтами. Тоді вперше в історії незалежної України Президент ветував проект бюджету.

Січень 2007 року. Верховна Рада приймає закон про Кабінет Міністрів України, при цьому всі пропозиції гаранта відхиляються коаліцією одноголосно й без обговорення.

Березень 2007. Протистояння Президента й коаліціянтів розгорілося з новою силою через масовий перехід опозиційних депутатів від БЮТ й «Нашої України» під парасольку коаліції. Представники правлячої більшості не приховували, що прагнуть збільшити свою чисельність до 300 депутатів, після чого змогли б піддати ревізії навіть Основний закон.

2 квітня 2007 року. Верховна Рада відмовляється виконувати указ Президента про дострокове припинення повноважень ВР п’ятого скликання й приймає постанову, в якій указ називається «злочинним». 53 народних депутата звертаються до Конституційного Суду з проханням визнати указ глави держави неконституційним; доти, доки КС не визнає його законним, Рада йому не підкорятиметься.

У свою чергу Кабінет Міністрів відмовляється виділяти кошти на проведення дострокових парламентських виборів, ігноруючи все той самий указ Президента про розпуск Верховної Ради.

За підсумками зустрічі, що завершилася близько четвертої ранку 27 травня, була досягнута домовленість провести позачергові парламентські вибори 30 вересня. Президент Віктор Ющенко заявив, що в Україні перемогла демократія і назвав прем’єра Віктора Януковича й спікера Олександра Мороза партнерами... Далі буде?