I волонтерили, і шпигунів ловили

Віктор КАЦЮБА, який очолює у Запорізькій області одну з громадських організацій, розповідає як він допомагав разом зі своїми друзями Українському війську.

«ПОРАДИЛИ ВИХОВУВАТИ ОНУКІВ... ТОДІ Я ПІДІЙШОВ ДО ПЕРЕКЛАДИНИ І ЛЕГКО ПІДТЯГНУВСЯ 20 РАЗІВ НА НІЙ»

— З чого почалася ваша волонтерська діяльність?

— Ви знаєте у якому становищі влітку 2014-го опинилася Україна, коли на її територію зайшли підрозділи російської регулярної армії. Постало питання — бути чи не бути Українській державі. Надія була виключно на Українське військо. А воно, розграбоване на кілька десятиліть, знаходилося у не найкращому, м’яко кажучи, стані. І тоді чимало свідомих громадян пішли до військових комісаріатів з проханням призвати до ЗС, Національної гвардії. Серед них був і я...

— І що — не взяли?..

— Не взяли: вік вже не той: порадили виховувати онуків, мовляв, на більше ви вже не здатні. Тоді я підійшов до перекладини і легко підтягнувся 20 разів на ній. Але і цей аргумент не подіяв на офіцерів, хоча вони із захопленням і навіть заздрістю спостерігали за моїми діями...

Я пішов додому, розмірковуючи чим можу прислужитись Україні. В одному був твердо впевнений: зарано мені виконувати поради офіцерів. За кілька днів зібрав своїх товаришів-однолітків — в основному ветеранів армійської служби, колишніх правоохоронців. І сказав: «Можливо, ми вже дійсно не годимось для фронту. Але хто сказав, що і тут, в тилу, не можемо допомагати фронту?». Сергій Саєнко, Василь Скрибець та інші одноголосно підтримали цю пропозицію.

«ЧЕРЕЗ ТАК ЗВАНЕ САРАФАННЕ РАДІО ЛЮДИ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО ДІДАМ-ВОЛОНТЕРАМ, ЯК НАС НАЗИВАЛИ, МОЖНА ДОВІРЯТИ»

— Мені розповідали, що ви разом зі своїми друзями опікувалися і військовим госпіталем...

— Було й таке. Справа у тому, що у 2014 році, зважаючи на наближеність нашого міста до району бойових дій, на базі районної лікарні облаштували госпіталь. Проблем у нього було стільки, що хоч греблю гати. Звісно, що у нас, пересічних пенсіонерів коштів для їх придбання не було. Тож вирішили звернутись по допомогу до знайомих підприємців, фермерів, мовляв, не можна, хлопці, жити лише власними  інтересами, коли наші солдати проливають кров. І ті почули нас, «скинувшись» на вирішення зазначеної проблеми. Коли вона була розв’язана, ми надали задокументований фінансовий звіт, який переконливо підтверджував, що жодна копійка не потрапила до наших  кишень.

Вдалося навіть облаштувати гуртожиток для персоналу. Так, умови проживання там були наближені до спартанських, але у людей з’явився дах над голово. При цьому віднайшли для них і ліжка і навіть кілька холодильників. Коли  виникла проблема із забезпеченням госпіталю дровами для буржуйок, тому що за добу  вони спалювали по декілька складометрів.  Опалення виявилося не з дешевих: протягом доби воно «з’їдало» дві тисячі гривень. Вирішити цю проблему нам виявилося не по силах. Але світ не без добрих людей. У її розв’язанні, на наше прохання, допомогли сусідні райони — Пологівський та Гуляйпільський, де теж існували волонтерські центри. Вони відгукнулися  і допомогли не лише дровами, а й продуктами харчування.

Після нашого фінансового звіту через так зване сарафанне радіо люди дізналися, що дідам, як нас називали, можна довіряти. Насувалася зима. Ми знали з телесюжетів, мас-медіа, що військовикам гостро бракує зимнього обмундирування і почали збір коштів під гаслом «Не дай замерзнути українському солдату,  який тебе захищає». За кілька місяців вдалося зібрати понад 80 тисяч гривень, за які було придбано кілька сотень теплих комплектів військової форми.

«НАМ ПОЩАСТИЛО ЗАТРИМАТИ ДИВЕРСАНТІВ, ЯКІ НАМАГАЛИСЯ ЗАМАСКУВАТИ ПІД ПРОДУКТАМИ ВИБУХІВКУ І ЗБРОЮ»

— Розкажіть, пане Вікторе, про свою антидиверсійну діяльність. Кажуть, ви зі своїми друзями діяли як герої відомого кінофільму «У серпні 1941-го»...

—  Та яка там антидиверсійна діяльність? Той, хто вам таке сказав, великий жартівник (посміхається). Справа ось як була. На Комиш-Зорянську залізничну станцію, яка знаходиться неподалік нашого міста, прибувала військова техніка. Потім вона своїм ходом відправлялася на фронт. Бойовики, «пронюхавши» про це, почали засилати туди диверсійно-розвідувальні групи, маючи за мету якщо не знищення цієї техніки, то блокування її потрапляння до армійських підрозділів. Їм навіть вдалося підірвати залізничний міст поблизу села Кузнецівка. Але чи відповідних фахівців серед них забракло, чи самовпевненість підвела, але повністю знищити цей об’єкт їм не вдалося і незабаром його відновили. 

Наша Запорізька область, як відомо, прилягає до території, де велися на той час бойові дії.  Тож при райдержадміністрації була створена Рада оборони, членом якої обрали і мене. На одному з перших її засідань ми вирішили на базі нашого районного спортивно-технічного клубу і Смирновського фермерського господарства створити загони самооборони. «Берда» і «Сармат» — такі назви дали їм. Командиром першого став нині покійний полковник міліції у відставці Скрибець Василь Іванович, а другого — Саєнко Сергій Миколайович. Мене призначили начальником штабу і — за сумісництвом —  казначеєм.

У вас може виникнути цілком справедливе запитання: де взяли кошти? Відповідаю: фінансували нашу діяльність фермерські господарства. Я і сьогодні вдячний їх керівникам за розуміння важливості існування цих загонів, за їхній державницький підхід: люди розуміли, що існує ймовірність проникнення на територію району ДРГ, виникнення різних надзвичайних ситуацій. Війна ж то поруч!.. І тому зайвих запитань не ставили. Єдина вимога, яку перед нами висунули, це прозоре витрачання коштів, що унеможливило б зловживання, а простіше кажучи, їх розкрадання, як це часто траплялося тоді.

Наші підрозділи, звичайно, не могли конкурувати — за своїми можливостями — з армійськими. Але, разом з тим, ми, незважаючи на вік, все ж здатні були постояти за рідну землю, дати російським покидькам по зубах. Тим більш, що серед нас були люди, які не один рік носили військові однострої, уміли не лише самі поводитись зі зброєю, а й навчити цьому ремеслу інших, мали відповідний життєвий досвід. І ми  стали народним ополчення. До складу наших загонів увійшли ветерани афганської війни, колишні прикордонники, пересічні офіцери-запасники, які побували в різних «гарячих точках». І хоча до бойових зіткнень з «орками» не дійшло, робота для нас знайшлася. Ми допомагали працівникам міліції в охороні громадського порядку, цілодобово  патрулюючи місцевості та несучи бойове чергування  на блокпостах. І це дало результат: жоден міст, жоден інший об’єкт не був зруйнований російськими найманцями.

Нам пощастило дійсно затримати диверсантів, які намагалися замаскувати під продуктами вибухівку і зброю. На вантажному автомобілі «Газель» з подвійним дном, де заховали чимало тротилу і пластиду. Незабаром з’ясувалося, що вони планували підірвати Дніпровський міст, цим самим заблокувавши рух по суходолу військової техніки.

Ми спали одягненими і зі зброєю. І я про це не жалкую, такого адреналіну я ще в своєму житті не відчував. Ми займалися святою справою — захищали рідну землю від нашого споконвічного ворога.

На превеликий жаль, така морально-фізична напруга позначилась на здоров’ї. Особливо на «роботі» серця, яке дає збої. Але я не жалкую про це.

«ЦЕ МОЯ НАЙБІЛЬША ВТРАТА В ЖИТТЯ. ОНУК БУВ МОРСЬКИМ ПІХОТИНЦЕМ»

—  На цій клятій війні загинув ваш онук...

—  Це моя найбільша втрата в життя. Він був морським піхотинцем, дуже пишався приналежністю до цих елітних військ і тим, що захищає Україну. Він загинув під Маріуполем. Я теж пишаюся тим, що він, незважаючи на молодість, не став відсиджуватися у тилу, як це зробили тисячі, десятки тисяч його ровесників, не втікав від військкомату як чорт од ладану, а пішов у лиху годину захищати Україну.

За постійного психологічного напруження не витримало серце у Василя Івановича Скрибця, про якого я вже згадував. Він теж, попри солідний вік, через що його ніхто і ніколи не призвав би до війська, став боронити свій рідний край. Земля їм пухом!.. Маємо пам’ятати таких людей.