I знову про «легендарну тачанку» – що вона символізує?

Карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу — це не підстава для того, щоб відправити здатність до раціонального судження та мотивованих висновків у кількатижневу відпустку. Ба більше — це якраз слушна нагода ще раз оцінити нерозв’язані проблеми і публічно поговорити про них. Як-от щодо проблеми з декомунізацією пам’ятника у вигляді «легендарної тачанки» в місті Каховка Херсонської області.

Найперше, мабуть, варто відзначити пропагандистські нісенітниці, пов’язані з цим, як на мене, справді талановито виконаним — із суто естетичного погляду, ясна річ, — монументом. По-перше, він присвячений боям на Каховському плацдармі восени 1920 року та перемозі Червоної армії. Але ж там діяла не кіннота, а «червона» піхота під загальним командуванням начдива-51 Василя Блюхера. Чотири стрілецькі дивізії побудували оборону за всіма правилами і лише завдяки цьому змогли відбити натиск «білих» військ. До речі, про цей натиск також мовиться чимало дурниць (і це по-друге). Так, «Вікіпедія» українською пише: «Під час боїв під Каховкою, 14 — 16 жовтня, червоноармійцями було відбито найбільшу танкову атаку за роки Першої світової та Громадянської воєн, коли одночасно йшли 12 танків та 16 бронемашин». Перепрошую, але навіть під час першої появи танків на полі бою (а сталося це у битві на Соммі 15 вересня 1916 р.) в атаці було задіяно 18 британських панцерних машин Mk.I (Mark I. Вони змогли прорвати німецький фронт на п’ятикілометрову глибину, забезпечивши зменшення втрат британців удвадцятеро порівняно з аналогічними атаками на інших ділянках фронту. А в битві при Камбре (листопад 1917 р.) британці кинули в наступ перший в історії танковий корпус (476 танків), домігшись грандіозного успіху — який, утім, не був розвинутий, оскільки слід було вчасно ввести у прорив потужні рухомі війська, а британське командування мало в резерві лише канадську кавалерійську дивізію, яка була не здатна виконувати стратегічні завдання...

А от «червоне» командування у війні проти військ генерала Врангеля мало у своєму розпорядженні інструмент для виконання стратегічних завдань — Першу і Другу кінні армії. Щоправда, інструмент цей був вельми своєрідний та примхливий. Ось якою постає «легендарна Перша кінна» у щоденнику Ісаака Бабеля, який пройшов із цією армією всю кампанію 1920 року. Щоденник цей побачив світ аж у середині 1990-х. Воно й не дивно, що так пізно:

«Страшна правда — всі солдати хворі на сифіліс... Солдатська виразка. Їдять товчений кришталь, п’ють карболку, розмолочене скло. Всі бійці — оксамитові кашкети, зґвалтування, чуби, бої, революція і сифіліс... Просування до Львова... Відомості про оборону Львова: професори, жінки, підлітки. Апанасенко (начальник однієї з дивізій в армії Будьонного. — С. Г.) буде їх різати — він ненавидить інтелігенцію... Чоботар, сокальський чоботар, пролетар. Чоботар чекав на радянську владу — він бачить жидожерів та грабіжників, і не буде заробітку, він спантеличений і недовірливо дивиться... Крамнички всі відчинені, крейда і смола, солдати нишпорять, лають жидів, заходять у квартири, заздрі очі, руки тремтять, незвичайна армія... Вночі буде грабунок міста — це всі знають».

Якщо хтось думає, що Перша кінна так поводилася лише на Галичині, то не лише: Наддніпрянщина так само зазнала чимало лиха від кавалеристів Будьонного. Досить було б лише описаних Бабелем сюжетів (а їх щоденник містить чимало), щоби «розібратися» з пам’ятником, на якому зображений боєць у будьонівці. Але звернімо увагу ще на один вимір сюжету.

Біля витоків Першої кінної (тоді ще кінного корпусу) стояв такий собі Думенко. Реввійськрада кінної армії складалася із Будьонного, Ворошилова (дід якого писався ще Ворошилом) і Щаденка. А начдиви? Тимошенко, Апанасенко, Пархоменко, комбриги — Книга, Степной-Спіжарний... Взагалі, з лав Першої кінної вийшло чимало маршалів та генералів, чиї прізвища промовляють самі за себе: Гречко, Єрьоменко, Кулик, Лелюшенко, Москаленко, Романенко, Рибалко, Федоренко  — це не повний список...

Інакше кажучи, якщо бої на Каховському плацдармі хіба що територіально пов’язані з Україною (брали участь там російські підрозділи і латиська стрілецька дивізія Червоної армії), то з Першою кінною справа інша. Легше, мабуть, було б, якби там не існувало жодного «українського сліду». Але ж він є...

Ще виразніший він, коли йдеться про загони Нестора Махна.

Так, були в махновському штабі постаті неукраїнські за походженням і поглядами. Але сама, як її звуть у Росії, «махновщина» — явище українське. Включно з тачанками-тавричанками.

Що ж залишається? Парк тоталітарної монументальної пропаганди? Мабуть, це найкращий вихід — бо пам’ятник той справді талановитий, він створений ще на схилі післясталінської «відлиги» і до вторгнення у Чехословаччину, коли ідея «соціалізму з людським обличчям» ще нуртувала серед радянської інтелігенції й надихала не лише творців монументу. Але тут потрібна чітка формула, закарбована на «легендарній тачанці»: у пам’ять про українську наївність і дурість, без яких російські більшовики не змогли б утілити свій проєкт створення «держави червоного терору» й ліквідувати на багато років державну незалежність України

Влітку 1918 року загін отамана Махна, який діяв у причорноморських степах, налічував кілька десятків повстанців. Але діяв він настільки успішно, що його тридцятирічний очільник одержав від бійців і населення назвисько «батько», що було виявом великої поваги. А восени 1919 року чисельність загонів Махна, об’єднаних у Революційну повстанську армію України, вже сягнула ста тисяч шабель і багнетів. Через рік він допоміг більшовикам захопити Крим, і одразу після того Червона армія почала проти нього війну. Впродовж наступних десяти місяців Махно здійснив бойові походи у Приазов’я, на Дон та Поволжя, втративши більшу частину свого війська. 28 серпня 1921 року після жорстоких боїв із загоном у 77 повстанців він перейшов до Румунії, а бойові дії у степах УСРР якийсь час ще тривали.

Восени 1919 року саме Махно, уклавши спілку з Петлюрою, зумів фактично перебрати контроль над південною Україною від Нікополя до Бердянська, ударивши тим самим у фланг і спину Денікіну й чималою мірою спричинивши загальну поразку «білого» руху. А 1920-го саме Махно вирішив на користь «червоних» битву з Врангелем на Сиваші. Махновці першими форсували Сиваш і вийшли на кримську землю, а не вояки Червоної армії під командуванням Фрунзе, як учили в радянській школі. І саме махновці знекровили у степах Таврії і врешті фактично знищили врангелівську кінноту, а не Перша кінна армія.

Радянська історіографія, література, кінематограф робили з Махна такого собі опереткового злочинця, нестримного в люті, здатного на безглузді та жорстокі вчинки, жодною мірою не пов’язаного з українським рухом. Проте у Махна був виразний український сентимент, а ізраїльські автори пишуть, що РПАУ не чинила погромів, а нерідко і захищала євреїв. А разом з тим Махно постійно тяжів до «червоних», хоча вони й оголошували його та його військо поза законом і влаштовували терор проти селянства Причорномор’я. Коли 1920 року Врангель розпочав наступ із Криму на північ, він наказав: до українських сил ставитися прихильно як до союзників, із Махном у бої не вступати, намагатися порозумітися щодо співпраці чи бодай нейтралітету. Та Махно зігнорував це й пішов на союз із «червоними», підписавши угоду з Фрунзе й чималою мірою посприявши захопленню Криму, що відкрило шлях до «червоного» терору як на півострові, так і проти РПАУ та селянства Таврії. Тільки по тому Махно пішов на стабільну співпрацю з повстанцями, які підпорядковувалися урядові УНР (а за рік до того він планував убити Симона Петлюру і самому очолити Дієву армію УНР).

Маркс — Енгельс писали про російського генералісимуса Суворова: «Це була найкраща шпага Європи, але служила вона неправедній справі». Ця формула може бути застосована і до Семена Будьонного, і до Нестора Махна: обидва вони були геніями маневрової війни та стратегічного використання кінноти, проте так само обидва, хоч і різною мірою, послужили утвердженню першої у світі терористичної тоталітарної держави. Відтак, видається, заклики апологетів анархії декомунізувати «каховську тачанку», перетворити її на гордий символ анархістської степової вольниці — щонайменше недоречні.

Що ж залишається? Парк тоталітарної монументальної пропаганди? Мабуть, це найкращий вихід — бо пам’ятник той справді талановитий, він створений ще на схилі післясталінської «відлиги» і до вторгнення у Чехословаччину, коли ідея «соціалізму з людським обличчям» ще нуртувала серед радянської інтелігенції й надихала не лише творців монументу. Але тут потрібна чітка формула, закарбована на «легендарній тачанці»: у пам’ять про українську наївність і дурість, без яких російські більшовики не змогли б утілити свій проєкт створення «держави червоного терору» й ліквідувати на багато років державну незалежність України.