Iгри з суверенітетом

Останні заяви офіційних і неофіційних речників щодо відкладення імплементації зони вільної торгівлі з ЄС засвідчили: українських громадян хочуть примусити до визнання реальності оруелівського роману «1984» як єдиної реальності сучасної України. Чільне місце у її тлумачному словнику, як відомо, посідало визначення «мир — це війна». Маніпуляції з цифрами досягли свого апогею в оцінках потуги російської армії. З телеекрана раз у раз на голови глядачів викидають месиджі: російська армія становить два мільйони військовослужбовців, зараз цю цифру «знизили» до мільйона двохсот тисяч. Видатний соціальний психолог Еріх Фромм називав такий спосіб невротичної уяви і водночас технології маніпуляції свідомістю синдромом  галопуючих  цифр. Головна мета цієї технології  — провокування соціальної депресії й обґрунтування доцільності політичних рішень, які без такої «шокової терапії» суспільство сприймати не буде. Натомість статистика нам говорить зовсім інше. Нині в армії РФ налічується близько 766 тис. військовослужбовців, а 2 млн 495 тис. перебувають у резерві. І спираючись на цей реальний, а не вигаданий військовий контингент, росіяни повинні тримати під контролем гігантський за своєю протяжністю кордон — 60 900 км. Ця вражаюча величина (а це 1,5 екватора) зумовлена велетенською територію цієї країни — більше 17 млн кв. км. Ці кілометри майже не заселені і не освоєні, особливо це стосується азіатської частини Росії. І як їх освоювати, коли чисельність населення країни не перевищує 143 млн, тобто менше 8 осіб на квадратний кілометр, а в азіатській частині ця «щільність» не перевищує 2 людини. Для порівняння, показник «щільності населення» для Китаю становить 140, Індії — 320, США — 33, України — 72. Щодо кордону, то між Росією і Китаєм він становить 4 209 км, не кажучи вже про 1 219 км кордону з країнами-членами НАТО. Росія навіть межує з США, тож і на цьому кордоні росіянам потрібно мати певні «сили стримування». Неважко навіть суто теоретично уявити пропорції перерозподілу російських військ уздовж кордону РФ. Цей перерозподіл має безпосереднє відношення до «української кризи», адже викликає сумнів можливість східного сусіда «кинути в наступ» проти України велетенські військові контингенти, які б відповідали хоча б якимось уявленням про «армію вторгнення». А це, принаймні, має бути армія, яка б нараховувала кількасот тисяч військовослужбовців, десятки кораблів, сотні літаків, тисячі танків і артилерійських систем тощо. Така чисельність зумовлена низкою причин, зокрема великою протяжністю кордону між Росією і Україною — 2 300 км. Якщо це дійсно «армія вторгнення», тобто військова потуга, що вирішує питання окупації чужої країни, то для цього їй слід завдати удару вздовж усього кордону. Нагадаємо, що армія вторгнення нацистської Німеччини та її союзників становила (за різними даними) 183 дивізії, з них 19 бронетанкові, 14 моторизовані, більше 4 390 бойових літаків, 42 600 гармат і мінометів і 4 307 000 особового складу. Цим «кулаком» Гітлер завдав удару по всьому західному кордону СРСР. Зрозуміло, що ми маємо справу з іншою за своїм масштабом війною, але це не означає, що підкорення такої великої країни, як Україна (а це близько 575 тис. кв. км, без Криму, який ми сьогодні втратили), можливо силами якихось окремих військових підрозділів чисельністю 35—40 тис. військовослужбовців. Навіть для вторгнення у невелику Грузію (яка за територією і кількістю населення поступається нашій країни майже у 9 разів) росіянам знадобилося більше 70 тис. військовослужбовців на противагу 30 тис. грузинських військових. Відтак, якщо ми не позірно дбаємо про свій суверенітет, то не слід залякувати суспільство оманливими цифрами, а впевнено заявляти, що агресор не зможе тими обмеженими силами, які «баражують» на кордоні, досягти якихось стратегічних цілей. У разі масштабного вторгнення ворог змушений буде одразу кинути у наступ кількасот тисячний військовий контингент, який ще треба сформувати і сконцентрувати на стратегічних напрямках вторгнення. А на це потрібен час і наявність ресурсів! 

•  Треба також пам’ятати, що транспортна інфраструктура Росії далека від досконалості. Центральне місце займають залізничні шляхи (86 тис. км протяжності), які все ще залишаються основним стратегічним транспортним засобом. Причому слід пам’ятати, що ця протяжність більш-менш щільно покриває лише європейську частину Росії. Щодо азіатської території, то там діє фактично стара транссибірська магістраль (з певними відгалуженнями), пропускна спроможність якої вельми обмежена. А це важливо з огляду на можливе перекидання військових ресурсів саме з цих регіонів. Усі інші транспортні засоби — автотранспорт, авіаційний, морський, річковий —  неспроможні у стислий термін перекидати великі військові контингенти і техніку на «український театр бойових дій». Це пов’язано, зокрема, з тим, що для всіх цих транспортних засобів потрібні надійні шляхи, аеропорти, морські і річкові порти на території ворога, тобто на нашій землі.

І все ж попри всі ці очевидні речі політичні лідери України разом з європейськими партнерами виробили своєрідну стратегію мовної терапії громадян України. В її основі — жаргон достеменності. Останнім часом він домінує у політичному мовленні перших осіб нашої держави. Інакше як можна пояснити спалах знезначення і девальвації слів та понять? Спікери влади дедалі частіше перетворюються на «машини з продукування слів», які намагаються приховати нову хвилю анексії української території під машкарою легітимації терористичних анклавів. Щоразу багатозначні метафори і буденні  психологічні схеми («зберегти обличчя», не «дратувати агресора») заступають притомні роз’яснення позицій і політичних рішень.

•  Офіційні повідомлення зарясніли словами і пасажами з жаргону достеменності. Автор цього терміну, видатний німецький філософ Теодор Адорно вважав головними ознаками такого жаргону інфікованість мови ідеологічним шумовинням задля затуманення суті справи та апеляцію до низовинних почуттів людини. Одна зі складових жаргону достеменності — бомбардування масової свідомості символами престижу, покликаними приховати сенс подій. «Безпрецедентний візит канцлера Німеччини», за яким, між іншим, сталося... «безпрецедентне» вторгнення російських регулярних військ до України. Найближчим часом ми, гадаю, дізнаємось, що стоїть за «безпрецедентним жестом підтримки і солідарності» за версією українського МЗС — подовженням дії автономних торговельних преференцій для українських експортерів до кінця 2015 року. Ті гострі дебати щодо цього питання, які відбулися в Європарламенті, свідчать, що не всі європейські політики погоджуються з таким одностороннім тлумачення зони вільної торгівлі. І в цьому питанні ми мусимо речі називати своїми іменами, а не імітувати рух до Європи в якомусь вельми специфічному, «втаємниченому» вигляді, маючи, мабуть, якісь кулуарні домовленості у трьохсторонньому форматі: ЄС — Україна — Росія.

•  Серед новел, які  накидають громаді речники «дипломатичного бліцкригу», твердження про необхідність мирної паузи, а якщо вдасться умовити Путіна (шляхом взаємних поступок і санкцій), то й запровадження миру. Зазвичай це подається як важлива дипломатична перемога, котра начебто нам конче потрібна для довготривалої розбудови сучасної армії, яка поки що не здатна протистояти російській навалі. Утім, ми добре знаємо, що справжня розбудова збройних сил відбувається не на полігонах, а в боротьбі з агресором. Прикладів багато — це і швидке створення нової армії Великобританією після поразки під Дюнкерком у червні 1940 року  та  вимушеної евакуації британських військ. Це й стрімка розбудова  великої, потужної американської армії після удару по базі ВМФ США в бухті  Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року. Чи, врешті, досвід Радянського Союзу, коли попри те, що Сталін десять років тільки те й робив, що «розбудовував» армію, але саме вона зазнала нищівної поразки  1941 року. І лише в горнилі війни, після битви за Москву, Харківського котла, після Сталінграда, постала нова потужна та ефективна армія. Згодом досвід протистояння військовій машині Рейху було результативно використано в Корейській і В’єтнамській війнах.

•  На наших очах руйнується унікальна система  довіри і мови довіри, яку породив Майдан. На жаль, попри європейську освіченість українських політичних лідерів, їхня прихильність жаргону достеменності засвідчує: вони так і не збагнули  фундаментальних засад, на яких будується і тримається національна держава. І насамперед не відчули глибини та безумовності принципу суверенітету. Доведено, що суверенітет грунтується передусім на здатності запроваджувати надзвичайний стан. Тобто діяти на основі  відмови від цілком очевидних для мирного часу правових норм і демократичних процедур прийняття політичних рішень, надто тих, що стосуються безпеки та суверенітету. Монополія на остаточне рішення складає сутність державного суверенітету. На такому рішенні встановлюється правопорядок. Але останній постає лише тоді, коли сформовано бодай якийсь порядок, що годі уявити поза системою примусу. Так, перш ніж виникла ООН, були Ялтинська і Потсдамська конференції, на яких відбувся поділ світу на сфери впливу, тобто встановлення певного післявоєнного порядку речей, який вже по тому здобув свою правову фіксацію в статуті нових міжнародних організацій, передусім — ООН. Ясна річ, міждержавні об’єднання на кшталт ЄС і НАТО заздалегідь передбачають обмеження суверенітету їхніх членів. Але ціна таких обмежень — гарантії ефективного економічного розвитку і колективного військового захисту. Асоціація з Євросоюзом не дає нам поки що таких гарантій, так само, як колись члени ядерного клубу не забезпечили реальними гарантіями територіальну цілісність і суверенітет України в обмін на нашу відмову від ядерного арсеналу.

•  Свого часу один із авторів цієї статті спілкувався з авторитетним експертом американської сторони в переговорах щодо ядерного роззброєння України — Майклом Нахтом*. Цей фахівець сказав, що остаточне рішення щодо відмови України від ядерної зброї було суто дипломатичною перемогою Сполучених Штатів. Жодних об’єктивних причин для цього, на його думку, не існувало. У нас немає підстав не довіряти оцінкам цього експерта. Натомість згадуються багаторічні речитативи наших переговірників, які в один голос заявляли про неминучість і вимушеність рішення про відмову від ядерних арсеналів.

Таким чином, обмеження суверенітету для України після підписання Асоціації з ЄС не оплачується колективними зобов’язаннями, і тим більше — колективною жертовністю з боку наших європейських партнерів. Незважаючи на прийняті нещодавно додаткові санкції, Стара Європа усе ще сподівається повернути Росію в лоно безконфліктного політичного діалогу. А тим часом путінська автократія вже зруйнувала старий правопорядок, де-факто зневажила міжнародні інститути — такі, як ОБСЄ, Рада Безпеки ООН, Червоний Хрест. Промовистим символом такої наруги є смертельний жах на обличчях інспекторів ОБСЄ, коли їм слов’янський клієнт ГРУ і ФСБ, «народний мер» Пономарьов давав уроки терористичної педагогіки, позірно турбуючись про їхню гігієну та апетит як нагороду за слухняність. У такий спосіб він показував справжню ціну міжнародного мандата. Насправді до вщент зруйнованого правопорядку немає вороття. Є недовіра й підозра.

За таких умов усталюється анархічна система міжнародних відносин, оживають старі страхи та фобії. Знову набувають чинності гіпотези теоретиків наступального реалізму (Міершаймер). І вже не здається неймовірним, що в разі відмови США від ролі світового лідера, виведення американських військ із Італії та Німеччини, остання почне самостійно дбати про власну безпеку. Може розпочатися змагання Німеччини та Росії за контроль над Східною Європою; Франція цілком імовірно прагнутиме тісніших взаємин з Росією, щоб захиститися від Німеччини. Не випадково і Франсуа Міттеран, і Маргарет Тетчер чинили опір об’єднанню Німеччини. І не безпідставно, навіть якщо їхня позиція була лише продуктом реалістичної інтуїції. Виявляється, таке об’єднання було передбачено давнім проектом радянської розвідки, який підтримували Кеворков і Андропов. Вони  прагнули підкупити західнонімецьких політиків і розглядали видатного канцлера Віллі Брандта як свого агента впливу, тим самим закладаючи фундамент відносин на майбутнє. Уже наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих років російські спецслужби допускали ймовірне об’єднання Німеччини в єдину державу. Тож не дивно, що згодом новим контрагентом Кремля став  канцлер об’єднаної Німеччини — Герхард Шрьодер.

•  У тогочасній поведінці міжнародно-політичних акторів невмолимо діяв принцип суверенітету, прагнення постійно змінювати баланс сили, атакуючи статус-кво. Утім, союзники Сполучених Штатів залишаються вкрай узалежненими у своїй безпековій політиці через присутність американського контингенту в Європі. На території ФРН розміщено 40,5 тисячі військових, із них:  25 тисяч — це власне Сухопутна армія, Військово-Повітряні сили — 14 тисяч осіб. США, як відомо, й досі радикальним чином впливають на прийняття рішень Північно-Атлантичним альянсом. Нині промовистим є той факт, що українська криза примусила Сполучені Штати переглянути свої підходи до європейської безпеки. Менше ніж через рік після того, як американські танки пішли з Європи, в лютому 2014 року вони повернулися на свої бази в Німеччині.

•  Сьогодні США мають унікальну можливість зробити вагому інвестицію у світову безпеку майбутнього. Задля цього варто лише зробити те, чого не було зроблено 1999 року, у Косово, коли миротворчий зведений батальйон повітряно-десантних військ збройних сил Росії, порушуючи усі міжнародні домовленості, здійснив марш-кидок на Пріштіну. Тоді американські очільники не прислухалися до генерала Веслі Кларка, який наполягав на рішучій зупинці цього батальйону. Клінтон з цим не погодився, оскільки, як це можна зрозуміти з мемуарів Строба Телбота, побоювався приходу до влади у Росії «партії війни», прибічників жорсткої лінії у відносинах зі Сполученими Штатами. Проте Єльцин невдовзі сам призначив прихильника цієї партії — полковника Путіна. Побоювання Клінтона — це виразний приклад проективного мислення, до якого вдається більшість сучасних політиків. Наші керманичі також не є винятком. У чому особливості такого мислення? Його суть полягає в тому, що в основу певного проекту закладають бажану мету. Такий проект, на переконання його творців, з великою ймовірністю має бути втілений. При цьому, як правило, не беруть до уваги подій, що визначають реальну ситуацію «тут і тепер». Точніше — до уваги беруть лише ті події, які уможливлюють «обґрунтування» проекту. Проективне мислення орієнтується на бажане майбутнє. Очевидно, саме таке мислення є визначальним для європейських та українських керманичів у їхніх розрахунках щодо «угамування» української кризи на засадах мирного плану. Як відомо, вагоме місце у цьому плані посідає ідея надання певним територіям Донеччини і Луганщини «загадкового» особливого статусу (пропонують на три роки?!) при формальному збереженні цих територій у складі України. Один із речників навіть озвучив ідею спільного (українського і російського) фінансування проектів з відновлення зруйнованого Донбасу. Ось зразок «новоязу» від Юрія Луценка: «Буде гарантований особливий економічний режим, який я б порівняв з вільною економічною зоною, тобто все зароблене залишається в регіоні. Також бюджет цієї зони може наповнюватися коштами Москви та Києва. Вони мусять платити за все самі, якщо це особливий статус, але ці гроші мають бути самостійно зароблені або ж надані з доброї волі Києвом і Москвою». Жаргон достеменності — це природне знаряддя проективного мислення. Мирний  план не враховує низки подій, котрі радикально впливають на будь-яке проективне бачення майбутнього. Це і вторгнення російських військових контингентів, й Іловайська трагедія, і масовані обстріли сил АТО з російської території, і вже майже регулярні «гуманітарні конвої», які демонстративно і зухвало порушують суверенітет нашої країни, і численні порушення з боку терористів умов чергового перемир’я тощо. То як слід ставитися до такого «проектування»? З великою підозрою і суттєвими застереженнями. Слід усвідомлювати, що для проектування майбутнього перебігу політичних подій завжди не вистачатиме повноти знань. Ніхто нам не скаже, як розвиватимуться події на Донбасі у найближчі тижні, а тим паче місяці й роки. Тож проективне мислення породжує ілюзію знання того, що буде відбуватися у майбутньому, у нашому випадку на донбаських теренах, які вже спаплюжені бойовиками і російськими військовими. А чи існує якесь більш ефективне мислення, особливо за умов, коли нам потрібно найти більш-менш ефективні рішення щодо нашої кризової ситуації? Так, існує. Нам здається, що прийнятнішим є мислення, політичний аналіз, стратегічне планування, що намагається збагнути події з їхнього осердя. Це не означає, що ми дбаємо лише про сьогодення і не хочемо бачити перспективи, ні, ми плануємо, прогнозуємо майбутнє, але ці проективні візії «наближені» до сьогоденних подій, враховують їх перебіг, відштовхуються від тих можливостей, які ці події нам відкривають. І головне для такого мислення — розуміння того, що ми багато чого зробити не можемо, з чимось (і кимось) ми не зможемо погодитися. Це нам забороняють ті події, що саме зараз відбуваються. Так, ми не можемо погодитися з автономізацією деяких територій Донеччини — сьогодення (складна ситуація в зоні АТО, участь російських військ у бойових діях, відсутність механізмів їхнього відведення тощо) не відкриває нам можливостей збагнути, яким чином всі ці землі залишаться у складі України. Мабуть, цей план неявно передбачає, що тиск Заходу призведе до краху кремлівських керманичів, що уможливить повернення не лише частики Донбасу, а й Криму. Але це ще один приклад проективного мислення, оскільки всі такі припущення не мають жодного відношення до реальної політики, а є лише забаганками певних політичних кіл. Це дуже сильне припущення, яке жодним чином не випливає з сучасних подій. Ми вважаємо, що відмова від такого мислення є необхідною передумовою для правильного зрозуміння того, що відбувається, і водночас це уможливить конкретніше планувати наші політичні кроки. Зрозуміло, що ці кроки можуть бути різними — як військовими, так і дипломатичними, але вимога одна — вони повинні враховувати перебіг подій, ті обставини, що склалися зараз, зокрема у зоні АТО. Лише здатність до такого мислення убезпечить нас від хибних рішень, які навіть попри наше небажання цього можуть призвести до втрати нашого суверенітету. «Благими намірами вимощений шлях до пекла» — цю максиму знають всі, але рідко хто наважується застосувати її до оцінки власних вчинків.

•  Ми опинились у ситуації, коли принцип суверенітету — це вже не «гра в проекти», а справжня боротьба нашої країни за власне існування. Триває війна за суверенітет, і ми спроможні його відстояти, хоча з кожним днем робити це стає дедалі важче. Настав час, коли ми повинні відкинути імітаційні маневри, гру в хитрі, таємні плани і назвати речі своїми іменами. Можливо, це найважча справа, поки що для нас незвична, але іншого шляху у нас просто немає. Імітація — це шлях до руйнації суверенітету.

ДОВІДКА «Дня»

Із 1994-го М. Нахт був помічником директора зі стратегічних та євразійських справ Агентства контролю над озброєнням і роззброєнням. Він проводив роботу зі скорочення арсеналів ядерної зброї та ракет у переговорах з Росією.

18 травня 2009 року М. Нахт приступив до виконання обов’язків помічника міністра оборони Сполучених Штатів Директорату глобальних стратегічних справ. У компетенції нової структури — питання зброї масового знищення, ядерних сил, ракетної оборони, кібербезпеки і космосу. Його призначення було одностайно підтверджено Сенатом США.