Iловайський котел. Рік по тому

Через рік після трагедії під Іловайськом Генштаб України офіційно надав свою версію подій тих страшних днів, які переломили хід операції щодо звільнення української території від окупантів. Проте цей звіт так і не розставив усі крапки над «i». Більше того, навіть сам факт того, що звіт було опубліковано через рік, лише викликав чергові запитання — чому таке зволікання? Чому не  завершено розслідування комісії Верховної Ради минулого скликання щодо Іловайська, яку очолював Андрій Сенченко?

Чому спочатку Генштаб засекретив майже всю інформацію про трагедію? Скільки людей полягло під час захоплення Іловайська і відступу? Чому кількість загиблих в офіційних джерелах варіювалася від 107 до 160 і 366 осіб? Чому до Іловайська було послано батальйони без важкого озброєння, при наявній інформації про те, що в цьому місті бойовиками фактично створено укріпрайон? Чи є докази того, що російська сторона дійсно обіцяла забезпечити «зелений коридор» для безпечного відходу наших військ? І, якщо такі докази є, то чому їх до цього дня не озвучено? Нарешті, чому жодного представника військового керівництва не було не лише звільнено, обвинувачено, засуджено, але й нікому не було оголошено навіть догани? Чому Генштаб робить акцент на провині добровольчих батальйонів і російської сторони, виводячи за дужки прорахунки власного генералітету?

Спільний знаменник висновків Генштабу щодо трагедії в Іловайську зводиться до того, що ніхто не чекав російського вторгнення. Проте і цей висновок викликає у свою чергу ще одне запитання — чому не було враховано приклад того ж Зеленопілля, коли наші війська були обстріляні з території РФ? Більше того, до цього дня говориться про російське вторгнення в другій половині серпня, тоді як російські танки, найманці і кадрові військові були присутні на Донбасі вже з червня місяця минулого року, що підтверджується і свідками, і фото— і відеофіксацією. Зрештою, багато джерел говорять про наявність даних розвідки про передбачуване вторгнення, про розміщення і потужність сил супротивника, яких не було враховано.

Суперечки в ЗМІ й Інтернеті зводяться в результаті до взаємних обвинувачень сторін. А тим часом через півроку після Іловайського котла, стався котел Дебальцевський, вихід з якого представниками військового командування оцінюється як «успішний відступ».

В Іловайській історії є один ясний факт —  торік у серпні Росія почала відкрите вторгнення на територію України. Там, де Кремлю не вдається підкорити Україну підкупом, шантажем і погрозами, він готовий і буде застосовувати крайні агресивні заходи. Так наскільки ми готові до такого виклику і має стати головним запитанням, яке поставила трагедія Іловайського котла.

КОМЕНТАРI

«ЦЕ БУЛА СПРАВА ЧЕСТІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ — ЗАВЕРШИТИ РОБОТУ ЩОДО РОЗСЛІДУВАННЯ ІЛОВАЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ»

Андрій СЕНЧЕНКО, народний депутат V, VI, VII скликань:

— Безумовно, у війні на сході України винен Путін. Проте мене дивує акцентування на начальнику Генштабу РФ. Так, ця постать брала безпосередню участь у плануванні операцій, він віддавав накази, але за тієї концентрації влади в одних руках, яка є в Росії, без Путіна такі речі просто неможливі. Що стосується провини української сторони в Іловайському котлі, то потрібно розуміти, що на війні можуть бути різного роду несподіванки. Не буває лише перемоги. Але цілковито очевидний факт того, що під час проведення операції українською армією військове керівництво припускалося помилок — тривалий час не ухвалювалися рішення або ухвалювалися свідомо помилкові рішення, коли не враховувалася вся повнота інформації. За це потрібно відповідати, оскільки армія побудована на наказах. Винуватці в Іловайській трагедії вміло ухиляються від відповідальності і мають серйозну політичну підтримку в цьому питанні. Майже рік тому ми передали матеріали розслідування до слідчої групи військової прокуратури. На той момент слідчі сказали, що для них ці матеріали дуже важливі. Тоді ми в цьому розслідуванні просунулися далі, ніж  решта груп. Це було пов’язано з тим, що мені якоюсь мірою вдалося змусити військових чиновників свідчити, а від свідчень перед військовою прокуратурою вони активно ухилялися.

Мене зараз найбільше обурює позиція парламенту нового скликання. Це була справа честі Верховної Ради — завершити роботу з розслідування Іловайської трагедії. Вони цього не зробили, що є плямою, яку парламент не відмиє ніколи

«МЕНІ Б ХОТІЛОСЯ ПОМИЛЯТИСЯ, АЛЕ ПРАВДИ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ МИ НЕ ДІЗНАЄМОСЯ»

Олександра МАТВIЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод, правозахисниця:

— По-перше, користуючись лише відкритими джерелами інформації, стає очевидним, що без прямого втручання російської армії не сталося б оточення українських військ. І стає очевидним, що було порушено домовленості, внаслідок чого були розстріляні українські війська, які повинні були пройти «зеленим коридором». Потрібно розбиратися і проводити розслідування, щоб знати про всі деталі цього, і питання в тому, чи робить це українська держава. Ми спілкувалися з людьми, які були в полоні, і в нашій базі є їх свідчення. Вони надають дуже важливу інформацію з приводу тортур і нелюдського ставлення, які їм довелося пережити. Все це є військовими злочинами, так само, як і розстріл мирного коридору. Оскільки вони є військовими, вони дуже професійно розповідають про участь РФ у цьому конкретному епізоді, називають людей, які їх допитували, — там є багато суттєвої інформації. В анкеті є запитання «Чи проводять органи державної влади розслідування у ваших справах», і мені сумно про це говорити, але дуже багатьох держоргани і СБУ не допитували і вони не давали свідчення. Люди, які перебували в полоні і яких катували, виявилися нецікавими органам влади. Тому постає запитання — наскільки влада ефективно збирає цю інформацію?

Військові злочини не мають терміну давності і Україна має потенційну можливість надати всі напрацьовані докази до Міжнародного кримінального суду або до спеціального міжнародного трибуналу, який може бути створений. МКС зараз може бути як найбільш імовірний варіант, щоб спробувати відкрити справу, адже Україна в лютому цього року ухвалила декларацію, в якій визнала його разову юрисдикцію, а події в Іловайську потрапляють до цього часового відрізку. Але ми не бачимо якихось активних дій України, щоб довести цю справу до кінця — у нас немає жодної інформації, що дану постанову, ухвалену в лютому, було передано до Канцелярії Міжнародного кримінального суду. Звичайно, не факт, що він відкриє справу, адже, виходячи з його політики, він розглядає найбільш грубі порушення права з десятками тисяч жертв. Але Україна могла хоча б спробувати.

Щодо підрахунку загиблих, зниклих без вісті і полонених під Іловайськом. У мене дуже погана думка про вміння органів влади вести такий облік і статистику. Йдеться навіть не про те, що якісь дані від нас приховують — влада просто не спроможна вести облік. Коли вивісили імена і кількість загиблих на сайті ГПУ, а потім їх зняли, це може пояснюватися тим, що люди побачили помилки у списках — відсутність деяких прізвищ, і поставили під сумнів їх повноту. Поки ми від ГПУ чекаємо відповіді, адже в п’ятницю вранці вона ще не знала, чим пояснити дані дії.

Мені б хотілося помилятися, але правди про відповідальність керівництва українських збройних сил в плані організації військової операції і відступу ми найближчим часом не дізнаємося. Мене цікавить не лише офіційне керівництво, але і відповідальність керівників батальйонів. Народ України має право знати, що сталося в Іловайську.

«ОПЕРАЦІЮ В ІЛОВАЙСЬКУ МОЖНА НАЗВАТИ АВАНТЮРОЮ»

Володимир ШИЛОВ, екс-командир батальйону «Дніпро-1», підполковник:

— Операцію в Іловайську можна назвати авантюрою. З одного боку, можна зрозуміти цілі іловайського рейду, але з другого боку, слід було розуміти, що у нас немає достатніх для цього сил. Безумовно, головним чинником трагедії в Іловайську було російське вторгнення, оскільки коли наші війська зайшли в цю «кишку», то вони потрапили під вогонь російської артилерії. Остання, у свою чергу, практично щодня вела обстріл. Оскільки Росія ввела свої війська, то вийшов корсет у мішку.

Окрім того, ми маємо справу з радянським стилем рішень. Особисто я тоді був у Пісках, і мені було відомо, як і багатьом іншим, що в Іловайську потужний укріпрайон. Тобто там була фактично пастка, і наших бійців туди навмисне втягнули. До того ж завважте — до Іловайська увійшли міліцейські, добровольчі підрозділи, які не мали жодного важкого озброєння.

Я переконаний, що провина в цій трагедії лежить на верховному керівництві, а саме голові Генштабу, міністерстві оборони, голові прикордонної служби і командуванні сектором «Д». Окрім того, упевнений, що провина так само лежить на низці комбатів. Тоді вийшов казус. Коли почався вихід із котла, в машині у Юрія Берези виявилася знімальна група Еспресо ТV. З ними були Єгор Воробйов і Ростислав Шапошников з «Дорожнього контролю» як оператор. Камера була постійно увімкнена, і чітко можна визначити, як вони поїхали за другою колоною. Попереду йшов командувач сектору «Б» Руслан Хомчак на броньованому автобусі, а позаду Береза. Коли розпочався обстріл, вони розвернулися, знайшли посадку і в посадці сховалися. Потім, маючи прилади нічного бачення, вони почали відходити й до того ж покинули ще й кореспондентів. Береза з оточення вийшов без документів і без зброї. Зараз Береза перебуває в комітеті національної безпеки, кричить про необхідність провести розслідування щодо Іловайська і зі старту звинувачує Гелетея і Генеральний штаб. Я розумію, що вони винні, але треба ж дивитися на все об’єктивно і не забувати про свою роль, так само як і роль Хомчака, якому після цих подій дали чергове звання, а Березі дали орден.

Звичайно, не можна забувати про низку наших прорахунків. Окрім Зеленопілля, Іл-76, Іловайська і Дебальцева, був і так званий Ізваринський котел. Виходить, що у нас винні всі, окрім керівництва. При цьому вправно переводяться стрілки на добровольчі батальйони. Мені дивно чути інтерв’ю військового прокурора, який звинувачує начальника Генштабу РФ. Чому тоді не міністра оборони РФ? Чому не президента РФ? Тобто ми, виходить, їх заздалегідь виправдовуємо? Я вважаю, що передусім слід розібратися з собою, а потім звинувачувати Росію, яка як агресор, безумовно, винна. Не можна списувати власні прорахунки, бо так ми не навчимося воювати. Те, що Генштаб фактично мовчав на цю тему цілий рік, свідчить про те, що за цей час готувалося громадська думка, думали, як себе виправдати. А треба робити серйозні висновки, зокрема щодо кадрового складу військового керівництва.

«ГЕНШТАБ ПІДГОТУВАВ СМІШНИЙ ЗВІТ»

Єгор ВОРОБЙОВ, журналіст, потрапив у полон, коли виходив з Iловайська:

— Основна помилка, що призвела до трагедії під Іловайськом, полягає в тому, що керівництво не звернуло уваги на дані розвідки про те, що рухається колона техніки в Новоазовському напрямі. Друге, було абсолютно недолуге командування сектором «Б», яке повністю оголило тил. Окрім того, свою роль зіграла відсутність комунікацій, зв’язку. Фактично ми видобували інформацію самі з інтернету. Зі штабом сектора «Б», з Генштабом зв’язку не було. Я ознайомлений і з матеріалами слідства, яке провела комісія на чолі з Андрієм Сенченком, і зі звітом Генштабу. Мушу сказати, що Генштаб підготував смішний звіт. Згідно зі звітом Генштабу, винен не він, а бійці. Бійці роблять те, що їм наказує командир, а командир те, що йому наказує Генштаб. Насправді риба не почала гнити з хвоста і перекладати всю відповідальність на рядових солдатів — це не по-офіцерському. При цьому називати винуватцем Іловайського котла свого безпосереднього ворога — Росію — це дуже однобоко. А як же наші прорахунки?

Щодо Берези, з яким ми виходили з котла, то він кудись зник, і я нічого не можу сказати з цього приводу. Я не знаю, куди він зник і чи зник взагалі, так само як і не знаю, що потім з ним відбувалося. Так само я не знаю, як так сталося, що вони пішли вперед, а ми залишилися в лісопосадці. Після того, як я вийшов з полону, Береза зі мною не зв’язувався, а в мене не було можливості поставити йому таке запитання.

Щодо «зеленого коридору» з Іловайська, Генштаб нас переконує в тому, що такий коридор Росія надавала. Сенченко стверджує, що жодного діалогу на високому рівні не було і що все вирішувалося на нижчому рівні. Правду може встановити лише військовий прокурор, але його вистачило лише на те, аби звинуватити бійців і армію Путіна. Так само з великою недовірою я ставлюся до цифр загиблих, коли заявляють про кілька сотень солдатів. Лише з полону наразі визволили близько півтисячі осіб, не кажучи про тих, хто ще там лишився. Адже минув уже рік. Мені здається, що в нас журналісти проводять професіональніші слідчі дії, ніж силові структури. Виходить так, що нам платять за те, щоб ми розслідували, а їм платять за те, щоб вони приховували результати розслідувань і прикривали конкретних людей.

«КЕРІВНИЦТВО РОСІЙСЬКОЇ СТОРОНИ МАЮТЬ СУДИТИ»

Руслан КАВАЦЮК, радник начальника Генштабу ЗСУ:

— На початок серпня минулого року понад 60% території, яку захопили терористи, було вже звільнено. Існував оперативний план щодо відрізання терористів від російського кордону, тобто від постачання найманців і техніки, протягом серпня і першої половини вересня. Також існував план як розсікти терористів на кілька частин. Треба було ізолювати від постачання з Росії окупований Донецьк та Луганськ, а також далі відокремити групи терористів для того, щоб примусити їх здатися або знищити. Іловайськ із самого початку не був в оперативних планах. Планувалась операція по Ясинуватій, а сам Іловайськ не мав стратегічного значення. 19 серпня взято Ясинувату і передано підрозділам Національної гвардії, але вони не втримали цей пункт. Далі вони виступили з ініціативою взяти Іловайськ і лише попросили, щоб ЗСУ дали їм підтримку по периметру, для блокування міста, що й було зроблено. Наголошую, ця операція не розглядалась як ключова, адже були набагато серйозніші. Операцію щодо звільнення Іловайська доручили сектору «Б», яким керував генерал Руслан Хомчак. Хомчак туди виїжджав безпосередньо, хоч він не мав там залишатися, а повинен був керувати всім сектором. Рішення залишитись в Іловайську він прийняв тому, що там була низька керованість добровольчими підрозділами. Разом із Русланом Хомчаком там перебував один із заступників міністра внутрішніх справ.

Добровольчі підрозділи і підрозділи Нацгвардії, які мали взяти штурмом Іловайськ, не змогли цього зробити. Зокрема тому, що низка підрозділів прибули туди в значно меншій кількості, ніж було заявлено, деякі підрозділи узагалі не з’явились, а деякі з’явилися, зайшли, підійшли до краю містечка, дістали вогневий контакт, розвернулися і пішли.

Перевага добровольців у тому, що вони — є високо мотивованими бійцями. Але ж про їхні проблеми ніхто не говорить. Їхня проблема в тому, що це були, на жаль, некеровані підрозділи. Їхні комбати куди хотіли туди і вступали в бій, куди не хотіли туди не вступали. Тобто питання керованості добровольцями було проблемою.

На всьому фронті на той час Іловайськ був однією з проблем і далеко не першою за значимістю. У нас був ще більший (у два рази) котел під Луганськом. Про цей котел зараз ніхто не розказує. Там також вторглись російські війська, як і під Іловайськом. Чотири російські батальйонно-тактичні групи зайшли в напрямку Іловайська — Маріуполя, а ще чотири батальйонно-тактичні групи зайшли в напрямку Луганська, утворивши оточення наших військ на півдні від Луганська. В оточення потрапило вдвічі більше військ, ніж під Іловайськом. Але під Луганськом не було добровольчих підрозділів, адже всі вони на той час уже стали частиною Збройних сил. До того ж не було резервів, щоб ці війська деблокувати. А на північ від Луганська у напрямку до Харкова не було жодних резервів, щоб стримати російській наступ. Понад те, у нас не було жодних військ між Харковом і Києвом. Для росіян був відкритий простір для оперативного ривка. Наші війська здійснили відчайдушні бої під Луганськом, в яких вони перемогли росіян, завдали їм тяжких втрат, вирвалися з оточення і зайняли оборону по лінії Бахмутської траси, де перебувають і по нині. Це надзвичайно славна сторінка в історії наших Збройних сил, про яку чомусь журналісти не говорять. Часто йдеться про те, як українські військові залишали свої позиції. А я скажу, що рік тому під Луганськом ЗСУ завдало таких втрат російській армії, що частину їхніх підрозділів було виведено з території України. Вони втекли назад до Росії. Це були підрозділи морської піхоти північного флоту РФ. Ті ж самі Псковські десантники були «перемелені» під Луганськом.

Після того, як було вирішено питання під Луганськом, виникла загроза під Маріуполем з точки зору розвитку ситуації в Іловайську. По-перше, треба було деблокувати Іловайський котел. Дві бригади — 79-та та 95-та, 2000 бійців готувалися 1-2 вересня деблокувати наших воїнів. Про цю операцію було поінформовано тих, хто перебував в оточенні. Однак 1200 бійців в оточенні психологічно не були готові чекати ще кілька днів, так само як і відступити в місто для тримання оборони. Якби вони відступили в місто, то могли б протриматись досить тривалий час, адже в самому Іловайську штурмувати наші підрозділи ворогу коштувало б надзвичайних зусиль і втрат. Однак готовності до цього не було, і тому оточені війська просили їх вивести. Понад те — керівники добровольчих підрозділів в ультимативній формі вимагали їх вивести з оточення. Саме тому 28 серпня, коли Путін оголосив про створення гуманітарних коридорів для наших військ і можливість відступити, то керівництвом АТО було ухвалено рішення і проведені відповідні переговори з керівництвом генштабу ЗС РФ про те, що будуть створені два маршрути за якими мали б виводитися дві колони наших військ з технікою й озброєнням. У наслідок такої домовленості росіяни мали отримати Іловайськ без бою, без втрат, а наші підрозділи вийти без втрат із котла. Реалізація домовленостей планувалась на 29 серпня. Однак о 23.00 28 серпня перший заступник керівника генштабу РФ генерал Богдановський зв’язався з керівником нашого Генштабу Віктором Муженком і оголосив про односторонній порядок зміни умов виходу наших Збройних сил з-під Іловайська. За цими умовами ми мали залишити всю зброю і всю техніку, і виходити із оточення під їхнє чесне слово.

Російська сторона отримала від нас відмову. Ми сказали, що коли росіяни в останній момент змінюють умови, то їхнє слово нічого не варте. Ми не можемо підставляти своїх бійців без зброї під російські кулі. Водночас, було рекомендовано керівництву сектору «Б» генералу Руслану Хомчаку та керівникам добровольчих батальйонів готуватися до прориву о третій ночі. Вони мали виходити з оточення різними групами, які повинні були розпорошитися і виходити в різних напрямках, щоб мінімізувати ураження наших підрозділів. О пів на шосту ранку стало зрозумілим, що з якоїсь причини прорив не відбувається. Із підрозділами було встановлено зв’язок і вони пояснили, що не зуміли зібрати всі підрозділи до купи. Понад те, прибули російські парламентарі, які вели перемовини, щоб наші сили все ж таки виходили під певні гарантії. Тому керівники підрозділів, які були в оточенні, на чолі з керівництвом сектору «Б», ухвалили рішення, що вони приймають гарантії російської сторони, і сформували дві колони, які почали виходити. Далі всім відомо, що відбулося. Одну з колон було оточено і взято в полон, а другу — розстріляно:  прийняла бій, завдала суттєвих втрат російській армії. Деякі підрозділи з другої колони заблокувалися в селах і тримали бій до двох днів.

Коли стало зрозумілим, що почався обстріл, то було ухвалено одразу два рішення. Перше — була прийнята авіація, яка завдала удару по російській артилерії. У повітря піднялися два Су-25. Попри те що льотчики знали, що заходять в зону дії сил ППО, вони виконали наказ. Одного із льотчиків було збито, він катапультувався. При цьому льотчики встигли нанести ураження російській артилерії, а також встигли доповісти приблизні координати розташування цієї артилерії. Відповідно, наша артилерія, яка була зосереджена під Іловайськом, завдала ударів по точках розташування російської артилерії. Згідно з перехопленнями, які отримали, ми дізнались, що ворогу було завдано суттєвих втрат. Паралельно з цим керівництво нашого Генштабу вийшло на зв’язок з керівництвом генштабу РФ. Відбулась надзвичайно жорстка розмова про те, що вони порушили міжнародне гуманітарне право, і мають розуміти, якими будуть для них наслідки. Вимагалося, щоб російська сторона негайно припинила розстріл нашої колони. Керівництво генштабу РФ так само не витримало, і генерал Богдановський, який тоді виконував обов’язки керівника генштабу РФ, сказав: «Поймите, это не я принимаю такие решения». Ми знаємо кому звітує начальник генштабу РФ. Отже, ми розуміємо чиє це рішення і хто буде за нього відповідати. В Україні є відповідні служби, які записують такі розмови. Ми сподіваємося, що записи є і що вони будуть передані Генеральній прокуратурі в рамках слідства.

І Зеленопілля, і Іл-76, і Іловайськ, і Дебальцево треба розглядати окремо, оскільки ці операції є надзвичайно різними як з точки зору оперативної обстановки, ролі цих операцій, так і з точки зору їх наслідків. Із позиції російської пропаганди всі ситуації, де українська армія або отримувала поразку, або відступала, ставились в один ряд. Таким чином узагальнюється питання до рівня — все погано, українці не вміють воювати, там лише зрадники. Такі чутки запускаються зокрема й через своїх агентів в Україні. Я абсолютно не згоден з таким підходом і переконаний, що відступ, наприклад, з Дебальцевого є однією з найуспішніших операцій в історії української армії. Треба розуміти які завдання ставив перед собою ворог, які завдання ставило перед собою наше командування і чого вдалося досягти. Що ж до Іловайська, то це, як я вже казав, був один із епізодів з оточення Донецька.

Операція в Іловайську набула розголосу тому, що було кілька передумов. Перше — там була велика кількість добровольчих підрозділів. Ці підрозділи дуже добре публічно комунікували. На той час у нас було 32 тисячі військових Збройних сил і до 1,5 тисячі добровольчих підрозділів та 2,5 тисячі підрозділів Нацгвардії. Але зовні, завдяки комунікації в медіа-просторі, здавалось, що задіяна навпаки переважна більшість добровольців. Друге — в операції під Іловайськом було задіяно безпосередньо російські війська. Ці російські війська фактично взяли участь у двох епізодах. Вони перетнули кордон і розпочали агресію без оголошення війни, що є міжнародним військовим злочином. Також вони розстріляли гуманітарну колону, яка відступала під їхні гарантії з Іловайська. За ці два злочини керівництво російської сторони мають судити.

Третя причина чому Іловайській трагедії приділяється така увага є те, що ми там зазнали великих втрат. Зараз у Генеральній прокуратурі України триває відповідне розслідування, і попередні висновки військовий прокурор уже оголосив. Проти керівництва генерального штабу РФ порушені карні справи, і ми сподіваємось, що ці справи вийдуть на міжнародний рівень.

«НЕ БУЛО ВРАХОВАНО, ЩО РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА МОЖУТЬ ВТРУТИТИСЯ»

Павло КИШКАР, народний депутат, командир групи інформаційної війни батальйону «Донбас»:

— На оперативному рівні, звичайно, були помилки, насамперед — відсутність резервів. На стратегічному — не було враховано, що російські війська можуть втрутитися і небажання сприймати розвіддані щодо цього. В першу чергу, я критично ставлюся до заяв, що трагедія Іловайська — це лише проблеми добровольчих батальйонів. Якщо відкрити справу по Іловайську, то там є письмовий наказ Муженка щодо виходу добровольчих батальйонів на початковий район бойових дій. Це був безпосередній наказ Муженка йти на Іловайськ, без якого ніхто туди не пішов би. Ми не могли 400 добровольцями воювати, як уся армія — це неможливо фізично. Тож планування здійснювалося в центрі, з центру віддавалися накази і, дякувати Богу, в цьому випадку зокрема, був письмовий наказ, який може підтвердити ініціативу.

Я наголосив би, що майже жоден з наших генералів не брав участі у військових бойових діях. І реальної бойової підготовки у бійців теж не було, як і досвіду в генералітету.

Я думаю, мине короткий проміжок часу, і аудіозаписи розмови Муженка з головою російського генштабу, щодо «зеленого коридору» під Іловайськом з’являться. Це буде доказом російської агресії.

За цей рік щодо притягнення до відповідальності представників вищого військового командування не піднімалось. І, впевнений, не буде підніматись. У цій ситуації треба бути обережним і стриманим, бо ж інакше можна дестабілізувати ситуацію. Наявність генералів-зрадників деморалізує, тож краще їх тихо відстороняти. І якщо такі кримінальні справи є, вони мали б бути засекреченими. Військове командування має очиститись, оновитись та насититись молодими, але дуже підготовленими людьми, бажано офіцерами середньої ланки. Ідеї щодо реформування військового керівництва ми в письмовому вигляді представляємо Президенту. Його публічні виступи і висловлювання щодо війни є достатньо неграмотними — на лице відсутність військових спеціалістів у оточенні.

«ГЕНШТАБ МАВ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ ЗАГАЛУ ПРАВДУ ІЗ САМОГО ПОЧАТКУ»

Петро РЕМИГАЙЛО, полковник, начальник штабу сектору «Д»:

— Операцію щодо звільнення Іловайська було сплановано заздалегідь. Керівництво сектору «Б» повинно було звільнити це місто від незаконних збройних формувань. Переконаний, що керівник сектору спланував операцію правильно, але вийшло так, що в перебіг подій втрутились російські війська і план було зірвано. Так, до того російська сторона обстрілювала нашу територію регулярно, але ще не було відкритого вторгнення. Ми давали точні координати звідки по нам стріляють і навіть знали які підрозділи виконують проти нас вогневі завдання. Про це керівництво знало. Із 22 серпня російські війська відкрито увійшли на нашу територію. Я особисто бачив російські війська, які були за п’ять кроків від мене, і 24 серпня доповів керівництву АТО про вторгнення разом з координатами, де вони були зупинені. Саме на День Незалежності ми відкрили по ним вогонь. Не буду коментувати момент оперативності реагування командування, адже зараз багато різних висловлювань щодо цього і хто, що хоче то й думає. Бутусов дійсно надавав справедливу інформацію і вважаю, що Генштаб мав продемонструвати загалу правду із самого початку. Якби такий звіт Генштабу з’явився одразу, то не було б таких палких дискусій. Генштаб має право посилатися на таємницю слідства, але все, що не є таємницею, вони могли б у пресі висвітлити.