Iміграція: навіщо платити більше за розширення ЄС?

Коли два десятиліття тому в ЄС вступили Іспанія й Португалія, потік іміграції в інші країни Союзу був скорочений завдяки тому, що багато імігрантів із цих країн переїхали в країни ЄС у шістдесяті роки, коли Європа переживала бум активності. Однак іміграції з країн Східної Європи всі ці роки не було через наявність «залізної завіси». На сьогодні розрив у прибутку між східноєвропейськими та західноєвропейськими країнами втричі перевищує різницю, що була між Іспанією, Португалією та рештою Європи. За оцінками експертів, очікується притік близько 2,5-3,3 мільйонів імігрантів у Західну Європу впродовж 15 років після розширення ЄС.

Це великі цифри, але немає причин для побоювань, якщо країни ЄС вживуть належних заходів. На відміну від імігрантів iз неєвропейських країн, приїжджі зі Східної Європи є представниками тієї ж культури й зможуть легко асимілюватися.

У принципі, при жвавому ринку праці міграція приводить до позитивних соціальних наслідків для всіх країн. «Країни-емігранти» мають вигоду від того, що їх громадяни, за винятком маргіналів, отримують таку заробітну плату в Західній Європі, яка може з лишком компенсувати втрату доданого національного продукту, а також суб’єктивну й об’єктивну вартість еміграції. Країни, що приймають імігрантів, отримують вигоду від того, що всі, за винятком маргінальних імігрантів, виробляють більше доданого продукту, ніж вони отримують у вигляді заробітної плати. Втрата прибутку низькокваліфікованим персоналом компенсуватиметься перевагами, які отримають землевласники, підприємці й власники капіталу, а також «білі комірці».

На жаль, сьогодні ринок праці в ЄС немобільний і не може дати такі позитивні результати. Якщо країни-імігранти, як свідчить приклад Західної Європи, потерпають від хронічного безробіття через наявний високий і стабільний рівень заробітної плати, то імігранти, котрі знаходять роботу, просто витісняють жителів цих країн. У цьому разі іміграція призведе до соціальних втрат. Імігранти виграють. А також їхні сім’ї, що залишилися вдома й отримують грошові перекази. Однак імігранти не виробляють доданий продукт у тих країнах, куди вони переїжджають, але, навпаки, виникають додаткові витрати на міграцію, а їхнього внеску у доданий внутрішній продукт немає.

ЄС хоче розв’язати цю проблему шляхом обмеження міграції протягом 7 років перехідного періоду. Таке рішення не є оптимальним. Кращим рішенням було б зробити західний ринок праці мобільним, створивши систему загальних переговорів про розмір заробітної плати, знявши обмеження на ринку праці й реформувавши соціальну політику.

Якщо ринок праці замінить соціальні програми, розмір заробітний плати стане мінливішим, це дозволить ринку праці в ЄС поглинути імігрантів більш ефективно. Але навіть за такого розкладу, соціальні програми можуть бути додатковим приводом для іміграції.

Якщо разом із заробітною платою імігранти отримуватимуть соціальні пільги, це додатково залучить більше робочої сили, ніж необхідно, а утримання маргінальних імігрантів спричинить додаткові втрати для ЄС, що дорівнюють отриманим вигодам. Зважаючи на те, що імігранти зазвичай приїжджають у країни, де ресурси перерозподіляються від прибутків вище середнього до прибуткiв нижче середнього, отримання вигід від іміграції можливе, навіть якщо імігранти працюють і платять податки й соціальне страхування. Згідно з оцінками інституту ІФО, один середній імігрант, який приїжджає в Німеччину, отримує чистий прибуток у 2,300 євро пiсля сплати податків та виплат за соціальним страхуванням, отримання дотацій і суспільних благ.

Розв’язати цю проблему можна в спосіб, який запропонував Науковий консалтинговий комітет при німецькому федеральному міністерстві фінансів, — відкласти включення імігрантів у соціальну систему приймаючої країни на декілька років для проведення реформ. Імігранти могли б приїжджати й працювати, сплачувати податки й соціальне страхування, отримувати вільний доступ до суспільних благ країни. Вони також могли б отримувати повний пакет — соціальні дотації, що фінансуються державою.

Однак їм не надавалися б соціальні вигоди, оплачувані державою із зібраних податків. Тимчасовими винятками стали б додаткова соціальна підтримка, житлові пільги й перенесення сімейних пільг на дітей, які живуть у своїх країнах. Ці винятки мають бути обумовлені кожною країною таким чином, щоб чиста вартість усіх суспільних благ, якими користуються імігранти, дорівнювала нулю після вирахування податків і виплат.

Політикам і юристам може не сподобатися таке рішення, оскільки воно ставить під сумнів принципи ЄС щодо включення в соціальні програми працівників і більше нагадує сьогоднішню систему, застосовувану до тих громадян ЄС, які проживають у інших країнах, але там не працюють. Замість цього, бюрократам більше припала б до душі система квот, коли імігрантів вибирали б вони самі, а не ринок.

Така система формально краще поєднувалася б з ідеєю включення в соціальну інфраструктуру, однак вона порушує основне право на свободу пересування, зафіксоване в Римській угоді. Тільки ті люди, яких бюрократи вважають гідними, будуть повністю інтегровані, а решта бажаючих приїхати зіткнуться з дискримінацією, оскільки їм буде відмовлено у в’їзді.

Політика часткового включення є кращою, ніж система квот, не лише у зв’язку з Римським договором, а й з погляду економіки. Вона дає можливість самонастроювання й відбирання потоку імігрантів, даючи кращі результати, ніж навіть дуже доброзичливо налаштований бюрократ. Більше того, така політика полегшить податковий тягар на платників податків приймаючих країн, запобігаючи розпаду iснуючої в Західній Європі соціальної системи, який може розпочатися з метою протистояння дорогій іміграції.

Часткова іміграція більше, ніж перехідний період або квоти, є рішенням, орієнтованим на ринок, що дасть можливість зберегти держави загального добробуту й дозволить їм розвиватися повною мірою.

Ханс-Вернер ЗIНН є професором економіки й суспільних фінансів Університету Мюнхена