Iнфантильна опозиція проти парламентаризму
У змаганні президентського варіанту внесення змін до Конституції з небажанням парламентської більшості повірити, що цей варіант — найкращий спосіб реалізації волі народу, переміг Президент. Переможця можна було вгадати ще до самої містерії депутатського волевиявлення: ті, кого прийнято називати опозицією, гучно і просторікувато критикували волю народу «в президентському виконанні», а більшість похмурно мовчала.
Багато в чому результат голосування визначила ціла серія попередніх поступок більшості і парламенту загалом. І головна поступка, певне, в тому, що депутати не змогли відстояти необхідність одночасного розгляду в парламенті обох варіантів внесення змін до Конституції. Результатом цього стало виникнення явно програшної ситуації «парламент проти Президента, який здійснює волю народу». Вийшло, що парламентарі самі себе позбавили можливості створити «позитивну альтернативу» між двома законопроектами і загнали себе в пастку альтернативи «негативної» — за чи проти єдиного президентського варіанту.
Можна не сумніватися в тому, що «принципи» є не тільки в тих 22 чоловік, які проголосували проти президентського проекту. Однак маємо визнати, що «парламентарі з принципами» не змогли домогтися того, щоб ті принципи стали об’єднавчими для всього депутатського корпусу і, отже, стали рівноцінною альтернативою президентському підходу. Не виробивши своїх «правил гри», більшість укотре була вимушені прийняти правила, запропонованими їй збоку, в цьому випадку — адміністрацією Президента. І вкотре пересвідчилася в тому, що кожен вигадує правила під себе, і так веде гру, щоб виграв він сам. І, певна річ, депутатам не варто було сподіватися на якісь поступки чи істотні поблажки: вони прекрасно знають, що в цій боротьбі перемагає той, хто сильніший і диктує свої умови переможеним. Ще б пак, адже вони самі активно брали участь у виробленні законів українських «політичних джунглів». А один із основних принципів цих джунглів — «Горе переможеним» — ще ніхто не скасовував.
Що ж до тих, хто до «садомазохістської більшості» (вислів Олександра Єльяшкевича) не належить, то вони скористалися голосуванням, аби знову звинуватити у всіх смертних гріхах Президента, «боязкий КС», «слабку залякану більшість» і т.п. Але! Чому ж противники «антинародного режиму» навіть не спробували переграти на останньому етапі президентську адміністрацію? Адже був проект Головатого — Мороза. І якщо вони впевнені, що саме це — найкращий варіант реалізації волі народу, то, згідно з політичною логікою, вони мали б «лягти кістьми», але переконати депутатів у своїй правоті. Принаймні спробувати це зробити. Зрозуміло, що це було надзвичайно важко. Крім того, частина відповідальності за те, що не було спокійного і конструктивного обговорення обох законопроектів, лежить і на президентському боці. А проте ініціатива мала належати тим, хто був найбільш зацікавлений у «лобіюванні» другого проекту і створенні однакових правил гри для обох варіантів внесення змін. І якщо одна сторона виявляє політичну волю і прагне перемоги тими засобами і способами, які є в її розпорядженні, то хто заважав депутатам робити те ж саме? Так звана опозиція звикла пояснювати всі свої поразки тільки підступністю президентської адміністрації, адміністративним тиском, загрозами і шантажем. Судячи з усього, ці чинники використано для того, щоб примусити депутатів злитися в «імплементаційному екстазі». Однак, чудово знаючи відповідь на запитання «Хто винен?», «опозиція» наполегливо не бажає запитати себе: «Що ми зробили? Чи все можливе для того, щоб перемогти? Якщо ми постійно програємо, про що це говорить?..» Список можна продовжувати. Очевидне єдине: хіт «імплементаційного» парламентського тижня «Плач Ярославни» більше нагадує плач скривджених дітей, ніж завивання вовків, які билися, але програли.
А про що говорить той факт, що проти президентського законопроекту не проголосував ні один з лідерів лівих? А саме: Олександр Мороз не голосував (з 18 членів фракції СПУ проти проголосували тільки 3); Петро Симоненко, Наталя Вітренко, Володимир Марченко відмовилися взяти участь у голосуванні. Хоча це окрема тема: чому на словах вони «однозначно проти», а на ділі — ухильно утримуються. (А от, до речі, колишній «головний селянин» Сергій Довгань проголосував «за»). Це все так, до речі — до питання про улюбленого горбоконика лівих, на якому вони об’їжджають свої неосяжні електоральні поля.
Єдине, на що, крім уже звичного «джентльменського набору» звинувачень, виявилися здатними ліві, то це спробувати поставити під сумнів результати голосування. Як і передбачав «День», ліві використали тактику, відпрацьовану ними під час голосування щодо Земельного кодексу, і спробували поставити під сумнів правомірність прийнятого рішення.
Все це свідчить про те, що центр законодавчої влади — парламент — все менше нагадує центр влади, рівноцінний і рівнозначний центрові влади виконавчої. Відсутність структурованої опозиції, продажність окремих осіб і цілих груп homo deputatus, розрізненість, нездатність генерувати і відстоювати в конкурентній боротьбі ідеї, зокрема, право на власне бачення найважливіших перетворень (як- от зміни до Основного Закону) є не меншою загрозою парламентаризму, як і прагнення виконавчої влади порушити баланс на свою користь. Ситуація з голосуванням про зміни до Конституції показала, що парламентарям, як і раніше, набагато простіше шукати могильників парламентаризму в Україні збоку, ніж приміряти цей непривабливий костюм на себе.
ДО РЕЧІ
Як відомо, на засіданні 5 липня парламентський Комітет із питань правової політики одноголосно ухвалив рішення рекомендувати Верховній Раді відхилити президентський законопроект. Разом із тим, четверо депутатів — членів комітету (його голова Олександр Задорожний, а також Сергій Ківалов, Сергій Пересунько і Дмитро Табачник), які були відсутні на цьому засіданні, — висловили свою незгоду з позицією комітету в окремій думці. Незважаючи на те, що пропозицію комітету навіть не голосували минулого четверга, вони вважають за необхідне акцентувати увагу на своїй особливій позиції. Виступаючи вчора на прес-конференції, О.Задорожний зазначив, що рішення комітету — «це окрема думка 13 членів; ніяких правових наслідків для Верховної Ради прийнятий документ не має». Крім того, на його думку, «Комітет з питань правової політики не мав права давати висновок щодо конституційності президентського проекту, оскільки він є не органом державної влади, а лише робочим органом парламенту. Комітет не мав права давати висновок і про виправданість (необхідність) внесення змін до Конституції України, оскільки це питання вирішив український народ на всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 року». «Якщо комітет здійснює превентивне конституційне правосуддя і дає висновок про конституційність і доцільність внесення змін до Конституції, це суперечить і регламенту, і рішенню КС, і Конституції», — зауважив О.Задорожний, відповідаючи на запитання кореспондента «Дня» про відповідність рішення, прийнятого комітетом 5 липня, регламенту.
Своєю чергою, член Комітету з питань правової політики Борис Безпалий у інтерв’ю «Дневі» аргументував прийняте комітетом рішення так: «Питання про конституційність того чи того закону прямо стосується сфери компетенції Комітету з питань правової політики. Навіть більше, в його складі є підкомітет з питань Конституції, який очолює Микола Лавриненко. Тому комітет може розглядати будь-які питання, стосовні Конституції. Інша річ, що рішення КС — обов’язкові для виконання, а рішення комітету принаймні потрібно повідомити в парламенті. Депутати вже самі мають вирішувати, як саме їм проголосувати. Вони можуть голосувати інакше, ніж рекомендує комітет і (або) мати окрему думку, і навіть інакше, ніж «рекомендує» референдум».
