Інститут держсекретарів витiснив касетний скандал

Як серед вітчизняних аналітиків, так і в закордонних публікаціях практично немає розбіжностей із приводу того, що із затвердженням Верховною Радою нового прем’єр-міністра політична ситуація в Україні починає стабілізуватися, і політична криза, спровокована, серед іншого, касетним скандалом, поступово вщухає. Таких поглядів дотримуються, наприклад, «Файненшл Таймс» і «Нью-Йорк Таймс», ряд російських і польських видань. Отже, доречно проаналізувати ситуацію в Україні до, під час і після касетного скандалу.

Період від президентських виборів-99 до касетного скандалу характеризувався могутнім використанням адміністрацією Президента горезвісного адміністративного ресурсу. Процес ініціювання, підготовки і проведення квітневого референдуму-2000 показав, що АП може провести через «народну ініціативу» практично будь-які рішення. Нічого особливо нового в цьому не було, достатньо згадати події 1991-го року, коли більшість громадян в березні на референдумі голосували за Союз, а потім ще більш вражаючою більшістю голосів у грудні того ж року проголосували проти.

Ситуація в 2000-му році була не менш передбачуваною. Опозиція була просто загнана в кут і дезорієнтована. Ані достатнього адмінресурсу, ані контролю за ЗМІ, насамперед — телебаченням — вона не мала. І касетний скандал був насамперед відчайдушним відповідним ударом.

Політичним силам, що іменують себе опозиційними, у певний момент часу вдалося почасти нейтралізувати адмінресурс, точніше, можливості його застосування в декількох конкретних випадках, і переграти ЗМІ, контрольовані державою або «дружні» президентському оточенню. Це виявилося не так вже й складно: в умовах касетного скандалу чіткі вказівки з центру щодо застосування адмінресурсу навіть теоретично були примарними, а опозиція щосили імпровізувала. В результаті влада поступилась за швидкістю реакції і, як наслідок, за результативністю своїх дій. Зі ЗМІ було ще простіше. Вони об’єктивно були поставлені в ситуацію, коли й інформацію не можна не передати, і проаналізувати її не було ніякої можливості, а чіткі розпорядження влади були відсутні. Тим більше, що сам факт зникнення відомого в столиці журналіста став сенсаційною новиною. Якби Гонгадзе не був журналістом, а наприклад, шахтарем або фермером, то навряд чи ЗМІ взагалі відреагували б на його зникнення. Навіть якби про це заявили з трибуни й звинуватили б у цьому існуючу владу. Журналістами рухало не стільки почуття професійної солідарності, скільки страх. Крім цього, скандал піднімав значущість журналістики взагалі і тих, хто нею займався зокрема, а тому багато хто поспішали зробити на цьому кар’єру. Усе це не заважало ЗМІ під час усієї кризи користатися пільгами і привілеями, що надавала їм влада.

Втім, криза почала заходити в тупик, як тільки інформаційний потік поміняв русло. Зміни цього русла також були об’єктивні, оскільки були викликані процесом, що отримав назву «прем’єріади».

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМ’ЄРІАДИ

В усій цій ситуації Кабінет Міністрів існував ніби в паралельному світі. Ющенко був схожий на чоловіка, що кокетував одночасно з двома жінками. З одного боку, він клявся у вірності Президенту і навіть підписував «звернення трьох». Iз другого боку, «робив аванси» опозиції, обіцяючи, приміром, і надалі продовжувати контакти з Тимошенко. Мати такого «багатопрофільного» прем’єра було невигідно нікому — ані владі, ані не менш багатопрофільній опозиції, ані ще більш багатопрофільному парламенту. Тому відставки уникнути було неможливо. Усе питання тільки в тім, хто від цього більше б виграв, а хто б більше програв.

Зокрема, опозиційним силам відставка Ющенка була необхідна для того, щоб стадія кокетства перейшла нарешті в більш глибокі і, головне, узаконені відносини. Проте, незважаючи на явний флірт, ніхто ці відносини оформляти особливо не поспішає.

Вікторові Андрійовичу вдалося по-своєму використати касетний скандал. Під його шум він зробив собі таку рекламу, якої до цього не мав жоден прем’єр. У спокійних умовах така реклама не могла пройти непоміченою, але коли всі сили були напружені на боротьбу з опозицією, очевидний нарцисизм Ющенковi прощали. В результаті вдалося створити образ «реформатора» і «борця з олігархами». В експлуатації саме цього образу і зацікавлена, схоже, опозиція, яка справедливо вважає, що без них нічого у Віктора Андрійовича не вийшло б.

Парламенту в цілому відставка Ющенко була необхідна, оскільки прем’єр був явно небайдужий до одних фракцій і явно недолюблював інші, що цілком могло проявитися на виборах у 2002 році. У той же час в цьому був певний ризик, оскільки якби «прем’єріада» затяглася, то це б переросло в протистояння Президент— Верховна Рада, вiд чого постраждали б усі пропрезидентські фракції.

В результаті затверджений парламентом Кінах став не тільки людиною Президента, але і деякою мірою — «людиною парламенту». В цьому відношенні для дуже багатьох він був набагато бажанiшим, ніж Ющенко. В першу чергу тому, що депутати сподіваються на більш рівне ставлення прем’єра до усіх без винятку фракцій і, відповідно, більш чесні вибори.

Що стосується Президента, то йому затвердження або незатвердження Верховною Радою Кінаха було однаково вигідно. Якби парламент не затвердив прем’єра, то всю провину взяв би на себе. У випадку затвердження, як це і сталося, можна було припускати відновлення певного порядку.

Спостерігаючи за цими баталіями, ЗМІ потихеньку відвернулися від касетного скандалу і пристрасті були спрямовані в інше русло. Щоправда, прем’єріада виглядала тривалою, нединамічною і зрештою перестала бути цікавою.

НА НЕГАТИВІ В ПАРЛАМЕНТ НЕ В’ЇХАТИ

Касетний скандал показав усі вади як влади, так і опозиції. Опозиція не змогла запропонувати практично нічого, що б у корені відрізнялося від курсу, запропонованого Президентом. Усі заклики навести порядок і заборонити одне, а дозволити інше, мали, скоріше за все, косметичний характер і, у випадку реалізації навіть найбільш зухвалих бажань, навряд чи це могло б істотно вплинути як на сформований загальний курс країни, так і на сформовану систему відносин у суспільстві і владі. Виняток складають комуністи, але в касетному скандалі вони брали участь найменше. Крім того, прем’єрське голосування показало, що товаришів цілком влаштовує їхня ортодоксальна роль і ні на які процеси реально вони впливати не збираються. Роздування негативу до окремих особистостей (до Кучми, Потебенька, Кравченка) приносить лише короткостроковий результат. Президентські вибори-99, схоже, опозицію нічому не навчили. Адже негатив має руйнівну дію, і нічого спільного з будівництвом держави не має. Народ це інстинктивно відчуває і голосує так, як йому велить адмінресурс. Зрештою, якщо уявити, що Тимошенко стане президентом і всерйоз почне здійснювати свою «боротьбу з олігархами», то постраждає маса «стрілочників», у той час як частина олігархів мирно увіллється у владу. На негатив купується, в першу чергу, інтелігенція (не селяни і міщани), що згодом переходить саме в розряд стрілочників (згадаємо більшовиків).

Ющенко ж вільно чи мимоволі потрапив у ситуацію, у якій опозиція залежить від його імені, він же може собі дозволити взагалі в опозиційних діючій владі рухах не брати участь. У той же час на розкручування перед виборами «нового Ющенка» в опозиції часу немає.

Вади влади не менш ясні. По-перше, касетний скандал явно показав, що годувати ЗМІ і володіти інформаційним простором — речі різні. Тут не допоможуть ані комітети, ані міліція, ані місцева влада. Влада повинна вміти працювати зі ЗМІ не тільки батогом і пряником, але й у спільному створенні інформаційного професiйного поля, у якому «розряджатимуться» багато зарядів «негативних» і «позитивних» полів уже в силу публічної представленості в ЗМІ й тих, і інших. Якщо це поле вони разом не витчуть, то касетний скандал буде не останнім. По-друге, використання адмінресурсу має свої межі, і його надмірне використання може призвести до ефекту бумеранга. По-третє, реакція на події повинна бути адекватною, і відхід від надання інформації тільки поглиблює кризу.

Вищевикладені вади в цілому так і залишилися у влади та опозиції і не зникли разом з касетним скандалом, а тільки сховалися усередину. Вони обов’язково проявляться в поточних подіях.

Інформаційне лідерство на цьому етапі утримує адміністрація Президента за допомогою введення інституту держсекретарів.

НЕОРАНЕ ПОЛЕ ДЛЯ НОВИХ СЕНСАЦІЙ

Інститут держсекретарів або аналогічних за суттю посад в апараті існує в багатьох країнах, насамперед — парламентських республіках чи конституційних монархіях Європи. Приміром, у Бельгії, Німеччині, Чехії і багатьох інших. Такий устрій виконавчої влади розділяє бюрократію та політичні сили. І таким чином, з одного боку, ускладнюється модель функціонування бюрократичного апарата, а з іншого боку — виключається прихід до влади партії чиновників під якою-небудь помітною вивіскою. У цих умовах партія влади — не та, що дружить з чиновниками, а та, яка ними командує.

Але якщо ця концепція побудови виконавчої влади береться за основу, то постає питання про наявність самостійних міцних партій у країні. В іншому випадку керівниковi уряду і його міністрам не буде чого протиставити бюрократичній машині, що може розвиватися і сама по собі. Для того, щоб не бути керованим своїм власним апаратом і не потонути в текучці, міністр повинен мати чітку програму дій, розроблену і підтриману політичними силами, що перемогли на виборах. Таким чином, інститут професійних керівників вимагає інституту професійних політиків, а інститут професійних політиків вимагає розвиненої партійної системи. Тому рано чи пізно пропорційна система виборів повинна стати основною. Особиста чарівність політика повинна сполучатися з ідеями, що він пропонує суспільству, і механізмами впровадження цих ідей у суспільні процеси.

При слабкій політичній системі і непослідовних партійних традиціях бюрократичний апарат, що не тільки зростає, але дорожчає, цілком бере під контроль усю виконавчу владу поза залежністю від політичних баталій.

За якою схемою буде розвиватися будівництво державної влади в Україні, сказати поки важко, але можна впевнено стверджувати, що з цим буде пов’язаний не один конфлікт.