Iронія німих

На тлі російської політичної стабільності те, що відбувається в Україні, виглядає, на перший погляд, справжнім безладом. Так воно все було й до того, як конфлікт Віктора Ющенка з урядом і парламентом увійшов у нинішню гостру фазу. Те, що відбувається в Києві за день, у Москві можна розтягнути на тиждень, а може, й на місяць. Інтенсивність українського політичного процесу викликає у московського істеблішменту певну іронію: політика, тим паче в Росії, — заняття, швидше, маргінальне й уже напевне ризиковане. Настрої низів передаються й звичайним громадянам, для яких безупинний політичний скандал в Україні — привід для нескінченної іронії щодо сусідів.

Тим часом, по суті, громадянам Росії, можливо, варто заздрити тому, що в Україні заклики до майданів або антимайданів мають живий відгук у суспільстві.

Нехай це й не порівняти за масштабом з подіями осені 2004 року. Незважаючи на все розчарування постпомаранчевого періоду, жива, реальна політика все ще існує в сусідній, такій же пострадянській, посттоталітарній, набагато біднішій і не менш проблемній країні. Річ не в політичних симпатіях і антипатіях. З Москви складно, та й не треба розбиратися, хто кращий і правіший: Ющенко й Тимошенко чи Янукович і Мороз. Хто ближче до народу, а хто від нього далі, громадяни України розберуться самі, без підказок як близьких, так і далеких сусідів.

Наявне бажання розібратися. Наявна нездатність політиків розібратися самостійно, не дослухаючись до думки всього народу.

Не треба ілюзій: в Україні, як у будь-якій іншій країні, люди, які професійно займаються політикою, аж ніяк не альтруїсти, що поклали все життя й усі сили свої на служіння інтересам громадян. Зрозуміло, що в кожного з тих, хто підтримує сьогодні ту чи іншу сторону, є на те свої резони й кожний з них має свої власні інтереси. Але при всьому цьому ще одна українська політична криза — аж ніяк не наслідок зіткнення, дій і протидій різних інтересів декількох сотень професійних політиків. Це відображення тих протиріч, які є сьогодні і які так болюче переживаються різними частинами України, різними прошарками українського суспільства.

Громадяни цієї країни ще не втратили здатності впливати на те, що відбувається, ще не віддали на відкуп профі (байдуже «помаранчевим» чи «синім») свого права на участь у визначенні курсу країни й розв’язанні ключових проблем.

Саме тому українські політики вимушені виносити свої протиріччя на загальний суд, а не домовлятися тихо й кулуарно. У зрілій путінській Росії не було серйозних політичних криз аж ніяк не тому, що в країні немає проблем або вони вирішуються якось особливо ефективно й швидко, без безпосередньої участі громадян. Просто російська влада навчилася приймати рішення, зовсім не цікавлячись тим, що думає на цю тему населення й чого воно хоче чи не хоче.

Громадяни Росії крок за кроком добровільно відмовилися фактично від усіх своїх політичних прав.

Вони ще можуть декого обирати. Але самі вибори перетворилися на чистісіньку бутафорію. Вони можуть ще мітингувати, але більш-менш численні опозиційні демонстрації забороняються й розганяються владою. Всупереч знов-таки загальному переконанню (75%, за опитуванням Левада- центру), що опозиція має право виражати своє невдоволення в мітингово- маршовий спосіб. В Україні переконаним «помаранчевим» демонстрантам протистоять такі ж справжні «сині» пікетники. У Росії у невеликій поки кількості «незгодних», готових відкрито висловлювати своє невдоволення, — орди ряджених «згодних». Перших ОМОН розганяє, других — прикриває. А більшість байдуже спостерігає й за протистоянням опозиціонерів і міліції, і за організованими загонами прихильників режиму «по ящику» під правильний монотонний коментар державного телеканалу.

Російські обивателі повернулися до традиційного сподівання на доброго царя-батечка й очікування милостей від нього. Українські — все ще вірять у те, що громадяни можуть посильно впливати на прийняття політичних рішень.

За політичним шумом від подолання кризи влади в Україні ми вважаємо за краще не думати про те, як в аналогічній ситуації поведе себе російська еліта. В усіх сценаріях розв’язання «проблеми-2008» є одна ввідна: населення прийме будь-який вибір начальства. І тут як би не настав час іронізувати українцям.

До майбутніх підручників з політології суспільно-політичні процеси в сусідніх країнах на початку XXI століття увійдуть як зразково-показові приклади двох крайнощів. В Україні — перманентні політичні баталії Live, в Московії — буцімто ідейні противники й непримиренні опоненти під заїжджену кремлівську фонограму демонструють прийоми безконтактного карате. У Києві знов і знов зривають голос на мітингах, у Росії єдинорос і член «Справедливої Росії» мляво обмінюються заздалегідь заготованими репліками в телепрограмі, яку до випуску в ефір декілька разів «почистили» політично благонадійні редактори. Різниця очевидна. Це різниться так само, як жива музика й спів «під фанеру». Друге безпечніше — немає ризику охрипнути, пустити «півня», зіпсувати кар’єру. Перше, як свідчить не лише вся пострадянська, а й узагалі вся історія, — перспективніше.

Вибратися на уторовану дорогу нормального розвитку можна тільки через череду подолань, зокрема й політичних криз.

Є ризик зірватися в штопор і перейти межі нехай і бурхливої, але мирної політичної дискусії. Росія проходила вже й це. Цей трагічний досвід — повчання сусідам. Стрільба по опонентах завжди закінчується неприємностями. Якщо й не відвертою диктатурою, то її огидною тінню.