Iрина БIЛОУСОВА: «Коли жінки кажуть, що вони анітрохи не гірші за чоловіків, це звучить як виправдання»

Можна не сумніватися, що тема «Жінка в політиці» буде тим актуальніша, чим ближче президентські вибори. Навряд чи кандидати в президенти та політичні сили, що підтримують їх, проігнорують таку важливу складову успіху, як жіночий електорат.

Про те, що на нього можна робити «ставку», свідчить не лише зростаючий рейтинг Наталі Вітренко, а й культурно-просвітницькі рейди в рамках акції «Дружина Президента — дітям України» і програми «політичного партнерства» у ВР, що розгортаються. Сьогодні в українському парламенті 35 жінок-законодавців — доволі високий рівень для парламентів європейських країн і США. Не виключено, що саме цей показник влада збирається використати як приклад розвитку демократії в країні та інституту громадського контролю, що формується. Чи стануть вибори-99 ще однією «жіночою проблемою?» Про це кореспондент «Дня» Ірина ГАВРИЛОВА веде бесіду з депутатом Іриною Білоусовою — керівником групи «Жінки в політиці», яка брала участь у Програмі сприяння парламенту України, організованій за підтримки Агентства міжнародного розвитку США.

— Ірино Анатоліївно, в чому причина того, що в Україні були не затребувані дві «жіночі» партії — «Жінки України» та «Жіночі ініціативи»?

— Я не стала б так однозначно заявляти про їхню незатребуваність. Але, судячи з того, що в політичному спектрі вони малопомітні, діяльність цих партій не була досить переконливою. Проблема жіночих політичних партій у тому, що вони обмежилися доброю ідеєю і вважали, що успіх у них в кишені, а голоси жінок-виборців їм забезпечені автоматично. Я вважаю, що причина їхнього низького рейтингу саме в цьому — мало з’явитися в потрібному місці в потрібний час, треба ще зробити те, чого вимагає ситуація. Ви лише подумайте, в країні, де більшість населення становлять жінки, їхні «рідні» партії навіть не брали участі в парламентських виборах! Парадокс. Хоча за кордоном чоловіки голосують за жіночі партії, тому що впевнені, що саме вони спроможні розв’язати життєво важливі проблеми.

— А що, на ваш погляд, заважає об’єднатися жінкам українського парламенту в міжфракційну депутатську групу (як заведено в багатьох європейських парламентах), щоб ефективніше відстоювати проблеми своїх виборців — адже в США представниці демократичних і республіканських сил у таких питаннях знаходять спільну мову без шкоди для партійної дисципліни?

— Напевно, спрацьовує приказка: «Де два українці — там три гетьмани». А якщо серйозно, то зближенню якоюсь мірою заважає те, що всі жінки-депутати входять до різних фракцій, адже й займають полярні політичні позиції. Хоча якщо в принципі говорити про порозуміння жіночої половини парламенту, то я можу з упевненістю казати, що це розуміння є. В кулуарах я не відчуваю жодних проблем у спілкуванні з Вітренко, Ромовською або Антоньєвою. Я гадаю, що нині жінкам заважає об’єднатися дуже серйозна заангажованість у політичних пріоритетах, серед яких сьогодні немає місця «жіночому питанню». Як жінку мене це обурює, але не рахуватися із цим не можна: у ВР треба професійно працювати, а не впадати в істерику. Але коли кажуть: «Ми нічим не гірші за чоловіків», — це також деякою мірою образливо, тому що звучить як виправдання. Адже чоловіки не кажуть, що вони нічим не гірші за жінок. Щоб розв’язувати жіночі проблеми на законодавчому рівні, необхідні політичні важелі впливу. Але й цього замало. Потрібна конкретна жіноча ідеологічна платформа. Жіноче питання потрібно підняти з побутового рівня й переконати політиків у значущості цієї проблеми. І, якщо хочете, в престижності для того, хто її розв’язує. Тому завдання жінок-парламентаріїв має, на мій погляд, полягати не у формуванні власної групки, а саме в тому, щоб змінити ставлення суспільства, колег-законодавців до жіночих проблем — як соціально-економічного, так і політичного плану.

— Чи можна прогнозувати підвищення ролі жіночих громадсько-політичних організацій у зв’язку з президентськими виборами?

— Скоріше ні, ніж так. Звичайно, можна передбачити, що хтось із кандидатів вважатиме за потрібне надати кошти для розкрутки жіночого руху (звичайно, на свою підтримку), але це буде штучне стимулювання. І потім, неорганізованість і аморфність жіночого руху в Україні є стримуючим чинником подібних прогнозів. Я була просто вражена, дізнавшись, що останнє масштабне соціологічне дослідження, яке стосувалося всіх сфер діяльності наших жінок, проводилося 1995 року.

— На зустрічі з керівництвом передвиборного штабу Демократичної партії США було висловлене переконання, що в політиці є тільки три константи, що впливають на результат: гроші, голоси виборців та ідеї. Який з цих варіантів підходить у нашій передвиборній ситуації більше за все?

— Багато хто вважає, що в нашій країні успіх на виборах забезпечує лише кількість витрачених на них грошей. У певній мірі — це так. Але якщо комусь і вдається купити голоси виборців, то це аж ніяк не додає йому поваги виборців. Якщо політична партія своєю програмою зачепить за живе виборців, люди підуть за нею. І в кінцевому підсумкові можуть перекрити чинник грошей. Виходить, голоси виборців залежать від ідей. Але, з іншого боку, жодна серйозна політична програма не може бути реалізована без належної матеріальної підтримки...

— Проблеми, про які кажуть в Америці — дискримінація жінок за віком, сексуальні домагання на робочому місці, пільги по догляду за дітьми, проблеми працевлаштування і меншої, порівняно з чоловіками, оплати праці, існують і в Україні. Чому їх витіснено не просто на другий, а на останній план? Може, через те, що набагато легше пояснювати їхнє існування економічною кризою, ніж спробувати реально щось зробити?

— На жаль, ви маєте рацію в тому, що жіночі проблеми частіше за все «підносять на щит» з популістськими, саморекламними цілями. Але я вважаю, що сьогодні ми ще не готові до того, щоб приймати окремі закони, що захищають права виключно жінок. У нинішній ситуації це, напевно, було б некоректно. Наприклад, наш Комітет з питань економічної політики активно займається соціальними проблемами жінок. Але я переконана, що жінки-депутати не повинні зациклюватися на «законах для народу». Вони повинні бути спроможними впливати на реформування вітчизняної економіки, а значить, брати участь у всьому, що робить ВР. Та й чоловіки серйозніше сприйматимуть нас. Тільки так ми зможемо довести свою професійну значущість і, якщо хочете, політичну силу.

— Ірино Анатоліївно, на зустрічах з представниками зеленого руху США ми змогли пересвідчитися, що «їх» зелені — дійовий інструмент тиску на владу, такий собі цивільний контроль за порушеннями екологічної політики. Чому ж ПЗУ (представником якої ви є) активно співпрацює з владою і всупереч своєму призначенню лобіює інтереси великих промислових компаній?

— Ні в якому разі не варто проводити категоричні паралелі між «нашими» та «їхніми» зеленими: ми працюємо в різних умовах і перед нами стоять різні завдання. Мені здається, досвід американських колег у сфері «тиску на владу» досить часто нагадує шантаж і законодавців, і промисловців. Ставити умови на рівні: або ви закриваєте ваше підприємство, або ми заносимо ваше ім’я в «чорний» список і дискредитуємо вас на виборах в Сенат — щонайменше некоректно. А в нашому випадкові — просто небезпечно. Уявіть собі, що ПЗУ почала б копіювати американський досвід і домоглася б закриття ряду діючих промислових підприємств, де люди працюють і отримують зарплатню. Чи зрозумів би хтось зелених у разі такого роду «перемоги»? Екологічні питання ще ні разу не вирішувалися за рахунок паралізованої економіки. Інша справа, що деякі дії зелених, спрямовані на розвиток промислових кампаній, називають промисловим лобізмом з негативним підтекстом. Але хіба ж лобіювання інтересів працівників цих підприємств або бюджету, наповнення якого залежить від діяльності саме цих заводів, — погано?

Що ж до співпраці з владою, то я не вважаю це фактом, який характеризує діяльність ПЗУ з негативного боку. Нагадаю, що позиція керівництва ПЗУ завжди полягала в тому, що зелені підтримують діяльність уряду, спрямовану на забезпечення екологічної безпеки України. І якщо такі дії ініціюють виконавчі структури, то так, ми співпрацюємо з владою. Та від ступеня конструктивності такого взаємозв’язку залежить і рішення проблем наших виборців (як у Лузанiвці), і ступінь активності громадських організацій, в тому числі і жіночих.