Iсторія декого не учить

Рішення Ради національної безпеки і оборони від 2 лютого, згідно з яким трансляція телеканалів «112 Україна», NewsOne, ZIK має бути негайно заблокована на 5 років, а компанії і канали «Аріадна ТВ», «Новий формат ТВ», «ТВ Вибір», ТРК «112-ТВ», «Лідер ТВ», «Партнер ТВ», «Новини 24 години», «Нові Комунікації» піддані санкціям, стало справжнім політичним вибухом. Президент Зеленський, схоже, наважився на те, чого в силу тих чи інших причин не схотів зробити президент Порошенко. Схоже, останній думав, що ці телеканали, номінальним власником яких є партнер Медведчука Тарас Козак, допоможуть йому під час виборів. І справді, вони його особисто майже не чіпали, натомість поливали брудом усе українське, включно з ЗСУ, Нацгвардією, добробатами, волонтерами, літературою та наукою... Інакше кажучи, під час війни вільно почувалися в ролі «п’ятої колони» Кремля.

І от — сталося те, що мало статися, поки не загинула Українська держава.

Але я не про це, а про позицію голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, про його реакцію на рішення РНБО, оприлюднену у Facebook. Ця реакція — щонайменше знущання зі здорового глузду і виклик національним інтересам. А ще — погроза «павлікморозовського» доносу на Українську державу з метою завдати їй якнайболючішого удару під дихало.

Утім, про все по-порядку.

Свій допис Сергій Томіленко у Facebook починає патетичними словами: «Позасудова раптова заборона діяльності трьох українських телеканалів — це надзвичайна ситуація. Українські журналісти, медіаменеджери та власники ЗМІ мають право на свободу слова та на професію. І несуть за свою діяльність відповідальність. Але відповідальність в рамках Закону! Позбавлення БЕЗ СУДУ багатомільйонної аудиторії доступу до українських ЗМІ, заборона сотням журналістам та медійникам права на професію — це наступ на свободу слова».

Стоп-стоп-стоп! Безберегу свободу слова Україна вже знала — наприкінці 1917-го — на початку 1918-го. Більшовики вільно друкували свої газети та летючки, наслідком чого стала деморалізація українського війська, розпад тилу й «завоювання України» (саме цей термін пізніше вжив у листі до Леніна Володимир Затонський) російськими більшовиками, яких підтримало на виборах до Установчих зборів лише 10% учасників голосування... Що, історія декого вчить тільки того, що нічого не вчить?

Це перше. А друге — невже ж Томіленко не розрізняє ЖУРНАЛІСТІВ і ПРОПАГАНДИСТІВ? Звісно, розрізняє. Це нас із вами він, схоже, вважає кретинами, нездатними на таке розрізнення. Вимагати права на свободу брехливого слова — це блюзнірство або пряма робота на замовника з Кремля. І про суд. До якого суду вимагає звертатися Томіленко, щоб розглянути справу про відповідальність власників, менеджменту й «журналістів» оцих трьох телеканалів? До Печерського? До Київського окружного? Чи зразу до Конституційного? До судів, просякнутих корупцією та тісно пов’язаних із реальними господарями зазначених телеканалів? Щоб вони затягнули процедуру винесення рішення на кілька років, а потім винесли зрозуміло який вердикт — у зв’язку з ліквідацією позивача, себто Української держави...

«Політична належність українських власників зареєстрованих в Україні ЗМІ — не злочин». Ні, у певних випадках це злочин. Якщо йдеться про намагання підважити основи держави за умов війни. А війна точиться, хоч і не з такою інтенсивністю, буквально вчора надійшла вістка про вбитого снайпером окупантів (судячи з усього, з російської крупнокаліберної гвинтівки) нашого вояка. Чи, можливо, пан Томіленко настільки вже загрався у «толерантність», що для нього наших солдатів, наших жертв і нашої держави вже не існує, все однакове та рівноправне (щось схоже у 2014 році разом із путінською спілкою пропагондонів... пробачте, «журналістів», нам уже нав’язувалося). І знов-таки, доводиться злим словом згадати Петра Порошенка, який так і не запровадив у 2014—2015 роках воєнний стан хоча б у декількох прифронтових областях, тоді б багато які нинішні проблеми просто не виникли.

«Національна спілка журналістів України інформуватиме про надзвичайну ситуацію Міжнародну федерацію журналістів, Європейську федерацію журналістів, наших партнерів — Офіс ОБСЄ з питань свободи медіа», — пише Томіленко. Що ж, це може мати успіх — проти Української держави будуть запроваджені санкції. ОБСЄ проти Росії ці санкції зняло, а проти України запровадить — чого не зробиш за російські гроші і на прохання певних осіб. До речі: Томіленко пише: «НСЖУ послідовна у захисті прав українських журналістів: ми захищали і захищаємо колег, яких кидали у в’язниці в Росії (Роман Сущенко), в окупованому Донбасі (Станіслав Асєєв, Валерій Макеєв, Марія Варфоломєєва та інші) та анексованому Криму (Микола Семена, кримськотатарські громадянські журналісти)». Так, цей захист був. Але чому б одночасно не згадати і захист пропагандистів, які прикривалися місією журналістів і долучалися до спроб зриву мобілізації та викладали в Інтернет інформацію відверто розвідувального характеру? Крім того (це, звичайно, гіпотеза, проте вона має право на існування в контексті загальної діяльності НСЖУ та її голови), чи не були акції з підтримки українських журналістів своєрідними «операціями прикриття», щоб потім заявити — дивіться, які ми білі та пухнасті? Й інше: Крим не анексований, пане Томіленку, Крим — це офіційна позиція Української держави, заснована на нормах міжнародного права та документах ООН — також окупований, не вводьте людей в оману!

А ще у тексті Сергія Томіленка є й інші цікаві формулювання — мовляв, ми «проти поділу журналістів на «правильних» і «неправильних» (а як бути з тими, хто за умов війни відверто працює на агресора та «п’яту колону»?), «у дискусіях журналіст чи чиновник — ми завжди на стороні журналістів та свободи слова» (агов, якого саме слова? брехливого чи некомпетентного — що трапляється дуже часто — теж?). Насамкінець Томіленко зауважує: «Цей пост — не про політичну підтримку українських політиків». А про що ж він тоді? В ньому під захистом опинилися «власники медіа» (а це політики, які служать іншим політикам) та «політична належність українських власників зареєстрованих в Україні ЗМІ» (хай би це була й належність до «п’ятої колони»). А ще — корумповані, ба, криміналізовані зсередини та поставлені нерідко під контроль «п’ятої колони» суди, які, мовляв, тільки й мають право виносити вердикти з питань свободи слова...

В підсумку зауважу, що з Сергія Томіленка вийшов би знаний захисник «права на свободу слова» більшовицької «Правды» і нацистської «Vцlkischer Beobachter». Між іншим, були серед російської освіченої публіки у 1917-му та німецької — у 1933-му ідейні колеги пана Томіленка. Правда, вони погано скінчили — хто раніше, хто пізніше, хто з однієї, хто з іншої причини. Але ж історія декого не учить, і ніколи нічого не навчить...

ГОЛОС З «ФЕЙСБУКУ»