Історія одного фото

Після запеклого бою у Красному Партизані оскаженілі бойовики розстріляли чотирьох українських бійців з чотирнадцяти, захоплених ними у полон. Іще двох обеззброєних бійців було тяжко поранено внаслідок знущальних пострілів у ноги й руки. Це було 22 січня 2015 року – в День Соборності України.

Натрапивши у Фейсбуці на моторошне фото вбитих бойовиками українських солдатів, недбало стягнутих на купу, а зверху було ще й кинуто на них український прапор, я був приголомшений до краю. Зрештою зробив репост, додавши текст наступного змісту: «Це фото мало б висіти в усіх владних кабінетах замість портрета президента». Буквально протягом дня фото з таким написом вже мало більше тисячі репостів.

Згодом з’ясувалося, що ця світлина була зроблена священиком, який забирав загиблих, щоб передати їх на український бік. І все ж обставини загибелі бійців тривалий час мені були невідомі. Лише нещодавно цю сумну історію довелося почути, так би мовити, з перших уст.

Якось голова ветеранської організації села Лозуватка Володимир Ключко розповів мені про свого героїчного односельчанина, який щойно повернувся додому з фронтового Донбасу, і порадив з ним зустрітися. І ось ми вже в нього вдома. Розмовляємо про службу і про війну… А що таке війна, молодому хлопцю було добре відомо і не з чиїхось розповідей. 

Механік-водій 20-го окремого мотопіхотного батальйону Сергій Раксєєв прийшов зі служби додому з нагородами. Має орден «За вірність присязі» і кілька медалей – «Захисник Вітчизни», «За доблесть і звитягу», «Захиснику Дніпропетровська від сепаратизму». У свої 25 років має за плечима вже чимало. Закінчив Лозуватську середню школу №1, навчався в металургійному технікумі. Під час навчання закінчив ще й курси електрозварювальника і працював на заводі саме за цією спеціальністю. Потім проходив строкову службу. У навчальному підрозділі в Десні здобув військову спеціальність механіка-водія танка. Проходив службу на військовому арсеналі в Калинівці як механік-водій пожежної гусеничної машини (ПГМ) або пожежного танка. Звільнився в 2013-му…

— А через півроку почалися події в Криму, – розповідає Сергій. – Зателефонував у військкомат, щоб записатись добровольцем. Сказали зачекати, мовляв, коли виникне потреба, викличемо.

Сергій чекав два місяці, і лише перед травневими святами його нарешті викликали у військкомат з речами.

— Зарахували до 20-го батальйону територіальної оборони (місце дислокації  – Дніпро, база інженерних військ), – продовжує неквапно хлопець, – а вже 11 травня відправили на виконання бойових завдань. Спочатку стояли на адміністративному кордоні між Дніпропетровською та Донецькою областями, а тижнів через три поступово вийшли на бойові рубежі підміняти ті бойові частини, які були там від початку. 13 червня на блокпосту в районі Добропілля, куди добровольців кинули на підсилення, нас вперше обстріляли «Градами». Після цього стало зрозуміло, що все набагато складніше, ніж здавалося.

У серпні добровольців перевели в окремий мотопіхотний батальйон при 93-й бригаді. На підрозділ видали 10 машин БМП-1. Сергію Раксєєву як механіку-водієві також дали машину. Разом зі своїми бойовими товаришами він брав участь у зачистці Пісків, Красногорівки і Мар’їнки, і підрозділ зрештою вийшов на першу лінію оборони. А потім була перша ротація й відпустка.

— Після відпочинку 26 грудня нас відправили на нові позиції під Авдіївку, а пізніше – в Красний Партизан, – повідомив Сергій Раксєєв, завершуючи передісторію, за якою починався той бій…

Деякий час тривала пауза. Молодик дивився в підлогу, ніби подумки прокручував стрічку бою, яка, напевно, вже ніколи не зітреться в його пам’яті.

— Біля нас проходила траса Донецьк – Горлівка, а за нею вже були позиції «сепарів», – продовжив нарешті Сергій. – Від самого початку вони нам повідомили, що місцеві – з Красного Партизана і Верхньоторецького, мовляв, не стріляйте, і ми теж стріляти не будемо. І ніби було все добре. Зустріли Новий рік. Нам волонтери попривозили пакунки солодощів, то хлопці зібрали все й понесли до них, щоб вони передали їхнім дітям, оскільки на їхній території була школа й дитячий садочок. Словом, нормально все було...

А потім 22 січня відбулася ротація і на позиції супротивника прийшли вже не місцеві. І того ж дня вони пішли у наступ.

— Все почалося від самого ранку, – згадує Сергій Раксєєв. – Нас збентежило спочатку те, що на трасі зазвичай постійний потік машин, а тут не було жодної  – стояла гробова тиша. Відчувалося щось недобре. Я в наряді був. Буквально півгодини залишалося до зміни. Десь опів на восьму було. Щоранку я про всяк випадок прогрівав свою машину. І ось іду я до «бехи», й десь на півдорозі починається мінометний обстріл. З боку Донецька працювала арта – 120-ті, а з боку Горлівки, де у них блокпост був, «васильок» запрацював. У цей час люди стояли на зупинці, очікуючи автобуса, і ми мусили поспіхом забрати їх до бліндажа, бо вони не знали, куди бігти й що робити. І хоч вони були проросійськи налаштовані й постійно дорікали нам, чому ми сюди прийшли, ми не могли вчинити інакше. Обстріл тривав десь з годину. Били не стільки по наших позиціях, як обстрілювали все селище. Після обстрілу під’їхали три «КамАЗи» з бойовиками і «розвантажились» у районі селища.     

Це сталося несподівано і швидко. Спочатку була артпідготовка й відразу наступ. На опорний пункт, який захищали 24 українських бійці, пішла у наступ ціла рота бойовиків. Як потім з’ясувалося, було десь 120 бойовиків, 3 танки, «бетер» і «шилка». Хлопці попросили у штабі допомоги, але їм сказали, що нічим допомогти не можуть, і тоді почалося…

— Вони поперли на нас і хотіли вже брати в кільце, – пригадує обставини бою Сергій. – Вулицею йшли танки. Але наші хлопці ще тримали той край. Оскільки у нас була одна «беха», я виляв на ній як міг, утримуючи три напрями. Видно було, що за наступаючими вже йшла група зачистки – російський спецназ.

— А під час цього бою тобі особисто доводилось стріляти?

— Я, як механік-водій БМП, маневруючи на місцевості, віддавав команду своєму оператору-наводчику, куди стріляти, бо у нас зв’язку як такого не було, а в нього огляд був досить обмежений. Тобто ми маневрували і вели загороджувальний вогонь по супротивнику. Туди, де виникали бойові зіткнення, ми під’їжджали і відкривали вогонь з гармати та кулемета. Таким чином, припиняючи ворожий наступ в одному місці, ми їхали в інше, де знову зав’язувався бій. Скажімо, по вулиці, де їздили їхні танки, ми вели вогонь постійно, щоб вони не могли взяти нас у кільце.

— Були влучні постріли?

— Судячи з того, що розповіли хлопці, які повернулися з полону, там, де ми працювали, якраз і було найбільше у них втрат. І потім, як ми вже стояли у Верхньоторецькому, то саме за нашою машиною вони весь час намагалися полювати.

— Тобто саме на вас вони були дуже злі?

— Так, вони не знали нас в обличчя, але саму машину запам’ятали добре. Тому весь час передавали артилеристам дані про наше місцезнаходження, і по нас їхні «васильки» і «саушки» працювали.

Завдяки грамотним діям механіка-водія Сергія Раксєєва та його товаришів, які кілька годин тримали оборону, не даючи супротивнику, що кількісно переважав оборонців уп’ятеро, захопити опорний пункт, у ході бою вдалося взагалі уникнути втрат і створити умови для безпечного відходу.

— Коли стало зрозуміло, що ми вже не зможемо утримати оборону, – згадує Сергій, – я забрав усіх, кого зміг, на БМП, і ми поїхали до своїх. На жаль, 14 наших потрапили в полон. Чотирьох з них бойовики відразу ж розстріляли під стінкою. Розстріляли зі злості, що у них було дуже багато втрат, а у нас – жодної. Над хлопцями просто почали знущатися. Стріляли в ноги, в руки, щоб довше помучилися.

— То це російські спецназівці таке робили?

— Ні, це були місцеві, так звані ополченці та козачки. А група зачистки свою справу зробила і відразу пішла. А цим дали можливість свою злість вилити. Інші 10 осіб залишилися живими. Їх потім відправили в Донецьк. Хлопці пробули в полоні десь днів двадцять. І вже в полоні дізналися, хто саме брав участь у цій операції і які були у них втрати – 17 «двохсотих» і до двадцяти «трьохсотих». Потім вони виклали в інтернет відео, як вони поводилися з полоненими. Коли хлопці вийшли з полону, то все нам розповіли. Наш комбат вів перемовини через волонтерів, і хлопців відпустили. Серед них було двоє тяжкопоранених – Сергій та Олег. Сергію як гранатометнику в одну ногу «прибацана» снайперка вистрелила з двох метрів з СВД, а в іншу – сепар якийсь вистрелив… Дякувати богу, що снайперка в голову йому не поцілила. І тут прийшов їхній старший і скомандував, щоб не чіпали їх. Хлопців відправили в госпіталь у Донецьк. При цьому їм дали зрозуміти, щоб у жодному  разі не говорили, що вони українські вояки, бо їх би там і порішили, адже в тих самих палатах лежали поранені ними ж бойовики. Отже, спочатку поранених полонених відпустили, а потім інших наших хлопців. Однак з них повернулися на службу лише 5 осіб, а інших відправили на «дємбєль». 

— Отже, це було в січні 2015 року – незадовго до Дебальцевого? То що було потім – після того, як ви відійшли на інші позиції?

— Виявилося, що наш батальйон був надто розтягнутим, і окремим підрозділам, у разі ворожого наступу, довелося б надто довго чекати допомоги. І нас вирішили зблизити на 5 – 10 км, щоб максимально мобільно можна було надавати нам підкріплення. І потім, оскільки від нашого взводу залишилася майже половина, нас поставили на підкріплення до артилеристів, а потім, як наші почали відводити артилерію, нас відправили у Новоселівку – на другу лінію оборони. А 30 березня вже пішли на демобілізацію. Побув я рік удома, а потім поговорив з хлопцями з нашого взводу і батальйону, і вирішили ми знову піти служити й у квітні 2016-го на півроку попідписували контракти. Але нам обіцяли одне, мовляв, усе буде добре – машини з капремонту, коли ж поприходили, то вийшло все навпаки. Навіть доводилось ремонтувати машини за власні кошти. Бо воно нікому, так би мовити, не потрібно – ти механік-водій – от ти й відповідаєш за свою машину. Якщо машина не на ходу – тебе карають матеріально.

— І скільки ж власних коштів ти витратив на ремонт?

— Я не рахував.

— То це з власного грошового забезпечення?

— Ну не те щоб щось капітальне, а на хомути, на патрубки, де треба щось заварити, запаяти… Це вже ти сам знімаєш і йдеш домовлятися з ремонтником, бо хто буде все це робити?

— А чим же ваші командири тоді займалися?

— …

— А були випадки, коли за те, що була техніка не на ходу, карали?

— Воно як, отримували ми, приміром, 7200, але це з премією, а сам оклад – десь 900 грн. Отже, ти можеш отримати голий оклад або лише відсотків 10-20 премії.

— Ще й на цьому наварювали «отці-командири»!

— Було таке, що прийшов новий хлопець. Йому сказали – сідай і їдь. А в двигуні, як виявилось, не було мастила, от його й заклинило. То на нього повісили ремонт двигуна. Через це хлопець вдався до дезертирства, адже капітальний ремонт двигуна коштує 50 тисяч, а де їх узяти?

Відслуживши півроку за контрактом, героїчний хлопець з Лозуватки Сергій Раксєєв, не знайшовши гідного застосування своїм силам на Батьківщині, яку так самовіддано захищав, мусив зрештою поїхати на заробітки до Польщі, де наразі й працює.

Ось така історія, пов’язана з невідомим фото, яке мало б висіти у владних кабінетах замість портрета президента. Історія про героїзм і жертовність захисників України, яким, на жаль, у рідній країні надають можливість лише померти, а щоб жити, доводиться шукати заробітку на чужині.