Із чого складається інтелектуально-ментальний капітал нації
Для дослідження та характеристики сучасного стану України добре підходить теорія соціального капіталу Френсіса Фукуями, хоча, як відмічає сам пан Фукуяма, таке незвичне вживання економічного терміну «капітал» викликає незадоволення деяких економістів. До речі, «ринково-економічні» терміни все більше просякають в термінологічний арсенал соціоаналітиків. Не треба дуже дивуватися, якщо в якій-небудь західній газеті зустрінеш фразу на кшталт: «На релігійному ринку пропозиція нових доктрин, ідей та послуг зростає». Поєднання понять «релігія» та «ринок» від незвички викликає шок. Але саме поняття капіталу настільки об'ємне та часто вживане, що так і кортить вжити його у якийсь незвичний спосіб, хоч би як таке «модернізоване» вживання різало вуха економістам та соціологам.
Перебуваючи в Україні, Френсіс Фукуяма зауважив, що у нас відбувається «початок розвитку соціального капіталу». В перекладі з мови ввічливості це означає, що у нас його ще майже нема, і пан Фукуяма, мабуть, не помиляється або помиляється в зовсім незначній мірі. Але український стан справ такий, що вищеозначений термін «соціальний капітал» відчиняє двері для розуміння тільки частини проблем українського суспільства.
Що має кожний народ, у якого є своя держава?
Він володіє певними природно-географічними скарбами — своєю територією, землею, річками, лісами, природними копалинами.
Крім цього, він має певний фінансовий та промисловий капітал, що перебуває як в суспільній, так само — і в приватній власності (гроші та майно), а також всі матеріальні вартості; тобто все те, що можна помацати руками.
Як кажуть в народі: добре здоров'я — то майже реальні грошi. Отже, кожна нація має свій демографічний капітал.
Та існують цінності, що не вкладаються в ці рамки. Але саме вони, за великим рахунком, визначають в долготривалій перспективі силу та багатство нації. То інтелектуально-ментальний капітал (в подальшому також «ім-капітал»).
Інтелектуально-ментальний капітал нації — це вся накопичена наукова, професійна, культурна інформація, знання та вміння фахівців всіх галузей та сфер життя; інтелектуальний, моральний та культурний розвиток кожної окремої людини; позитивні психічні та моральні особливості, її соціально-позитивні звичаї та звички, а також соціально-позитивні народні традиції. Ім-капітал — то добрі професійні навички, освіченість, добра вихованість, патріотизм, громадянська активність, дисциплінованість, сміливість, чесність, працьовитість, вміння самоорганізовуватись в соціально позитивні групи (соціальний капітал за Ф. Фукуямою). Все це є надбанням і багатством всієї нації. Цінним капіталом кожного народу є розвинута соціально-політична система, культурна, професійна, соціально- гуманітарна та благодійницька організаційна мережа, а також впорядкованість i суспільно-позитивна направленість релігійної сфери.
НАУКОВІ ВІДКРИТТЯ ТА КУЛЬТУРНО-ХУДОЖНІ ВИТВОРИ
До інтелектуально-ментального капіталу народу відносяться наукові відкриття та культурно-художні витвори, що утворені тими, хто належить до відповідного народу, а також (що дуже важливо!) імена та постаті самих творців, бо вони теж стають цінностями, маючи цінність авторитету, на якому виховується почуття патріотизму, гордості за свій народ, ініціативності, тощо. Авторитетні постаті створюють позитивний імідж народу для інших народів. Великою національною цінністю, справжнім інтелектуальним капіталом нації є видатні позитивні історичні постаті. До речі, українцям, нашим нащадкам, буде не вистачати позитивних знакових особистостей із наших десятиріч, перших десятиріч Української незалежної держави.
КОЖНЕ СЛАВНЕ ІМ'Я — ТО ВЕЛИКА ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА ЦІННІСТЬ
Саме тому народи-поневолювачі завжди намагаються значні та видатні особистості поневоленого народу або перетягнути на свій бік, або знищити їхній авторитет, або зробити так, щоб їхні імена зникли із пам'яті нащадків. Звідси зрозуміло, що в інтересах нації захищати свої видатні постаті та особистості, знаходити та підтримувати таланти. Народи-поневолювачі завжди намагалися також виховати у поневолених хворобливе почуття заздрощів та зневаги до собі подібних. Якщо більшисть народу думає, що все гарне — тільки у чужих, то він, той народ, не здатний бути справді незалежним.
МОВА
До інтелектуально-ментального капіталу відноситься мова народу і так звана народна творчість, що створена на її основі. Коли ідеологи сіонізму та «отці» держави Ізраїль розмірковували про те, як бути із державною мовою, то вони рішуче відкинули пропозиції зробити державною мовою англійську, німецьку, російську або ідиш (мова єврейського населення Східної та Центральної Європи, а також США, яка виникла на основі німецької мови), хоча цими мовами розмовляла величезна більшисть як євреїв у всьому світі, так і євреїв — жителів тогочасної Палестини. Була штучно відроджена мова іврит, мова святих іудейських книг, які могла читати тільки незначна частина населення — іудейські служителі культу. Відкинута була і двомовність або тримовність. Треба собі тільки уявити, як важко було створити із мови святих книг сучасну мову із науково-технічною, військовою та спортивною термінологією! Але це вдалося зробити, і то було мудре рішення. Воно збагатило євреїв, давши їм власну мову, — неоціненне надбання народу. А англійською, російською та ідиш володіють і зараз багато жителів Ізраїлю, в чому автор цих рядків мав змогу пересвідчитися і сам під час поїздки місцями християнської історії. Було б дуже добре, якби громадяни України єврейської національності допомогли цей досвід Ізраїлю застосувати і в Україні.
ІСТОРІЯ
До важливої частини інтелектуального капіталу народу можна віднести і знання про соціально значимі події в історії цього народу. Кожна значна позитивна політична подія — то велика цінність нації. Так звана оранжева революція на деякий час зробила Україну популярною у всьому світі. І хоча її результати не такі, на які сподівалася більшість українців, не треба нам самим відмовлятися від цього тепер вже «історичного» капіталу. Щоб ми зовсім забули про неї або згадували її як щось незначуще або погане — цього дуже хочеться недругам незалежної України. Але в усьому світі оранжева революція стала символом мирного, цивілізованого і, можна навіть стверджувати, якогось елегантного та веселого спротиву несправедливості, в якому відобразились кращі риси українців. Нам треба навчитися розсудливо і з зиском користуватися своїм капіталом.
Інтелектуально-ментальний капітал є величезною силою. Про це свідчить досвід багатьох країн, наприклад, того ж Ізраїлю або Німеччини, яку було через панування нацизму та поразку у війні зруйновано і матеріально, і морально. Але наявність великої кількості висококласних спеціалістів (від політиків та науковців до робітників та селян), дисциплінованість, патріотизм і оптимізм допомогли німцям доволі швидко відродити свою країну і зробити її однією з найбагатших у світі.
МОРАЛЬ
Високий моральний стан народу теж є дуже важливою часткою інтелектуально-ментального капіталу. Сильна корупція в суспільстві та в державних органах призводить до того, що держава з часом вже не може протистояти деструктивним силам всередині країни і поза ії межами.
Занепадає і український демографічний капітал — тобто фізичний стан громадян України. Хронічно хворі, алкоголіки та наркомани рідко народжують дітей із добрим здоров'ям і сильним інтелектом, тому все меншає у нас людей, що потенційно можуть бути великими вченими, діячами культури, видатними спортсменами, висококваліфікованими інженерами та робітниками, розумними, сильними та мужніми вояками. До того ж населення країни катастрофічно зменшується. Деякі підприємці вже побоюються, що може виникнути проблема нестачі кваліфікованих кадрів.
Не обділена Україна лише одним видом капіталу — природно-географічним. Дійсно, наш народ має майже все для того, щоб жити в достатку. Є у нас і родючі землі, й корисні копалини, і ліси, і ріки, і вихід до двох морів.
Але якщо ми не будемо нарощувати і розвивати всі інші види капіталу, і в першу чергу інтелектуально-ментальний капітал нації, то можемо швидко позбутися всього. На чуже добро претенденти знайдуться завжди — і дуже розумні.
Інтелектуально-ментальний капітал, тобто розумовий, моральний та психічний скарб українського народу, був великою мірою свідомо знищуваний протягом сторіч чужою владою. Та, на жаль, його руйнація не припиняється і зараз. Триває процес виїзду за кордон спеціалістів різних галузей. Жебрацька зарплатня інженерів, лікарів, вчителів, викладачів вищої школи та інших фахівців спонукає багатьох із них або виїжджати за кордон, або міняти сферу діяльності, або, забувши про підвищення кваліфікації, бо вона, ця кваліфікація, до покращання матеріального становища не веде, вдаватися до протизаконних дій, тобто до власної моральної руйнації. Загальне падіння моралі відбувається у нас в катастрофічних масштабах.
Загальний рівень народної моралі в країні зараз дуже низький. Більшість громадян готова, в разі потреби, вирішити свою проблему через «дарунок» потрібній людині. Багато хто впевнений, що таке життя — то нормальне явище, що всі «беруть» або крадуть, а якщо хтось не «бере» і не краде, то тільки тому, що не має можливості це робити або просто боїться. В цьому намагаються переконати й інших. Корупція стала войовничою.
У нас занедбана навіть та частина інтелектуально-ментального капіталу, яка нібито не потребує багато зусиль, а саме — знання та дотримання простих правил етикету. Більшість населення не виконує найпростіших норм поведінки жителів європейських країн, бо мабуть не знає, що:
— не можна розглядати людину, якщо ти не розмовляєш із нею, а якщо ти вже на когось подивився, а твій погляд спіймали, то треба привітно усміхнутися і більш ні на кого очі не витріщати;
— треба привітатися із усіма людьми, чиї обличчя тобі добре знайомі (в тому числі й у твоєму багатоповерховому будинку);
— треба якомога частіше використовувати слова «дякую», «пробачте», «будь ласка» та іншу лексику ввічливості, а також частіше привітно усміхатися. У всіх нас такі суворі обличчя, ніби Друга світова війна ще триває і фронт наближається до рідного міста або села;
— не можна зчиняти галас вночі, коли люди вже сплять... тощо.
Коли наші громадяни переїздять на постійне місце проживання в Західну Європу, їм доводиться звикати до всіх цих правил.
Прості правила етикету не виконуються навіть високопосадовцями. Висока посадова особа може дозволити собі колупатися пальцем у носі перед очами сотень тисяч телеглядачів, переривати співрозмовника... Поважні «оратори», почавши говорити, мучаються, бо явно не знають, що робити при цьому зі своїми руками. Деякі з них не в змозі чітко сформулювати свою думку на жодній мові світу. В Європі з такими манерами та вміннями шлях у велику політику закрито. Загальнонаціональною бідою є невміння дискутувати та приймати колективні рішення. Хоча б частково визнати правоту опонента — на такий подвиг здатні одиниці. Мабуть, початкову підготовку наших політиків треба починати із вивчення порад Д. Карнеги. І це зло теж родом із дитинства — із родини та школи, бо з дітьми та молоддю у нас розмовляють здебільшого ніби із підлеглими в Радянській армії — найчастіше — з металом у голосі (або криком), не допускаючи заперечень. Порадитися з шестирічною дитиною, спокійно розтлумачити їй щось два-три рази — на такий подвиг здатно дуже мало українських батьків... Тобто зовсім занедбана сучасна сімейна педагогіка, педагогіка родини, де права та обов'язки мають всі.
РОДИНА І ШКОЛА
Дискусії в школах у нас завжди були небажаними, а слово вчителя завжди булo законом. На уроці з релігії в одній із німецьких гімназій християнської спрямованості лише після дискусії, що тривала весь урок, діти визнали: Бог існує, але людина походить від людиноподібної мавпи. Учителька при цьому не мала права нав'язувати свою думку учням, вона була простим учасником дискусії, (сама вона не була прихильницею евоюційноїї теорії). Вoна мала лише слідкувати, щоб учні дискутували за правилами культурного суспільства. Така поведінка вчителя є нормою для більшості західноєвропейскіх шкіл.
Звичайно — західноєвропейська родина та школа теж мають свої проблеми, і деякі з цих проблем досить складні. Проте вони добре виконують завдання — виховувати громадян високорозвиненого демократичного (а також високотехнологічного) суспільства.
В Україні ж родина та школа все ще намагаються «продукувати» та випускати у життя людей, які були потрібні для тоталітарного, так званого радянського суспільства, бо більшість родин та шкіл живуть за авторитарними принципами. На чолі «глава» (він чи вона), чиє слово — закон, а далі — жорстка ієрархія до самого низу. Альтернатива — боротьба за владу зi скандалами та інтригами, доки хтось когось не «з'їсть».
Шкільне життя треба міняти, демократизуючи його. Та і в наших формально демократичних ВНЗ теж мало що змінилося.
І обов'язково майбутніх вчителів треба навчити у ВНЗ європейського етикету та вимагати його виконання, бо вчитель-диктатор (або директор) та вчитель-хам стали христоматійними у нас ще за комуністичних часів.
ПРОФЕСІОНАЛІЗМ
Взагалі професійний рівень більшості працівників у наший країні досить низький. Багато посад обіймають працівники, що взагалі не мають відповідної спеціальної освіти або мають дуже погану або фіктивну освіту. Усюди (від політики та мистецтва до прибирання вулиць) розквітає аматорщина або низькопробний професіоналізм — тобто так звана халтура. При цьому «верхи» самі показують народові приклад неякісної праці. Якщо по Першому Національному каналу постійно виступає кілька «співаків», які не мають ані голосу, ані інших артистичних даних, або «виступає» політик національного масштабу, якому з його здібностями можна хіба що довірити районну адміністрацію, то це заохочує тисячі інших українців теж братися «не за свою справу» і робити це погано. Погана робота стала усюди нормою, і ми вже соромимося вимагати від співгромадян якісної праці.
Страшне те, що «халтурні» співаки, політики, підприємці, менеджери та інші «фахівці» за своєю натурою дуже агресивні й поступово витискають та виживають справжніх фахівців, яких в Україні й так не дуже багато. Наша країна продовжує позбуватися свого дорогоцінного інтелектуального капіталу. Все більше чинів та посад продаються та купуються.
Багато наших інтелектуалів зараз або пішли працювати туди, де зовсім не треба довго вчитися та багато знати, або поповнюють скарби інших народів за кордоном.
Недостатній інтелектуально-ментальний та демографічний капітал робить вельми проблематичним існування та якісний розвиток українського фінансово-промислового капіталу, бо для його функціонування в умовах відкритого вільного ринку та жорсткої внутрішньої та зовнішньої конкуренції потрібні висококваліфіковані фахівці (менеджери, дослідники-раціоналізатори, інженери, робітники), які навчаються та набувають необхідної майстерності не за один рік і які мусять мати певні здібності.
Але не тільки це потрібне для «благоденства» фінансово- промислового капіталу. Для оптимального функціонування він потребує мінімально необхідної законодавчої підтримки всередині країни, а також сприятливих умов для експорту і капіталовкладень за кордоном (це — членство в необхідних міжнародних організаціях, достатній авторитет своєї країни). А для цього треба у свою чергу мати високий рівень фахівців: на найвищому державному рівні — керівників держави, членів уряду, дипломатів, депутатів парламенту, консультантів, а також і на регіональному рівні.
Для обдарованих бізнесменів та висококласних фахівців (і членів їхніх родин) потрібні також більш-менш зручні та безпечні умови життя, що потребує доброї роботи міліції, медицини, школи і ВНЗ та інших сприятливих факторів, що неможливо без висококваліфікованих та чесних фахівців. (Але не менше це потрібно і простим громадянам, які не мають змоги жити у палацах за високими мурами та користуватися послугами охоронців та закордонних лікарів.)
І ще одна немаловажна деталь — оскільки економічні війни нерідко переходять в справжні воєнні конфлікти, то для великого фінансово-промислового капіталу не зайва підтримка (про всякий випадок) не тільки мудрої дипломатії, а й сильної армії.
Цих умов Україна зараз не в змозі надати українським власникам фінансово-промислового капіталу (в чому вони, проте, великою мірою винні самі). Це дуже небезпечно. Оскільки наші капіталісти здебільшого не пов'язані з українським народом ні духовно, ні культурно, а значна кількість їх вважає себе тут чужими і етнічно, то не можна виключити такий розвиток подій: замість того, щоб будувати незалежну країну, приумножуючи не тільки свій фінансово- промисловий капітал, а й загальнонаціональне надбання, вони просто будуть тут «робити гроші», штучно підтримуючи низьку зарплатню працівників, користуючись послугами корумпованих законодавців та кримінальним «дахом». А більшість капіталу переправлятимуть за кордон, де провадитимуть найкращий час свого життя та щасливу старість. Не виключено, що в пошуках кращого «даху» вони можуть просто «здати» незалежність України — під певні гарантії — на користь більш надійної держави або розшматують Україну з тією ж метою. Деякі тривожні симптоми цього вже з'являються.
Отже, щоб будувати Європу тут, в Україні, треба багатіти не тільки грішми, а й іншими цінностями, і в першу чергу — високим інтелектом та європейською ментальністю. Про що, до речі, часто нагадує газета «День».
І не можна впадати у розпач або відчай. Українці в змозі зробити свою країну високорозвиненою, могутньою та висококультурною. Потрібно лише одне: всім бути активними та багато працювати, а не чекати, що щастя нам принесе на блюдечку із блакитною облямівкою якийсь добрий дядько — український або закордонний.
Володимир ЛЄСНОЙ народився у 1947 році в Казахстані, там же закінчив середню школу. Після служби в армії на Далекому Сході та навчанні в Дніпропетровському держунівеситеті (романо- германське відділення) викладав у цьому ж університеті німецьку, а потім і китайську мову. З 1997 року на постійному служінні в Німецькій євангелічно-лютеранській церкві України. (НЄЛЦУ) окружним пастoром Криму.
Був президентом синоду НЄЛЦУ та членом Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій.
Зараз — заступник президента генерального синоду Єв.-лютеранської церкви Росії та інших держав.
