Капіталізм проти демократії

Зв'язок між капіталізмом і демократією далекий від автоматичного. Репресивні режими не дуже квапляться зректися влади, і у цьому їх часто підтримують інтереси бізнесу, як іноземні так і внутрішні, особливо в країнах, де «розігруються» такі ресурси, як нафта або алмази. Можливо, сьогодні найбільша загроза свободі виникає саме від порочних союзів між урядом та бізнесом. Таких як, наприклад, у Перу, Зімбабве, Малазії або серед олігархів Росії, де часто спостерігається вияв демократичного процесу, однак державна влада задовольняє приватні інтереси.

Капіталізм створює багатство, але на нього не можна покладатися, коли йдеться про захист свободи, демократії та влади закону. Бізнес керується вигодою, його не пристосовано для забезпечення загальнолюдських принципів. Навіть збереження самого ринку потребує чогось більшого: учасники ринку борються за перемогу, і якби вони могли, вони б знищили конкуренцію. Тому свободу, демократію та владу закону не можна полишати напризволяще ринкових сил. Нам необхідні інституційні системи захисту.

Традиційно захист спільних інтересів був завданням національної держави. Проте влада держави зменшилася з розширенням ринку глобального капіталу. Оскільки капітал сьогодні може покинути держави, у яких є податки і регулювання, уряди прислуховуються до його вимог. Вільна конкуренція створює більше багатства, ніж урядовий контроль; глобалізація утримує держави від зловживання владою і пропонує такий рівень свободи, якого жодна держава надати не може.

Однак у глобалізації є й інший бік: фінансові ринки нестабільні, вільна конкуренція створює і зміцнює нерівність на національному та міжнародному рівні; колективні інтереси, починаючи зі збереження миру і закінчуючи правами людини та захистом довкілля, не отримують належної уваги. Щоб сповна скористатися перевагами глобалізації, ми маємо вирішити подібні проблеми на міжнародному рівні.

На жаль, наявні міжнародні інститути, подібні до ООН, не підходять для дотримання спільних інтересів. Вони становлять собою асоціації держав, а держави ревно захищають свої власні інтереси. Навіть більше, недоліки державної бюрократії тільки примножуються всередині бюрократії міжнародної.

У сучасному світі більшість конфліктів відбуваються не між державами, а всередині держав. Для людей, що живуть в умовах репресивних режимів, зовнішній захист є єдино можливим. Демократичні країни не можуть залишатися байдужими до грубих порушень прав людини і зобов'язані втручатися у внутрішні конфлікти. Навіть якщо вони й відмовляться від втручання, їм доведеться зіткнутися з потоком біженців та іншими наслідками конфлікту.

Як показала Югославія, тільки-но конфлікт проривається на поверхню, більшість форм втручання карального характеру призводять до несподіваних результатів, часом протилежних до очікуваних. Торгівельні санкції призводять до розквіту контрабанди, а контрабандисти зазвичай вступають у змову з владою, тому ці санкції лише зміцнюють уряди, проти яких вони спрямовані. Військові дії, як правило, змушують замовкнути внутрішню опозицію режиму, проти якого вони спрямовані.

Потрібно віддавати перевагу запобіганню кризі, а не втручанню, і найкращий спосіб запобігти кризі полягає у розвитку відкритого суспільства. Ось у чому полягає завдання моєї мережі фондів. Відкрите суспільство дозволяє людям із різними поглядами, різним минулим та інтересами співіснувати мирно. Враховуючи нашу людську натуру, не можна повністю уникнути конфліктів, однак шанси на появу кризи, яка вимагає зовнішнього втручання, знижуються.

Я виступаю за об'єднані зусилля розвинених демократій у справі розвитку демократії у менш розвинених країнах світу. Ці зусилля можуть набути форми технічної допомоги чи економічних стимулів. Економіку й політику не можна розділити. Нобелівський лауреат Амартія Сен висунув резонний аргумент про те, що розвиток має визначатися рівнем свободи, а не валового національного продукту.

Глобальна капіталістична система створила дуже нерівні умови гри. Розрив між багатими і бідними стає все ширшим. Нам треба знайти спосіб протистояти цьому: система, що не пропонує надії і шансу на перемогу для переможених, може бути підірвана актами відчаю. За контрастом, економічна допомога може привести до демократичного розвитку, її також можна використати як важіль проти непокірних урядів.

На жаль, ця ідея не має широкої підтримки. Іноземна допомога провалилися в Африці і посткомуністичних державах і стоїть на порозі невдачі на Балканах. Та це не означає, що ми повинні зовсім відмовитися від цієї ідеї. Радше, ми повинні зрозуміти причини її поразки і придумати кращі способи її реалізації. Іноземна допомога також дуже часто спрямована на задоволення інтересів донора, а не отримувача. Враховуючи досвід моїх фондів у таких країнах, як Росія, я можу заявити, що зовнішня допомога може бути ефективною.

Нещодавні зміни у глобальній фінансовій архітектурі, що відбулися на ознаменування початку міжнародної фінансової кризи, спрямовані винятково на встановлення ще більшої ринкової дисципліни. Мета полягає у тому, щоб ліквідувати моральні збитки, заподіяні МВФ. Це зменшить небезпеку надмірного притоку капіталу на ринки, що зароджуються, але наступна криза, можливо, станеться через його нестачу. Кредо сьогоднішніх ринкових фундаменталістів хибує на нездатність прийняти той факт, що фінансові ринки нестабільні за визначенням. Збільшення ринкової дисципліни насправді приводить тільки до ще більшої нестабільності. Глобальні фінансові ринки вимагають створення глобального центрального банку або іншого міжнародного фінансового інституту, який би утримував фінансові ринки у стійкому становищі.

Те ж саме стосується і Всесвітньої торгової організації. Існує нагальна необхідність і запровадження трудових стандартів, і захисту довкілля. Однак бідні країни не можуть дозволити собі такої розкоші. Запровадження цих стандартів у бідних країнах має відбутися не за допомогою каральних заходів, а за допомогою стимулів, таких як, наприклад, зниження тарифу.

Комісія Мельтцера, заснована Конгресом США, нещодавно порекомендувала перетворити Світовий банк із кредитора на Всесвітнє агентство розвитку. Чудова ідея, але комісія Мельтцера скоротить Світовий банк, повернувши невикористаний капітал власникам акцій — зробивши лише велике переадресування ресурсів багатим. Я б направив невикористаний капітал на продуктивні цілі і на розширення діяльності банку з розподілу грантів.

Світовому банкові варто перестати наполягати на тому, щоб уряди виступали гарантами кредитів, що дає урядам контроль над компаніями приватного сектора, місцевою владою чи неурядовими організаціями, що отримують фінансування. Такий контроль перешкоджає еволюції відкритого суспільства.

Я пропоную, щоб відкриті суспільства світу сформували альянс з подвійною метою: допомога розвиткові відкритого суспільства в окремих країнах і еволюція глобального відкритого суспільства. Перше включає допомогу у розвитку; друге — посилення міжнародних інститутів, таких як Міжнародний центральний банк і Всесвітнє агентство розвитку.

Такий альянс вимагає співпраці не тільки урядів, а й громадянського суспільства. Уряди представляють інтереси держави, але демократичні уряди чутливі до бажань виборців. Тільки за умови, що народ вірить у відкрите суспільство, яке виходить за рамки національних кордонів, таке суспільство може бути побудоване. Досі громадянське суспільство було мобілізованим тільки для руйнування міжнародних інститутів, як це продемонстровано на нещодавніх протестах проти ВТО та Світового банку у Сіетлі та Вашингтоні. Ми повинні змінити тенденцію і почати рух за створення спільного відкритого суспільства.