«Хай би кого вони обрали, вони виберуть мене»

Наступні вибори 2019 року дають багатий матеріал для політологічно-футурологічних роздумів. Один із них пов’язаний з оприлюдненою думкою про доленосність цих виборів. Якщо погодитися з нею, то виникає логічне запитання: а що такого сталося за кілька минулих років, що саме ці вибори стануть доленосними? А попередні?

І в чому суть доленосності? Що це означає?

Доленосність — це те, яка наша доля як незалежної держави. Питання, яке стоїть перед нами з перших днів незалежності. Ми згадуємо Україну козацької доби, коли за часів Руїни козацька старшина продавалася за московські посади, за московські маєтки і, як наслідок, I Республіку було втрачено. Ми більш предметно вивчаємо події початку XX століття, коли панував розбрат між тодішньою політичною елітою, коли особисті амбіції переважали над інтересами держави і, зрештою, було втрачено і II Республіку. Однак знання історії не означає, що з неї роблять висновки. III Республіка проіснувала вже 27 років. І знову постає питання про доленосність, тобто — бути чи не бути. А якщо і бути, то чим? Самодостатньою країною, яка користується повагою та авторитетом у світовій спільноті, чи ще однією частиною «русского мира», підконтрольною Москві? Років п’ять тому так гостро питання не стояло. Що ж змінилось за цей час? Що сталося з попередніх виборів такого, що загострило цю проблему? Чи це просто один з елементів передвиборчої кампанії? Найпростіше було б погодитись саме з таким розумінням. Тобто — відбудуться вибори, і все, за великим рахунком, залишиться по-старому. «Якось то воно буде, бо ніколи не бувало так, щоб нічого не було». Така філософія притаманна більшості населення, електорату, який більше заклопотаний проблемою власного виживання, аніж державними інтересами. Але сталася подія, яка радикально змінила ситуацію як у самій Україні, так і навколо неї.

Україна несподівано для себе і взагалі для світової спільноти, передусім європейської, опинилась у стані неоголошеної війни з країною, яка донедавна вважалася братською. Війна завжди — екстремальна ситуація для держави, коли вона змушена показати максимум того, на що вона здатна. Чи витримала держава (не народ!) цей іспит — то вже тема іншої розмови. Агресія Росії засвідчила, що незалежність України не є завершеним фактом. Її існування є справою не тільки самого українського народу, але, як виявилось, є похідною від інтересів Москви, яка вважає її історичним непорозумінням, яке вона має виправити. Першу спробу було здійснено в класичному дусі Російської імперії — силовий варіант: анексія Криму, спроба реалізації проекту «Новороссия». Внутрішні події в Україні не були надто цікавими. Була впевненість у потужній та вирішальній підтримці п’ятої колони. Не склалося. Чогось московські стратеги не врахували. Не врахували хай поки що і не кардинальної, але вирішальної зміни настроїв українців, які усвідомили, що господарями у власному домі мають бути вони, українці. Стопроцентна реалізація силового варіанта провалилася. Але було утворено потужний плацдарм для подальших дій. Мета — повернення України в лоно «старшого брата» — залишилася.

Перейшли до плану «Б» — облога: тепер на перший план вийшла орієнтація на внутрішні проблеми України. Це був перехід до так званої гібридної війни. Військові, силові методи залишились як одна з її складових. Головним тепер стало зміцнення позицій п’ятої колони, прихід її представників до влади на різних рівнях і насамперед до Верховної Ради: якщо і не контролювати безпосередньо її роботу, то хоча б блокувати, вихолощувати прогресивні закони. Інспірувати незадоволення тими чи іншими кроками влади. Організовувати дрібні, але численні насильницькі дії (убивства, вибухи, пожежі), щоб показати неспроможність влади контролювати ситуацію. Стимулювати роботу проросійських ЗМІ. На зовнішньому фронті — розширювати коло друзів Росії, вносити розбрат у середовище проукраїнських сил, поширювати дезінформацію про події в Україні.

Хоч як сумно це констатувати, але багато чого у внутрішній політиці України об’єктивно збігається з цілеспрямованими, організованими й підтриманими Росією кроками зовні. Збільшуються масштаби, розширюється сфера корупції як головного внутрішнього ворога, а отже, посібника ворога зовнішнього; «гібридною загрозою» назвав її заступник Генсека НАТО А. Гонсалес. Напередодні виборів продовжується поглиблення недовіри до вищих органів влади (рівень недовіри — 80%). Посилюється інституційний хаос, падає професіоналізм управлінців усіх рангів. Наростає депопуляція країни. Відсутній стратегічний курс розвитку країни. Відсутня єдина позиція олігархічних кланів щодо майбутнього України. Перехід кількості нерозв’язаних проблем переходить у якість самої держави, в її здатність відповідати викликам, кількість яких на початку XXI століття стрімко зростає. Але головне — слабкість державних інституцій робить її слабкою перед інструментами «гібридної війни».

Поєднання двох чинників — зовнішнього (агресія Росії) та внутрішнього (мізерність соціально-економічних досягнень: 88-ме місце щодо якості життя за методикою ООН; Росія перебуває на 49-му місці) якраз і дають підстави стверджувати про доленосність наступних виборів.

Так, Україна орієнтується на ЄС і НАТО ба навіть планує закріпити цей вибір у Конституції. Отже, вибір зроблено, і про що сперечатися? Але в Москві думають інакше. Здавалось би, хай собі думають, що хочуть; нам то що? Але їхні думки матеріалізуються в конкретні зовнішньополітичні кроки. Спільним знаменником їх є недопущення вступу України в НАТО. Отже, з їхньої точки зору політику України ще можливо змінити. І саме вибори 2019 року дають для цього шанс. Вибори президента України їх мало цікавлять.

Якщо вірити ЗМІ, російський бізнесмен Єгор Чичваркін був присутнім на зустрічі Трампа і Путіна з журналістами в Гельсінкі. Путіна запитали, чи буде він втручатись у вибори президента України. «І не подумаю, — відповів Путін. — Хай би кого вони обрали, вони виберуть мене». Чітка позиція (прикро, якщо ця інформація виявиться фейком).

Головна увага — до виборів у Верховну Раду. Мета: максимально збільшити кількість проросійських депутатів, виборча кампанія яких проходитиме під гаслом: «Мир за будь яку ціну». Саме ВР повинна стати третім плацдармом (після Криму та ОРДЛО) для нового завоювання України. Надзавдання: вибори 2024 року мають відбутися під гаслом: «За зміцнення дружби з братнім російським народом». Вірш Насті Дмитрук «Никогда мы не будем братьями», мабуть, доведеться читати під ковдрою. Знову ж таки, хоч як сумно це констатувати, але несвідомими посібниками Москви у створені і зміцнені цього плацдарму будуть наші ж українці, виборці. Під час виборів наш мудрий народ користуватиметься старими, опробованими підходами: подобається чи не подобається кандидат або лідер партії, чи багато він наобіцяє. На жаль, для більшості виборців інших критеріїв немає. Як сказав перший президент України Л. Кравчук, «українські громадяни не почали творити нове політичне життя». Незавершеність становлення української політичної нації є ще однією зі складових у розрахунках Москви.

Отже, вибори 2019 року таки справді можуть бути для України визначальними, хоч на цьому наші політики й не акцентують уваги. Москва враховує також міжнародну ситуацію. У західних країн багато інших проблем: війна в Сирії — боротьба за контроль над близькосхідною нафтою і газом; війна з глобальним тероризмом; розгортання економічних воєн; ядерний шантаж КНДР; зростання міграції населення тощо. Проблема України не є для них проблемою першого плану. Це також входить у розрахунки Москви.

Будуть ці плани Москви щодо України реалізовуватися чи ні, залежить від нас і тільки від нас. Наскільки ця банальна істина формуватиме вибір українців — покажуть події 2019 року. Це буде серйозний тест на політичну зрілість нації.