Хочете референдум — будь ласка!

Українські комуністи, які рвуться організувати референдум з приводу вступу України до Митного союзу, отримали «відповідь» у вигляді ініціативної групи, що закликає провести референдум щодо заборони самої Компартії. Проте є сумніви, що до такого референдуму справа взагалі дійде. Та й результат його сумнівний.

ІГРИ НЕ-ПАТРІОТІВ

Обидва референдуми — по суті, ігри. Українська політика давно вже не є війною смислів, ідей і навіть стратегій. Вона є конкуренцією імітацій, масок і ролей, які відпрацьовують усі її учасники. Ігри в опозицію всіх забарвлень, ігри в партійну дисципліну, ігри в розкол і появу нових політичних персонажів, ігри в незалежних кандидатів — усі подібні дії в українській політиці з самого початку 1990-х йдуть по колу. Україна все ще борсається в дитячих штанцях напіванархічної демократії, незважаючи на періодичне «закручування гайок», точніше все ту ж імітацію їх закручування. Безумовно, реальне встановлення «залізного порядку» — шлях, яким пішла більшість пострадянських республік, — було б іще гіршим для справжньої демократичної трансформації нашої країни.

При цьому роль комуністів як практично офіційної, найбільшої й ідеалізованої «п’ятої колони» в історії України давно очевидна навіть їхнім прихильникам. Тільки самі прихильники називають це інакше — наприклад, боротьбою за національні інтереси України. Мовляв, ці інтереси полягають у максимальному відновленні радянської спадщини на всіх рівнях — від символіки до горезвісних «виробничих ланцюжків» часів СРСР. Зважаючи на те, що серед прибічників КПУ — найбільша кількість тих, хто вважає за необхідне відтворення єдиної держави росіян, українців і білорусів — інтерпретація комуністів як п’ятої колони доречна навіть з юридичного погляду. Адже як може партія, що бажає ліквідації своєї держави, діяти відповідно до законів цієї держави? Парадокс демократії? Чи її лукава химера?

У будь-якій цивілізованій країні, причому не обов’язково тій, що належить до західного світу, партію, що ратує за ліквідацію чинного ладу й самого факту державності, визнали б екстремістською, навіть якщо в її установчих документах таких цілей і гасел не прописано. Зрештою, заради чистоти юридичної реєстрації такого в подібних документах і не може бути написано. Щоправда, з установчими документами Компартії якраз не все гладко. Адже вона проголошує себе безперервно діючою з 1918 року. А не з 1993-го, коли існування КПУ було відновлено після фактичної дворічної заборони. Отже, ця партія існує з часів першої Радянської республіки 1918—1919 років. І саме це державне, точніше квазідержавне утворення, комуністи визнають як єдине, від якого вони ведуть свою історію. Заперечуючи цим існування незалежної України та її законів після 1991 року. Тим паче що в грудні 2001 року Конституційний Суд України визнав заборону Компартії 1991 року незаконною. Таким був подарунок Леоніда Кучми Петру Симоненку за згоду працювати спаринг-партнером на виборах 1999 року. І саме після цього рішення КПУ остаточно піднеслася духом і проголосила себе навіть не спадкоємицею, а безперервно діючою з 1918 року. Що вже сумнівно з погляду законів нинішньої української держави. Виходить, що комуністи — найстаріша партія в Україні. Точніше на території України, оскільки, повторимося, визнає лише радянську версію української державності 1918-1919 років.

Отже, нинішні українські комуністи добровільно взяли на себе відповідальність за злочини, скоєні їхніми попередниками впродовж усієї історії існування СРСР. І тим паче обурливо, що ставлення до їхньої діяльності з боку української влади, починаючи з 1993 року, можна охарактеризувати як потурання. Можливо, Леонід Кравчук не встиг розгледіти небезпеки у відродженій компартії, розраховуючи, що нова Соцпартія Олександра Мороза «перемеле» колишніх комуністів і вони стануть слухняною частиною державного механізму нової України. Ну а Леонід Кучма одразу долучив комуністів до своєї політичної реальності. Заради боротьби зі зміцнілим Олександром Морозом він тільки стимулював популярність «старих лівих» в Україні, й без того об’єктивно високу в голодні 1990-ті. Як результат — до 1998 року Кучма добився превалювання комуністів у парламенті. Задумана їм тоді ж ідея вивести в другий тур Петра Симоненка як основного суперника зробила останнього незмінною фігурою подальших політичних розкладів — аж до наших днів.

НЕ ТІ ТЕПЕР ЛЕНІНЦІ...

Говорячи про українських комуністів, слід підкреслити парадоксальний, на перший погляд, аспект їхньої діяльності. З одного боку, вони дуже послідовні в ненависті до всього українського, національного, в неприйнятті самого факту незалежної України. Вони оперують поняттями «фашизм», «нацизм» і «націоналізм» як синонімами, і така ідеологічна непримиренність формулювань робить їх однією з двох найбільш ідеологічно забарвлених партій країни (другою є «Свобода»). З другого боку, вимушені реверанси в бік православ’я та євразійства, які робить КПУ в період після 2004 року, роблять їх фактичними ревізіоністами з погляду марксистської догми, що не передбачає ні загравання з релігією як знаряддям гнобителів, ні горезвісного великоросійського шовінізму, від якого комуністів застерігав іще Ленін.

Узагалі, українські комуністи — найсерйозніші й найвірніші соратники й союзники не лише російських комуністів, а й усієї політики нинішньої Росії. Лише Москва й визнається ними як маяк, як єдиний заступник, союзник і частково спонсор. «Частково», бо фінансування комуністів замкнуте не лише на Кремль як такий. Тривалий час, аж до останніх парламентських виборів, як пишуть у ЗМІ, у фінансуванні комуністів підозрювався російський бізнесмен Костянтин Григоришин. А зараз головним гаманцем партії вважається Ігор Калетник, сестра якого входить до фракції КПУ і є найбагатшою комуністкою країни. І це не кажучи вже про постійні підозри, що пов’язують компартію з чинною владою — передусім за часів Кучми й Януковича.

Виступивши безпосередньо проти нинішнього Президента, що змінився із зовнішньополітичного погляду, комуністи продовжують грати в найідеологізованішу опозицію країни, змикаючись з рухом Віктора Медведчука й стаючи однією з двох — і притому найпотужнішою — опор Росії в ідеологічній боротьбі за симпатії українців. Адже, на відміну від Медведчука, рух якого у владі поки не представлено, компартія є діючою й частково правлячою партією, й тому завжди викликала незмінний інтерес Москви. Нині якраз комуністи є головною оперативною силою, що підтримує офіційну московську ідеологію й ратує за євразійський курс України.

ЧЕРВОНІ «ДІТИ» КУЧМИ

Проте й українська влада, тимчасово посварившись з колишніми союзниками, не квапиться перетворювати їх на ворогів. Так, їм відмовлено в проведенні референдуму щодо вступу до МС — і зроблено все «чисто», на основі формальних правил, прописаних у тому самому горезвісному законі про референдум, що ухвалювався за активної підтримки самих комуністів. «Бумеранг» неоднозначного закону вдарив по них самих, показавши, як авторитарна (або така, що намагається бути такою) влада обходиться з усіма, хто у вирішальний момент недоречно «плутається під ногами». Комуністи не змогли нашкрябати потрібну кількість підписів для ініціативи референдуму — але де доказ, що вони дуже старалися? Адже й роль новоявлених дисидентів їх дуже влаштовує: допомагає отримувати як вливання від Москви на майбутнє, так і консолідувати довкола себе електорат південного сходу, незадоволений раптовою європеїзацією зовнішньополітичного курсу Януковича. Отже, ініціатива про референдум з боку комуністів може бути всього лише імітацією бурхливої діяльності. Так само, як і зверхнє й нібито навіть «репресивне» ставлення з боку влади — всього лише тактичним ходом. Комуністи їм ще можуть стати у пригоді. Особливо якщо курс України знову зміниться на євразійський або «зависне» між Росією та ЄС, як було ще два місяці тому.

Доводиться визнати: комуністи — необхідна частина вибудованої в Україні політичної системи, коріння якої сягає часів Кучми. І якщо роль Симоненка 2015-го зіграє Тягнибок, то він буде добрим учнем Симоненка. Нічого нового у сфері політтехнологічної омани електорату, на жаль, у нашому політикумі за минулі півтора десятки років не змогли вигадати.

До речі, й замінити комуністів на щось інше, більш європейське (або, навпаки, перетворити їх на смішних маргіналів), також поки не виходить. Розроблені за часів все того ж таки Кучми рецепти розколу лівого руху виявляються згодом «пшиком» і анекдотом. Доля й Соцпартії, й ПСПУ є доказом цього. А протягом останніх років комуністів тим паче не думали ослабляти. Не вийшло зробити це «розкольникові» Леоніду Грачу. Навряд чи вийде й тепер, навіть якщо влада — раптом — прийме таке рішення. Старий недобрий бренд комуністів як і раніше гордовито майорить над пострадянською Україною.

ОДЕСЬКИЙ УДАР ПО КОМУНІЗМУ

Тому референдум про заборону комуністів можна, зокрема, розглядати всього лише як піар його ініціаторів. Піар нешкідливий для самих комуністів, хоча й цілком правильний в основі. Чи треба засуджувати тих-таки Едуарда Гурвиця або Юрія Кармазіна (які, до речі, представляють «одеську діаспору» у великій політиці України) за ініціативу, вважаючи її «дешевою»? Ні. Хтось же мусив — у черговий раз у нашій  — виступити з ініціативою заборонити антилюдську ідеологію комуністів, що самі нариваються на подібні характеристики, ведучи свій відлік з 1918 року.

Поки не віриться, що до референдуму про заборону КПУ взагалі дійде. А якщо й дійде, то результат його неочевидний. Ризик чималий: якщо Компартію заборонити таким шляхом не вдасться, вона остаточно стане «безсмертною». За її збереження можуть проголосувати, просто щоб насолити Януковичу. Тим паче на південному сході. Тим більше сумнівним результат буде, якщо в період до його проведення буде змінено й сам закон про референдум, чого хоче, між іншим, і один з ініціаторів референдуму Юрій Кармазін.

До речі, той факт, що ініціатива про заборону КПУ походить від двох одеситів — нехай і з неоднозначною репутацією й різним ступенем популярності в рідному місті — свідчить про те, що одеська політична тусовка не така вже й ультрапроросійська. І не Марков, Костусєв і Ківалов є її обличчям, що останнім часом аж надто набуло забарвлення неоімперського, воістину квасного, чорносотництва найвульгарнішого зразка.

СПРАВА «ПРИВИДА» НЕ ПЕРЕМАГАЄ, АЛЕ ЖИВЕ...

Для рішучої й головне — безповоротної — заборони Компартії потрібен консенсус із цього приводу більшої частини суспільства. Або — хоч як це недемократично звучить — жорстка заборона авторитарного зразка, підтримувана тривалим перебуванням при владі проєвропейськи налаштованого глави держави. У стилі правління Михаїла Саакашвілі. Але його поминати зараз немодно й безглуздо — його підвело саме повернення до демократії. Після чого в Грузії знову почали зводити пам’ятники Сталіну.

Тож якщо в нас і відбудеться чергова заборона Компартії, вона може бути скасована будь-яким мінімально орієнтованим на Москву й просто ліво-популістським режимом. Аби вбудувати комуністичну ідею в європеїзовану політичну систему України, потрібна як європеїзація самого політикуму, так і свідомий розрив оновлених комуністів з ідеями зразка 1918 року. І не лише з ними, а і з самою орієнтацією на Москву, що бачиться поки неможливим у найближчій історичній перспективі.

Доводиться констатувати із сумом: на землях колишньої комуністичної імперії ідея цієї імперії буде популярною ще довго. Хоча б як міф. А охочі експлуатувати цей міф завжди знайдуться...