Хто й по що з іменем Чорновола
Напередодні трагедії, пригадується мені, парламентська фракція НРУ (та її більша частина, де 30 депутатів, серед яких був і я) зустрічалася з головою Верховної Ради О. Ткаченком. З-поміж законодавчих проблем обговорили і внутріфракційні. «Не хвилюйтеся. Час — найкращий і лікар, і суддя. Він примирить вас», — якось аж філософськи мовив спікер. Тепер, на відстані, думаю, що його сподівання швидше прийнятні для подібних розколів у сім'ї чи трудовому колективі. І аж ніяк — у політиці, цієї сварливої, сердитої, безпощадної тітки. Ступивши на стезю політики, не бійся забруднити черевики, бо то, перефразовуючи класика, не тротуар оновленого Хрещатика. І грязюки вистачає не на одну пару.
Отож, на відміну від О. Ткаченка, більшість з тих, хто знав про серйозні політичні прорахунки Руху, що й призвели до конфліктів у його верхах, певно ж, втратили надії щодо примирення ще за живого Чорновола.
Але ж — Смерть... Пишу її з великої літери, бо щоразу кажу своїм виборцям: ця Смерть стала символічною. Чорновіл ніколи не належав собі. Його життя від початку до кінця — то рух уперед, до волі України, до кожної століттями покріпаченої української душі. І як тільки він зробив крок до самого себе, Доля сказала — ні.
Власною смертю він залишив живим націонал-демократам останній шанс об'єднатися. Яка ж непоступлива ота політика, коли навіть це національне горе не примиряє політиків-патріотів... Вранці 26 березня у рухівській частині парламентської зали ми всі разом обступили Геннадія Удовенка, першого нічного свідка трагедії. Поміж подробицями лиха Геннадій Йосипович говорив і про примирення. Думаю, що в ті хвилини він і гадки не мав очолити НРУ. По-перше, не був навіть членом партії, по-друге, швидше змирився зі статусом кандидата у Президенти, хоча і на цю роль, як видно з попереднього перебігу подій, зголошувався важко. Все-таки роки, 68 за плечима, а набутий авторитет можна розгубити, якщо набрати мізерну кількість голосів, навіть за умов, що його на той момент підтримували обидві частини Руху.
Наша, більша, одразу після трагедії зробила кроки до спільної роботи. Але наразилася на відчайдушний спротив, що наочно менша сторона продемонструвала в день похорону, виключно поділивши однопартійців на своїх і чужих. І це біля могили, де більше б — помовчати.
Так, по-іншому думали і діяли закулісні режисери, котрі зробили ставку на більш-менш відоме ім'я Удовенка. Сценарій знайомий з 1994 року, коли бригада «молодих і невідомих» привела до перемоги Леоніда Кучму, а потім, обійнявши на власний вибір і розсуд омріяні посади, повела його далі, викреслила з лексикону вставне слово-паразит «як кажуть», але з обіцяного ним (чи ними) український народ мало що одержав. Швидше втратив. Красномовним свідченням тому — «червоні» підсумки парламентських виборів 98-го, тобто четвертого року правління Леоніда Даниловича. Малополітизований і зовсім не посвячений у справжнє цивілізоване життя, український люд голосував за своє «світле» минуле — за комуністів та інших лівих осколків КПУ, адже, мовби, нова влада так і не захистила їх від зубожіння, корупції, безробіття, несправедливості. Більше того, цей негатив у суспільстві поглибився. Те голосування, по суті, й було відповіддю президентській команді, точніше, уже президентській адміністрації.
Тепер мусимо розхльобувати. Мусимо напружувати мізки, як не тільки повернути із закордонних банків десятки мільярдів украдених і вивезених доларів, провести реприватизацію «прихватизованих» обленерго та інших народних об'єктів, а й як зберегти українську державність, як повернути отим 92 відсоткам громадян України щиру віру в щастя на рідній землі, у рідному краї.
Режисерам порядок в нашій державі не потрібен. Вони, як інколи чується в інтерв'ю чи з парламентської трибуни, лише заявляють, «что пашут на эту страну». Чується з таким наголосом на «эту», що я одразу запитую себе: на яку, назвіть її? У каламутному безладдi ділкам від політики легко ловиться крупна риба. Їм потрібна найбагатша українська земля і її покірний селянин, аби й надалі на його горбі, як нині, збагачуватись, а гроші вивозити за кордон.
Але для цього їм потрібен свій президент. Хто ж наступний? Як зберегти, підперти позиції нинішнього? Та й чи щиро вірять у його перемогу? Ще заграють перед ним, вихоплюючи останні посади і блага. Хто ж може надалі стати гвинтиком у їхніх руках?
Сумні і різноголосі перипетії у Народному русі, найчисельнішій національно-державницькій партії України зі сталим електоратом, лягли, на мій погляд, у площину намірів і сподівань багатьох політиків. В одних вони — добрі, в інших — шкурницькі, у третіх... У тріщину, яку зробили 13 голів обласних рухівських організацій, закликавши розчищати партійні ряди і стрімголов мчатися Чорноволу в низи, хитромудрі політикани владно вбивають великий клин. Ще тіло убієнного В'ячеслава Максимовича не охололо, не опустилася в могилу домовина, як групка, що відкололася від парламентської фракції, прийняла ухвалу, а Мін'юст тут же його підтримав її своєю...
І шановний Геннадій Йосипович (аж тепер повернімось знову до нього) раптом заговорив іншою мовою, в одну мить погодився на всі титули, мало не в один день одержав рухівський партквиток, вискочив у керівники новоявленої парламентської фракції під назвою «Народний рух — перший» і взяв на себе партійні обов'язки голови Народного руху України, де, як знав добре, від 28 лютого ц.р. головує законно обраний Юрій Костенко. (Документально й аргументовано хронологія перевиборів керівництва НРУ виписана у статті народного депутата України Віталія Шевченка «Хто і як розколював Рух», опублікованій у газеті «Голос України» і багатьох регіональних часописах, зокрема, рівненській «Волині», чернігівській «Сіверщині», у «Полтавській думці»).
Чи сам так вирішив поважний Геннадій Йосипович, чи хтось його напоумив, мовляв, берись за все, а ми тут, поруч, ми вашу відколену частинку Руху так узаконимо, що «костенківське» (опозиційне до існуючого режиму) осердя зламається?
І узаконюють у верхах, і розчленували рухівські ряди в низах. І панові Удовенкові один з-поперед іншого телеефір надають. А той заявляє: «Ми приєднуємо до себе всіх, крім тих, хто «паплюжив Чорновола». Звісно, маються на увазі однопартійці.
Хто ж з них паплюжив, Геннадію Йосиповичу? Назвіть хоч одного. Думаю, не назвете. Бо не було і немає таких ні у фракції, ні серед членів партії. Є інші, ті, хто пропонував, радив, підказував. Як і належить бути в демократичній організації. І всі, як теж знаєте, згодилися з рішенням першого етапу IХ Всеукраїнських зборів руху про висунення Вас кандидатом у президенти. Я на зустрічах з виборцями про це теж донедавна говорив — поки Ви не заговорили по-іншому, і заговорили не в партійному оточенні, як личить члену партії, а на всю країну, по суті, б'ючи по тому ж клину, що й режисери.
Зваж, читачу і політику: повсюдно у подібних інтерв'ю згадують покійного Чорновола. Скажу відвертіше: паразитують на його славі й імені. Доречно процитувати рядки з посмертного некролога у «Полтавській думці»: «Чи то не ви, грішні, тихо підкидали жару у без того палаючий вогонь його сильного розуму й щирого серця та й довели, необачні, до критичного вибуху? Бо приємно було вам світитись у зблисках його гострої мислі, тішитись серед плодів його тяжкого труда».
Ніскільки не відношу до таких Г. Удовенка, в якого достатньо ім'я свого. Відношу тих, хто став за ним і нашіптує: йди, говори, ми за тобою, підкажемо.
2 травня, зустрічаючись у Полтаві з молодими рухівцями, я запитав їх: як ви думаєте, чиї політичні дивіденди різко зросли після трагічної смерті лідера Руху і хто може ними скористатися? Аудиторія на мить принишкла, задумалась, і тихий голос дівчини: «Удовенка». А скористалися столичні політичні тіньовики, вивуджуючи своє навіть з ейфорії трагізму. Хто та які плани будує на трагедії, я в якійсь мірі уже окреслив. Хтось далекоглядно і до дрібниць продумано виставляє Геннадія Йосиповича як ймовірно слухняного кандидата у Президенти. І він, здається мені, ловиться на наживку. Свідомо чи ні? Отож, різко відмежовуючись від партійної більшості, і говорить по-іншому. Так само, як і деякі низові партійні функціонери, приміром, на Полтавщині. Голова крайової організації М. Кульчинський, один з тих, хто на заклик Вячеслава Максимовича ініціював заяву 13-ти, сьогодні разом з кількома своїми наближеними говорить нісенітниці і про Юрія Костенка, і про тридцятьох народних депутатів України, котрі 19 лютого змінили керівництво парламентської фракції. Незадовго ж до цих подій обласний партієць розсилав у регіони вказівки про висунення кандидатом у президенти... Костенка. І не питав низів — хотіли вони цього чи ні, бо так веліло вище керівництво. Не хтось, а саме В'ячеслав Чорновіл говорив, що візьме Костенка за руку і поведе всією Україною як найперспективнішого претендента у кандидати в президенти. 2 травня, на тій же моїй зустрічі з молодими рухівцями, куди завітав і Кульчинський, хтось з району нагадав йому про його осінні і нинішні вояжі, вказав на подвійність моралі. Я бачив, як ніяковіло і мінилося лице крайового керівника. Справді, йому, як і багатьом, і тоді, за живого, і тим паче тепер політично вигідніше перебувати під софітами слави Чорновола.
Ось на такі низи хотів було зіпертися В'ячеслав Максимович. До них чимдуж гнали його ті 13-ть.
Та низи, як бачите, різні. Іншими і не можуть бути. Однак спільність їхня — у силі свого патріотичного духу, який, попри інформаційний різнобій з центру, просить-благає — об'єднуйтеся. А слабкість, знаю добре, у тій же непоінформованості, малочисельності, відсутності регіональних лідерів. Бо Народний рух хоч і є наймасовішою національною партією, але останнім часом помітно втрачав і організаційно (у багатьох райцентрах навіть осередків не створено), і дисциплінарно (ніхто внесків не платить, існує на випадкові чи випрошені кошти), й інформаційно (газета «Час-Time» так і не стала масовою). Через це, по суті, ми програли минулорічні березневі вибори як до Верховної Ради, так і в місцеві органи самоврядування, програли і вибори Голови парламенту та його заступників. На підставі всього цього й виникла потреба в оновленні керівництва і парламентської фракції, і в цілому партії. Підлила масла і самостійна заява Чорновола у пресі про те, що «президентські вибори — не наше весілля». Як це треба було сприймати? Адже відома в народі партія не може стояти осторонь будь-яких виборів.
Знову треба шукати дорогу до Волі, запалювати нове, чистіше світло у своїх душах. Вірю — запалимо. Як би хто й далі не ранив обидва крила НРУ, шукаючи серед нас «зрадників», «розкольників», більших чи менших патріотів, «паплюжників» Чорновола чи його «славоносців». Не є такими фундатори Руху — доктор економічних наук професор Володимир Черняк, відомий в українському світі громадський діяч і поет Іван Драч, письменник, шевченківський лауреат Павло Мовчан, економіст-математик Іван Заєць («лев української політики», як любовно називав його В'ячеслав Максимович). Це ж саме кажу про українського підприємця-мецената Олександра Слободяна, виваженого науковця-аналітика Лева Глухівського, голову Комітету з питань фінансової та банківської діяльності Валерія Альошина, славетного спортсмена-державника Валерія Борзова, молодого економіста, першого заступника голови парламентського бюджетного Комітету Євгена Жовтяка, миротворчу дочку священика Лілію Григорович, двох найпотужніших законодавців Віталія Шевченка і Олександра Лавриновича, українського аксакала Михайла Косіва, професійних управлінців Валерія Асадчева і Георгія Філіпчука, віце-адмірала Бориса Кожина, молодого трибуна, голову Молодого руху, кандидата філософських наук В'ячеслава Кириленка та багатьох інших. А чули щось розкольницьке чи критиканське з вуст Юрія Костенка? І не почуєте. І це те характерне, що помітно різнить Юрія Івановича від Геннадія Йосиповича. Бо є в Костенка і його штабу глибинне розуміння: групка партійців, якою б романтично- патріотичною вона себе не вважала, влади не візьме, а приречена бути або в опозиції, або й далі загравати з владою. Досить! Булаву, врешті-решт, мусимо вручити українському патріоту-державнику. Вольовому і самостійно мислячому, який не на словах, а в житті кожного громадянина став би гарантом свободи слова, незалежності трьох перших гілок влади, поширення громадських ініціатив — тобто тих складових, що у правових цивілізованих країнах є основою сімейного добробуту, а отже, й міцності держави.
Такою ось вийшла у мене майже партійна розмова. Теж на загал. Бо багато уже сказано іншими. Пишу з надією, що мене перш за все зрозуміють низи, заштовхані, скуйовджені наїздами з центру. Втім, буря пронеслася по наших рядах неспроста. Вважатимемо, що верхам вона мізки прочистила, а низи — розбудила. А це є ознакою відкритості справді демократичної партії. Життя, і партійне зокрема, вимагає від нас нових підходів, економічно, фінансово й інформаційно підкріплених. Це вже не мітингова, а конкретна чорнова робота з кожним виборцем. На цих напрямках зобов'язані докласти зусиль та розуму потужні рухівські депутати і лідери, аби не зупинитися, а вийти на нові оберти утвердження національної ідеї. Шлях цей — через об'єднавчий з'їзд, через оновлення Народного руху України.
