Хто заплатить за рахунками?

Стало модним звинувачувати Міжнародний валютний фонд за хвилю фінансового безладдя, яке прокотилося ринками країни, шо розвиваються, починаючи з мексиканської так званої «Текіла- кризи», що вибухнула в 1994 році. Раз у раз виручаючи ці країни з біди шляхом надання їм термінової фінансової допомоги, МВФ ніби підбурював інвесторів брати на себе необгрунтований ризик і вкладати гроші в їхню економіку без належної оцінки того, чи зможуть вони коли-небудь їх повернути. Критики політики МВФ стверджують, що термінова фінансова допомога, яка виділяється цим країнам, дозволяла керівникам цих країн (починаючи від Бразилії і закінчуючи Туреччиною) уникати болючих, але необхідних реформ, і таким чином ця допомога справляла зворотний ефект, роблячи кризу неминучою.

Цей аргумент — приклад того, що економісти називають «моральною загрозою», — швидше за все спадає на думку, але це колос на глиняних ногах. Насправді, іноземні інвестиції в ринкову економіку країн, що розвиваються, почали спадати вже після 1995 року, потім різко впали у період азіатської кризи 1997 року і відтоді залишилися на низькому рівні. І все це відбувалося одночасно з організацією МВФ термінової фінансової допомоги багатьом країнам, які потрапили у скрутне становище, хоч вважається, що ніби це спочатку вплинуло на поведінку інвесторів!

Більше того, іноземні інвестори після 1994 року почали вкладати гроші у фабрики, нерухомість, індустрію сервісу і т.ін. цих країн. Коли вибухнула криза, то на відміну від іноземних держателів облігацій, які змогли втекти після того, як МВФ гарантував, що буде виконано погашення цих облігацій, ті, хто зробив прямі інвестиції, зазнали самі великих втрат. Тому навряд чи про них можна сказати, що вони отримали вигоду від допомоги, що надається країнам з боку МВФ.

З початку 1990-х років, коли обсяг приватних кредитів країнам, що розвиваються, збільшився приблизно в десять разів у порівнянні з його середньорічним значенням у 1970—1989 роках, головним джерелом фінансової «зарази» була не моральна загроза, а те, що краще було б назвати загрозою глобалізації. Загроза виникла після 1996 року, коли іноземні приватні інвестори тікали з країн, що розвиваються, ще швидше, ніж наповнювали їх свого часу. Наприклад, у 1997—1998 році Таїланд, незважаючи на переконливі дані про стійке економічне зростання, зазнав відтоку іноземного капіталу, що дорівнює 26% ВВП.

Чому навіть у економік, що порівняно благополучно розвиваються, так раптово було вибито грунт з-під ніг? Найбільш імовірний сценарій полягає в тому, що інвестори приписували різке зростання потоку кредитів, що спостерігалося після 1989 року, тверезій політиці, яка проводиться у країнах з економікою, що розвивається. Протягом майже всіх 1990-х «впливові кола у Вашингтоні» зміцнювали цю думку, заохочуючи надмірно оптимістичну віру в постійність великих потоків кредитів.

Однак, на жаль, кожна криза примножує тривогу, яку інвестори відчувають стосовно ризику на ринку країн з економікою, що розвивається. Що ще гірше, їхній настрій змінився дуже швидко з тієї причини, що були відсутні будь-які відомості про борг таких країн. Це підняло ставки відсотка для боргу країн, що розвиваються, як класу активів. Оскільки витрати на позики зросли для всіх країн, що розвиваються, причому безвідносно до їх фундаментального економічного благополуччя, то це створило ймовірність повторення криз, і таким чином утворилося зачароване коло.

Якби на цьому все й закінчувалося, тоді те, що викликало поширення фінансової «зарази» на ринках країн, що розвиваються, мало б другорядну важливість. Чи то моральна загроза або загроза глобалізації, у будь-якому випадку для зниження ймовірності повторення таких криз у майбутньому потрібно чекати більш ретельного нормування при видачі кредитів з боку інвесторів.

Але лише до певної межі. Оскільки в той час, як моральна загроза робить наголос на ортодоксальній заповіді «Не втручайся», найважливішою характерною рисою загрози глобалізації є вияв неефективності ринкового механізму. На відміну від моральної загрози, вияв неефективності ринкового механізму висуває на перший план обставини, в яких втручання уряду як бажане у соціальному плані, так і економічно виправдане. Те, що крах міжнародних ринків капіталу призвів до поспішного і руйнівного відтоку капіталу в 1996 році, є тільки одним з прикладів цього.

Розглянемо інші руйнівні події, які не застраховані (і часто не підлягають страхуванню) в приватному секторі. Наприклад, у США в разі повеней, ураганів, землетрусів і торнадо потерпілим негайно виділяється допомога з федеральних джерел. Аналогічним чином, якби авіакомпаніям дозволили зазнати краху, то ціна відрази до авіаперельотів, що виникла у публіки після терористичних атак 11 вересня, для всієї економіки загалом була б набагато вищою.

На жаль, багато країн, що розвиваються, мають слабкі уряди, які не можуть визначити стратегію, що заслуговує на довіру, для проведення фінансової інтервенції, необхідної у таких умовах. Типовий випадок — це країна, для якої різко погіршилися умови торгівлі — наприклад, Нікарагуа після недавнього падіння цін на каву, викликаного небувалим урожаєм у В’єтнамі. Коли таке трапляється у країні, яка має на міжнародному ринку малу кількість інших конкурентних секторів економіки, що не дозволяє компенсувати спад, то його наслідки подібні до наслідкiв стихійного лиха. Уряд, який зіткнувся зі зниженням бюджетних прибутків, швидше за все знову зробить позики, але при цьому не зможе визначити, яким чином ці позики гаситимуться.

Отже, хто ж, зрештою, буде платити за рахунками? У той момент, коли потрібна інтервенція з боку держави, всі прагнуть отримати покриття ризиків. Рішення про інвестиції відкладаються, що означає уповільнення економічного зростання і ще більш ненадійний стан бюджету. У відкритій економіці страх перед високими податками може прискорити витік капіталу і викликати масове зняття депозитів у місцевих банках, що потребуватиме ще більших урядових перерахувань. Слабкі уряди з кожним днем стають ще слабшими.

Але навіть слабкі уряди не є абсолютно безпорадними. Вони можуть продовжити терміни погашення боргу, встановивши контроль над притоком капіталу, як це зробили Чилі і Колумбія. Вони також можуть укласти торгові угоди з більш розвиненими в економічному плані країнами. Наприклад, не виключено, що Північноамериканська угода про вільну торгівлю зробила свій внесок у стрімке відновлення Мексики, що триває зараз, від наслідків «текіла-кризи».

«Текіла-криза» продемонструвала, що швидкі дії багатьох сторін — у цьому випадку пакет допомоги розміром у 50 мільярдів доларів США, призначений для рефінансування короткострокових боргів, виданий за обліковою ставкою нижче ринкової — може також ефективно запобігти поширенню «зарази». Такі пакети дають перепочинок, що дуже необхідний уряду під час кризи для запуску довгострокових реформ. Ця дія була правильною у випадку Таїланду та Південної Кореї, коли обидві ці країни, отримавши термінову фінансову допомогу від МВФ, почали швидше зміцнювати свій банківський сектор.

Звичайно ж, допомога МВФ не є панацеєю від усіх бід. Ринкам країн, що розвиваються, властива нестійкість. Саме з цієї причини проблема полягала не в тому, що було дуже багато інтервенції з усіх сторін, а в тому, що її було дуже мало.

Гільєрмо А. КАЛЬВО, головний економіст міжамериканського банку розвитку і професор університету Меріленду.