Хто зупинить небезпечний «конвеєр»?

Як уже повідомлялося, нещодавно на полігоні «Десна» Міністерства оборони України трапився надзвичайний випадок: під час навчальних стрільб випущений із танка фугас влучив замість мішені у навчальний центр. Двоє вісімнадцятирічних юнаків-солдатів строкової служби загинули на місці, третього у тяжкому стані госпіталізували. Трагедія сталася, як і всі попередні, за недбалості офіцерського складу та непідготовленості молодих солдатів. Хто і коли прийняв рішення, згідно з яким через 2 (!) місяці служби солдату, який ще не знає, як повертатись ліворуч чи праворуч, доручається ведення стрільби із танків справжнім снарядом та ще й вночі?!

А хто відповість за смерть ще 52 юнаків у цьому році (це лише в Сухопутних військах), про які суспільство дізналось лише у зв’язку із цією трагедією?

Хто взагалі має нести відповідальність за нинішній стан Збройних сил України, які продовжують бути «фабрикою смерті» для українських юнаків?

Представляючи нинішнього міністра оборони України керівництву Збройних сил України, Президент України В.Ющенко серед невідкладних проблем війська наголосив і на проблемі закритості та непрозорості діяльності військового відомства, які заважають формуванню у суспільстві його громадської підтримки.

Найважливіше завдання Президент визначив наступним чином: «…я чекаю плану створення національної армії, проведення повномасштабної військової реформи…» далі Президент зазначив, що у сформованій Концепції має бути чітка гарантія, — ніхто не повинен постраждати від реформування…»

Чи виконане доручення Верховного Головнокомандувача Збройних сил України, невідомо, але точно відомо, що потерпілих від такого реформування не зменшується, бо справжнього керівництва з боку головкома немає. Президент В. Ющенко позбавлений важелів впливу і контролю.

Ліквідована попереднім президентом України Генеральна військова інспекція здійснювала контроль над воєнною організацією держави і готувала главі держави доповіді щодо справжнього стану війська та ходу реформування чи чергового скорочення.

Рішення про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», за яким термін строкової служби дорівнює 12 міс., а для осіб із вищою освітою — 9 міс., не розв’яже проблем ані якості призовного контингенту, ані підвищення престижу військової служби.

На сьогодні чинне законодавство України передбачає 32 (!) умови, за якими призовникам надається відстрочка або звільнення від призову. Розширення кола осіб, яким надано відстрочки, призвело до суттєвого збільшення кількості громадян, які мають лише базову середню освіту (9 класів) і підлягають направленню до війська. Наприклад, весною 2004 року із загальної кількості призовників, які підлягали виклику на призовні комісії, понад 30% не мали середньої освіти. (Для порівняння: під час попередніх призовів цей показник коливався від 15% до 20%). 60386 призовників (19% від загальної кількості тих, хто підлягав виклику на призовні комісії) були визнані непридатними або тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров’я.

За нинішнім законодавством, правом на альтернативну (невійськову) службу може скористатись украй обмежена кількість призовників, оскільки умови для тих, хто за переконаннями не хоче брати зброю, дуже жорсткі. Законодавець свідомо розділив молодих людей на категорії: одні зобов’язані виконати загальний військовий обов’язок, іншим дозволено довести перед комісією межу своїх почуттів у ставленні до віри. Третім же дозволено безкоштовне отримання вищої освіти і одночасно ще й військової освіти — без будь-яких обов’язків перед суспільством.

При загальній чисельності призовників у півмільйона у війську служить лише близько 100000! А як тоді бути із загальним військовим обов’язком? Чи справедливо це за рівності всіх перед законом і в правах?

Украй низький освітній рівень призовників, їх фізична непідготовленість та недостатнє харчування не дає підстав, без застосування кардинальних змін у системі призову, сподіватись на поліпшення якості призовного контингенту. Такий контингент придатний лише для використання як дешева робоча сила, а не для опанування складними військовими спеціальностями, що, врешті- решт, не сприятиме і якості мобілізаційних ресурсів. Військо насправді призначене винятково для забезпечення власної життєдіяльності, несення вартової, патрульної та іншої служби в добовому наряді, чисельність якого коливається в межах 25 тис. щоденно, що свідчить про абсолютну відсутність бойової підготовки.

Причинами цього становища є:

— повна відсутність у солдатському середовищі сержантського складу з вищою, неповною вищою та спеціальною середньою освітою;

— відсутність у військових колективах громадської організації, яка б опікувалась проблемами соціального та правового характеру (профспілки військовослужбовців);

— становище офіцера, приниженого та заляканого заявами командирів про першочергове скорочення посад, підрозділів чи частин і внаслідок цього — перспективою втрати права на отримання житла і засобів до існування, що характерно для окремих гарнізонів;

— привілейоване становище значної кількості призовників, батьки яких обіймають посади державних чиновників, бізнесменів середньої і високої руки, генералів, полковників...

Очевидно, що одним із ключів до поліпшення ситуації у війську було б невідкладне внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», які передбачали б функціонування громадських організацій у військових колективах.

А гарантоване право військовослужбовців строкової служби на отримання вищої освіти на бюджетній формі навчання у державних навчальних закладах та переважне право на зайняття посад державних службовців в органах державної влади та місцевого самоврядування сприяло б зростанню престижу військової служби.

Чи потребує суспільство права громадського контролю за військовою організацією держави та формуванням державної політики? Відомо, що в країнах НАТО упродовж десятиліть існують військові профспілки, діяльність яких спрямована виключно на захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів військовослужбовців та членів їх сімей (Німеччина, Англія, Бельгія, Данія, Нідерланди тощо. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над військовою організацією і правоохоронними органами держави» гарантує право громадських організацій звертатись із запитами щодо порушень прав військовослужбовців, або неналежне виконання наданих законом повноважень з боку посадових осіб. Цей же закон передбачає і право контролю за формуванням і реалізацією кадрової політики у військових структурах, використання видатків на потреби оборони, дотримання бюджетного законодавства. Оскільки у військових частинах фактично заборонена діяльність громадських організацій, а збори офіцерів повністю залежні від волі і влади командира військової частини, то зрозуміло, що вся діяльність цього командира проходить поза будь-яким контролем. Так, до складу атестаційних комісій не залучена офіцерська громадськість, у службовій кар’єрі та отриманні державних нагород перевага віддається за ознаками особистого знайомства, протекції окремих посадових осіб, за родинними зв’язками і за ознаками «купівлі посад і орденів».

Здійснення громадського контролю не може бути ефективним без допомоги громадських організацій та засобів масової інформації, бо контроль лише з боку самих цивільних посадових осіб військового відомства є сумнівним. Усі бачили, як міністр оборони на військовому полігоні, надягнувши на себе військову форму, але без погонів, начебто він рядовий, пояснював капітану запасу Ющенку В.А., як треба проводити навчання. А військом у цей час начебто командує Головнокомандувач Збройних сил України, він же начальник Генерального штабу С. Кириченко, який за «особливі заслуги» від президента України Кучми Л.Д. 30.12.2004 р. (!) отримав військове звання генерал-полковник. Якісь дивні стандарти пропонує суспільству нова команда військових реформаторів...

Кожна родина, віддаючи сина до війська, сподівається, що він зустріне там справжніх вихователів і командирів, отримає військову спеціальність і буде потрібним і суспільству і сім’ї. Хто зупинить у війську цей небезпечний «конвеєр»? Це має зробити і Верховна Рада України, і Президент України, який є гарантом дотримання прав і свобод усіх українців — і солдатів строкової служби в тому числі.