Колiївщина: без крайнощів

Днями Єврейська конфедерація України оприлюднила заяву, в якій висловлює тривогу з приводу рішення Київської міської ради провести у столиці урочисті заходи з нагоди 250-річчя Коліївщини. Ми вже писали, що з приводу оцінки та сприйняття історії (особливо коли йдеться про такі події, як Коліївщина) потрібно відходити від крайнощів. І в даному разі викликають заперечення деякі тези згаданого документа організації, що її нещодавно очолив Борис Ложкін.

1 Не у «світовій історіографії», а конкретно — в польській Коліївщина йменується «Уманською різаниною», на зразок «Волинської різанини» ХХ століття. Зрозуміло, що в Польщі до Коліївщини (будемо дотримуватись українського терміну) ставлення вороже, але ми маємо відстоювати свій національний погляд: так, то була величезна трагедія народу (і українців, і поляків, і євреїв), але з цього не випливає, що гайдамаки усі поспіль були кривавими вбивцями!

Давайте відверто. Коли Скальковський (був такий «вірнопідданий» історик ХІХ ст.), написав: «Гайдамаки — не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории», то Шевченко (той самий «український поет», як він іменується у Заяві) відповів йому так:

«Брешеш, людоморе!».

За святую правду-волю

розбійник не встане,

Не розкує закованих у ваші

кайдани» («Холодний Яр»)

Ось так.

2 Героїзація гайдамаків розпочалась не за «радянських часів» (Шевченка ми вже згадали, читайте також роман «радянського» письменника Михайла Старицького «Останні орли».

3 Не йдеться про «урочисті заходи з нагоди» Коліївщини, тим більше про «святкування» трагедії — йдеться про просвітницькі заходи, розповіді в рамках відзначення трагедії.

4 Не можна підходити до страшних подій Коліївщини із сучасними євроліберальними критеріями. Бо тодішній протест не міг бути ненасильницьким — і в цьому трагедія. Але встановлено: Гонта насправді не вбивав своїх дітей!

5 Автори заяви виступають проти спроб «замінити свято Перемоги над нацизмом на День вшанування пам’яті жертв війни». Є враження, що перше свято їм значно ближче (у старій радянській інтерпретації), аніж друге. І які «ультрапатріотичні сили» прагнуть «святкувати» (?) Коліївщину?

Як на мене, ані тотальне засудження Коліївщини та її учасників як «різунів», «бандитів», «убивць», ані не менш тотальна героїзація коліїв як «борців за свободу української нації» не витримують наукової критики. Як справедливо зазначив Ігор Сюндюков у статті «Борці за волю чи «різуни»-бандити?» (сайт «Дня», 28.05.2018), «нам давно пора (особливо коли йдеться про такі події, як Коліївщина) відходити від «чорно-білого» зображення та сприйняття історії».

Так, особливо таких, як Коліївщина, — народного руху, який поєднав риси анахронічної у Європі другої половини XVIII століття релігійної війни (ще століття тому такі війни з їхньою жорстокістю були звичайними явищами, хоча і відходили в минуле) й антиколоніального повстання майбутньої доби (через майже 90 років в Індії спалахне антибританське повстання сипаїв, за жорстокістю анітрохи не «лагідніше» за дії коліїв). А те, що українські землі під владою Речі Посполитої зазнавали тяжкого соціального, національного та релігійного гноблення, заперечити неможливо. Як і те, що в березні 1768 року розпочали різанину на Правобережжі польські конфедерати («Барська конфедерація»), які катували і грабували українське населення, руйнували православні церкви та монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Тобто з їхнього боку також ішлося про релігійну війну, спричинену незгодою з рішенням короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського про зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантських церков. А разом із тим конфедерати виступали під гаслом звільнення Речі Посполитої з-під впливу Російської імперії, чиїм ставлеником був чинний польський король...

Усе змішалося докупи на Правобережній Україні. І як не згадати суперечку між персонажами однієї з п’єс Бертольда Брехта: «Нещасна та країна, у якої немає героїв! — Ні! Нещасна та країна, яка потребує героїв...»

Але при всьому цьому не можна випускати з поля уваги російські чинники не лише тодішньої геополітичної ситуації, а й самої Коліївщини.

Станіслав Понятовський зрівняв православних і протестантів у правах із католиками на початку 1768 року, під сильним тиском з боку Росії. Чи була ця дата випадковою? Не знаю. Адже минуло чотири роки від обрання цього представника польської магнатерії королем, і тільки тепер він здійснив цей акт, — тепер, коли вже рік група запорожців на чолі з Максимом Залізняком під виглядом послушників жила в монастирях Правобережжя й готувала повстання проти Речі Посполитої, а синхронно з ними займалися цим тоді ж призначений єпископом у Переяславі Гервасій Линцевський. Збіг обставин? Згадаймо і про визнаного ідейного натхненника гайдамаччини (що почалася за кілька років до власне Коліївщини) Мельхиседека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського монастиря. За переказами, Мельхиседек особисто освячував гайдамацьку зброю в Холодному Ярі. Чи так це? Чи справді, як стверджують польські джерела, єпископ Гервасій та ігумен Мельхиседек фінансували повстанців? І чи могли вони робити це таємно від Синоду, тобто державного органу, який керував православ’ям Російської імперії (а також православними Речі Посполитої)? Невідомо. І хтозна, чи стане колись відомо — за Катерини ІІ добре вміли чистити архіви та фальсифікувати документи...

А чим була «Золота грамота» із закликами «винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів», нібито підписана особисто Катериною ІІ? Її зачитували гайдамакам перед церемонією «освячення ножів», свідків цієї події — яка чималою, якщо не вирішальною мірою ініціювала жорстокість коліїв, — було чимало. Тож «Золота грамота». безперечно, існувала. Але... зникла.

Як відомо, Коліївщина відбувалася синхронно з бойовими діями російських військ, введених на Правобережну Україну, проти конфедератів. І що цікаво: польські джерела фіксують присутність у лавах коліїв... російських офіцерів і солдатів. Одні з них, як капітан Станкевич, до останнього боролися в лавах повстанців, у тому числі з російськими військами. А чим займалися інші? Пишуть, що все то були етнічні українці, мовляв, вони приєдналися до своїх одноплемінників; а чи засилала б російська влада до українських повстанців корінних «русаків»? Убивця Євгена Коновальця, чекістський генерал Павло Судоплатов був за походженням і самовизначенням українцем, досконало розмовляв українською мовою, і саме тому зміг інфільтруватися в ОУН...

А разом із тим російські війська не поворушилися, щоб зупинити гайдамаків до здобуття ними Умані. Тільки через два тижні по тому був оточений табір повстанців і схоплені їхні керівники — Залізняк, Ґонта, Неживий. А невдовзі почалися репресії проти інших вождів Коліївщини і рядових учасників. Але при цьому російські війська дозволили гайдамацькому загону (в якому брали участь і запорожці), переслідуючи конфедератів, захопити Балту і Дубоссари, що тоді входили до Османської імперії. При цьому гайдамаки заявляли про себе як вояків, що офіційно перебувають на російській військовій службі. Ця подія викликала шаленство у Стамбулі та стала спусковим гачком російсько-турецької війни 1768—1774 років, так потрібної Катерині ІІ...

Якими ж стали результати Коліївщини (1768—1769 рр.)? За участі повстанців були розгромлені конфедерати, які виступали проти Росії та російського ставленика короля Станіслава Понятовського. Розгромленими виявилися і козацько-селянські війська на Правобережжі. Вкрай були нажахані поляки та юдеї (при цьому російська влада виступила у ролі їхнього «рятівника»). Нажахані були й селяни-українці (десятки тисяч учасників повстання та співчуваючих їм стратили польські й російські каральні загони). Зміцнилася проросійська королівська влада у Речі Посполитій. Була ініційована війна Росії з Османською імперією, яка прогнозовано закінчилася значними територіальними надбаннями Російської імперії на Причорномор’ї, у Криму та на Кавказі, а головне — проголошенням формальної незалежності Кримського ханату, який де-факто перейшов під російський протекторат. А ще були надовго дискредитовані в очах Європи українські борці проти польського колоніального деспотизму та російської агресії...

Отож, видається, незалежно від причин повстання та намірів керівників Гайдамаччини, вони де-факто виявилися маріонетками у геополітичній грі Санкт-Петербурга. Кінцевим бенефіціаром всіх тих подій стала Катерина ІІ.

...І, що цікаво, ні єпископ Гервасій, ані ігумен Мельхиседек не постраждали. Перший пішов з посади на спочинок, другий зробив неабияку кар’єру в Російській імперії — у 1771 році став намісником кафедрального Софіївського монастиря у Києві, потім ігуменом Видубицького монастиря, а в 1785 році вже в сані архімандрита став настоятелем Глухівського Петропавлівського монастиря Новгород-Сіверської єпархії, де перебував до смерті у 1809 році.