Коли віз попереду коня
«День» надрукував 23 вересня роздуми про сьогодення та майбутнє України Ольги Федорової із села Веселого, що під Судаком у Криму.
Автору важко відмовити у спостережливості, однак її висновки з цих спостережень у статті «Коли звільнимося від чужої неволі, то треба найбільше берегтися, щоб не знищила нас своя українська темнота», на мій погляд, усе- таки дещо побіжні.
Федорова влучно відзначила, що в Україні сьогодні олігархи в пошані в більшості наших співгромадян. Однак при цьому вона не вказує на причину цього аномального, з точки зору населення цивілізованих країн, явища. А скринька тут тим часом відкривається дуже просто. Україна, як відомо, є постгеноцидним суспільством, яке в числі інших своїх вад має й явне перекручування суспільної моралі. Так, у моєму багатоквартирному будинку абсолютна більшість мешканців з великою повагою ставляться до таких своїх сусідів, як успішний наркодилер, корумпований мент і бандерша. Однак та ж сама більшість засуджує інтелігентну сім’ю, яка взяла на виховання з дитячого будинку двох дітей, щиро вважаючи при цьому, що це викликане тільки прагненням їхніх сусідів нажитися на дитячому горі.
Помилковим знову ж, на мій погляд, є твердження автора про те, що незалежна Україна потрібна сьогодні, передусім, малим та середнім бізнесменам. Такої одностайної підтримки Партії регіонів, як серед торговців на луганських ринках, мені ніде більше не доводилося бачити. Хоч, можливо, Ольга Федорова і вважає цю партію досить патріотичною.
Не можу не погодитися з нею і в тому, що більшість громадян України вважає держчиновників (у тому числі й корумпованих) найшанованішими людьми в нашому суспільстві. Але це знову-таки одна з моральних виразок постгеноцидного соціуму. Такого патологічного прагнення до влади (нехай навіть до єфрейторської лички на погонах) у радянській армії, як у призовників з українського села, я не бачив серед представників інших народів колишнього СРСР.
Однак я не згоден з Федоровою в тому, що об’єднання комуністів та соціалістів у Верховній Раді з регіоналами пояснюється все тією ж терпимістю ідеологів КПУ та СПУ до приватного капіталу. Якби це було вірно, то так звана антикризова коаліція вже сьогодні тріщала б по всіх швах, не маючи всередині себе єдиної ідеології. У тому-то й справа, що у цієї трійці є своя спільна ідеологія, яка виражається, передусім, у захисті російських інтересів в Україні.
Не виключено, що твердження автора про те, що без грошей особистість деградує духовно, пов’язане з досвідом її оточення. Однак історія людства в цілому і України зокрема свідчить, швидше, про зворотне. Дуже багато поетів та художників зі світовим ім’ям, величезна кількість патріотів України вмирали на вершині свого духовного зльоту в бідності або на тюремних нарах. Тут уся справа в масштабах обдарованості та глибині переконань, а зовсім не в нулях на банківських рахунках.
У тому, що у нас в країні панує культ грубої фізичної сили, з Ольгою Федоровою важко не погодитися. Однак жертвами цього культу стають рівною мірою і жінки, і чоловіки. Автор зі зрозумілих причин не бачить насильства в правоохоронних органах, армії та в місцях позбавлення волі і вважає жертвами насильства за поодиноким винятком одну лише слабку стать.
Однак не згоден з тим, що пенсіонери у нас так «відчайдушно вимогливі», тому що не захищені соціально. Деякою мірою, можливо, це й так, але головна причина тут, на мій погляд, все-таки в тому, що саме серед наших пенсіонерів найвищий відсоток радянських людей, які навіть у підсвідомості звикли більше сподіватися на подачки держави, ніж на самих себе та своїх дітей.
Федорову обурює й дивує, що наші співгромадяни не поважають одне одного, грубо порушують правила співжиття, встановлені законом. Усе так, але це відбувається зовсім не від того, що сильніші нехтують правами слабших, як стверджує автор. Річ у тому, що в нашому постгеноцидному суспільстві у людей геть відсутнє відчуття національної єдності. Тому для них, окрім кількох родичів, сусідів, співробітників та приятелів, усі люди, що їх оточуюють, глибоко байдужі, разом з їхніми правами та інтересами.
А ось у чому я солідарний з автором статті, то це з її твердженням про те, що пострадянські люди можуть підкорятися тільки авторитетам і не можуть самоорганізовуватися в боротьбі за свої права. Тут можна лише додати, що потреба ватажка у «совків» запозичена з російської ментальності, яка неможлива без сліпої віри в доброго царя, генсека або президента.
Що ж до самоорганізації, то хотілося б навести дуже показовий приклад. Наприкінці 2004 року в Луганську помаранчеві мітинги організовувалися ледве не стихійно, тоді як біло-сині — лише в адміністративному порядку.
Наївними виглядають надії Федорової на те, що для того, щоб припинити маніпуляції виборцями за допомогою політтехнологій, треба працювати над розумом та розвитком громадян. Скажіть, хто в нашій корумпованій, олігархічній країні зацікавлений у цій роботі?
Лише повернення національної самосвідомості нашим співгромадянам, втраченої внаслідок трьох голодоморів, залишає надію на те, що робота російських політтехнологів в Україні справді стане, зрештою, безрезультатною.
Вирішення ж усіх сьогоднішніх українських проблем Ольга Федорова бачить аж ніяк не в нашому національному відродженні, а у встановленні в Україні «правильного» (з вільною конкуренцією на першому місці) капіталізму. Передусім, хотілося б нагадати їй, що в такому капіталізмі наша олігархічна влада ніколи не була і не буде зацікавлена.
А китайське економічне диво сталося не завдяки ліберальному капіталізму (в розумінні Федорової), а тому, що його створили саме китайці, а не хтось інший. Рецепт цього дива відомий усім, але повторити його, втім, не зможе жоден інший народ. Колосальне післявоєнне відродження до рівня великих держав вдалося саме Німеччині та Японії.
І, нарешті, навколо Ізраїлю існують такі відносно розвинені капіталістичні країни, як Ліван, Сирія та Єгипет. Але тільки в Ізраїлі, який, на відміну від України, 60 років тому справді почав з нуля, досягнуто євростандартів життя населення. І пояснюється це лише тим, що Ізраїль, на відміну від свого оточення, передусім — єврейська держава.
Висновок з усього цього напрошується сам по собі: тільки згуртовані навколо своєї національної ідеї та державної ідеології здорові нації здатні на економічне диво, а не навпаки. Історія не знає жодного прикладу, коли нація утворилася або відродилася завдяки успішній економічній діяльності чужих один одному до цього людей. Постгеноцидні радянські люди апріорі не здатні на щось подібне. Ось чому українське економічне диво неможливе, поки у нас замість українців у країні переважають постгеноцидні «совки». І жодні економічні реформи нам не допоможуть у цьому, хоч би тому, що олігархічна влада, яка обирається «совками», просто їх ніколи не допустить.
Ще одна помилка мого опонента полягає в тому, що вона вважає неприязнь між інтелігенцією та людьми фізичної праці природною і традиційною. Це говорить про те, що автор має про ці відносини дещо звужене, можна сказати, радянське уявлення. Навіть кавказькі та середньоазіатські народи в колишньому СРСР завжди з повагою ставилися до високоосвічених людей, як це й прийнято у всьому цивілізованому світі. Це лише моральні виродки від марксизму-ленінізму, починаючи з самого Леніна і закінчуючи Хрущовим, всіляко принижували інтелігенцію і разом зі своїми опричниками, зрештою, добилися того презирливого ставлення до людей розумової праці, яке ми нерідко спостерігаємо й досі навколо себе.
І, нарешті, автор, як і всі вітчизняні політики, політологи та журналісти, констатує появу свободи слова в Україні. Багато хто з них, виступаючи в студіях електронних ЗМІ та на сторінках газет, чітко і всебічно декларують російські національні інтереси, майже завжди замовчуючи при цьому інтереси українські в наших двосторонніх відносинах з північним сусідом. Така, з дозволу сказати, свобода слова в принципі неможлива ні в США, ні у Франції, ні в Польщі, ні в тому ж Ізраїлі. Невже ж у нас свободи слова більше, ніж у цих країнах?
І все-таки в цілому у статті Ольги Федорової є багато того нового, що ми всі відчували і бачили навколо себе, але не могли висловити. Чи це не свідчення неабиякого природного розуму і, в деякій мірі, внутрішньої свободи автора? Якби на ці якості накласти ще й знання об’єктивної (а не радянської) історії свого народу, то цілком можна очікувати народження нового вітчизняного публіциста загальнонаціонального масштабу.
