Кому потрібен такий парад за такого Президента?

ПОТРІБЕН — НЕ ПОТРІБЕН?

Те, що військові спрацюють як треба (особливо на рівні молодшого і середнього офіцерського складу), сумнівів не викликає.

Тут набагато більше запитань до Верховного Головнокомандувача, Президента Леоніда Кучми, й уряду: «Наскільки доречне проведення параду на тлі катастрофічних провалів у соціально-економічній політиці?» Безумовно, парад обійдеться в копієчку українським платникам податків. Чи варта цього коротка мить торжества перебування Президента на трибуні? Хоч і відомо, що не через це країна бідніє з року в рік. Скажімо, 6 років парадiв не проводили. І що, після цього розбагатіли? Правильно, ще біднішими стали.

І хоч на нещодавніх, перших Всеукраїнських зборах офіцерів Верховний визнав, що дешевих і сильних армій не буває, фінансування армії, як і всіх інших бюджетників, продовжує залишатися абсолютно незадовільним.

Таким чином, і цивільне населення, і військові в будь- якому випадку виставлять свою власну оцінку «блискучому» заходу.

ПОТРІБЕН, НЕ ПОТРІБЕН, А НАКАЗ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ!

Почнемо розмову з тих, про кого диктори центральної телерадіостудії повідомлять: «На Хрещатик в'їжджає механізована колона бойової техніки у складі...» Це значна частина парадних розрахунків, зібрана для тренування в м. Біла Церква Київської області з усієї України, оскільки тут накопичено певний досвід підготовки військ.

Тренування частин проходять у військовому містечку, відомому всім білоцерківчанам під назвою «Гайок». До нього прилягає територія колишнього військового аеродрому, де ще порівняно недавно злітали бомбардувальники та МіГи. Зараз, на жаль, на тлі прибулих сюди загальновійськовиків півтора-два десятки забутих-занедбаних літальних апаратів виглядають явно сиротливо.

Всі, хто служив у армії, розуміють, яке «задоволення» відчуває особовий склад у машинах, розпечених під сонцем. Все, як завжди: рівняння «направо», як по ниточці, «рука під козирок» у командирів машин на одному рівні, зовнішній вигляд має «відповідати»...

«Гроза», я — «Центральний»!» — пiшли в ефір позивні командира зведеного механізованого полку полковника В.Співака. Він на пульті управління біля імпровізованої трибуни з робочою групою офіцерів. Перед керівником — план- схема руху із суворо позначеними рубежами розвертання з поправкою на Хрещатик.

Першим у колоні йде командирський УАЗик. Поки ще точно не відомо, хто очолить колону. Можливо, В.Співак, як замкомдива, котрий більше від усіх доклав зусиль у тренувальному процесі, може, хтось згори.

Далі, витримуючи інтервал і дистанцію, по троє в лінію рухаються БТРи, артустановки, ракетні комплекси військ ПВО, інша техніка. Усього близько 15 видів.

Темп руху, дистанція, інтервал, рівняння й інші елементи похідного порядку одразу ж коригуються по радіо. Поруч iз В.Співаком і комдив, полковник С.Безлущенко, на якого покладено практичне вирішення більшості питань. Тут же, на трибуні, ще й три генерали, котрі приїхали з Києва, Житомира, Чернігова. Знов-таки, хто служив, той розуміє, що без генералів у такій справі не обійтися.

ЩО ДУМАЮТЬ ЛЮДИ В ПОГОНАХ?

Для початку візьмемо основне — людський чинник у контексті з технічним, морально-психологічним станом, який і визначає бойову готовність.

Нещодавно у Фастові зустрів групу (близько 30 офіцерів і прапорщиків), які, відвідавши на вихідні сім'ї, поверталися з Бердичева хоч і не зовсім у хорошому, але цілком стерпному настрої. Незабаром і він погіршав, оскільки «здолбунівська» електричка спізнилася, а «миронівська», що останньою проти ночі йшла через Білу, тільки-тільки пішла. І, як це у нас прийнято, ніхто з працівників залізничного вокзалу до пасажирів не виявив ніякого інтересу, зокрема до офіцерів, хоч би куди вони зверталися.

Підключився до «розбірок» і я, як журналіст. Не упевнений, чий аргумент спрацював більш переконливо, але незабаром всі без провини винні були «підсаджені» лінійним відділенням міліції в різні вагони поїзда, що проходив. Однак на цьому ускладнення не закінчилися, бо у військових не виявилося грошей, щоб доплатити за проїзд у плацкартному вагоні. Звісно, провідники їх правильно зрозуміли, але яка ж це була принизлива процедура. І червоніти довелося, і вибачатися, зокрема і за обіцянки Президента за борги по зарплаті. Як сказав тоді один з молодших офіцерів — «доїздилися, допрезидентилися». Виявилося, що з боргами по зарплаті у моїх попутників (втім, як і по всіх Збройних силах) справа зовсім швах. У багатьох заборгованість рахується ще за кінець 1997 року, з середини 1998-го, за два-три місяці 1999-го. Учасники параду — не виняток, хоч обіцянка повернути борги і є одним з основних тих самих «морально-вольових» стимулів.

До того ж їм мають виплачувати добові на відрядження в розмірі 6 гривень. І за харчування з них же стягують, але хоч на сигарети залишалося б. Але й ці «копієчки» не вчасно виплачують.

У сімей учасників параду різних турбот не поменшало. Наприклад, як розрахуватися за квартиру, якщо у багатьох борг перевищив 1000 гривень. Військове відомство розпорядилося погасити за рахунок боргів по зарплаті прямим переказом. Але не в усіх гарнізонах спрацювала ця вказівка. У Бердичівському є випадки, коли «парадників» забули включити до загальних спискiв. А додзвонитися додому в робочий день практично неможливо (до речі, на виїзді немає жодного міського телефона, у гарнізоні — залишилися лічені одиниці через несплату боргів «комітету зв'язку й інформатики»).

Дружинам відсутніх офіцерів і прапорщиків на місцях щось вирішити теж не під силу. Від них відмахуються: ви, парадники-пільговики, мовчіть. Скоса поглядають на них і в їхніх рідних частинах, і в прикомандированих. Думають, що чужі гроші перехоплюють.

Ось таке замкнене коло виходить. І виходить, що не парадні шикування, а невиконані обіцянки Президента вирівняли всіх у одну шеренгу знедолених владою.

Ну, а настрої більшості відряджених учасників параду найбільш точно висловив старший прапорщик Н., у якого на колишньому місці «залишилося все під відкритим небом і мабуть вже розкралося».

P.S. Шановний пане Президенте! Готуючи матеріал, я намагався дотримуватись не тільки норм журналістської етики, а й вимог військової дисципліни як колишній кадровий офіцер, який віддав службі близько 30 кращих років. За роки служби я виконував інтернаціональний обов'язок і на Заході, і на Сході. І в парадах брав участь: у 6-ти карбував стройовим по Хрещатику в курсантських «коробочках», з них у двох — асистентом прапороносця. Тому я «за» парад, але в кращій його якості, бо знаю, які почуття відчуваєш, коли проходиш повз трибуни. Але, зустрівшись з безліччю людей, я бачу, що в більшості своїй у людей зовсім інші настрої.

За весь час моєї армійської служби і журналістської роботи «на гражданці» я не зустрічав більш загостреної ситуації і тиску, такої боязні у людей, як зараз. Відверто розповiдаючи про наболіле один на один, вони «соромилися» стояти поруч із журналістом навіть у присутності своїх товаришів, не кажучи вже про командирів. Вони що, хіба гірше для армії хочуть? Ось чому в цьому матеріалі майже немає прізвищ, окрім офіційних осіб, які не зробили для преси ніяких «крамольних» заяв.

Та все ж одне назву — підполковник Олександр Качка, заступник Віктора Співака iз виховної роботи. Знаю цю людину давно і з непоганого боку. Але якось не чекав, що, приставивши до мене молодшого офіцера для супроводу, він скаже: «Все, що почуєш — запиши і мені принеси».

І ще, залишаючи військове містечко, я зустрів стурбованого офіцера (на посаді високій і в званні). Тільки вчора він мені гордо розказував і показував, як усе непогано обладнано в польових умовах (і це так), а сьогодні в нього горе: в одній з частин трагічно загинув солдат, його племінник. І виявилося, що їхати немає за що. У нього, як у всіх тих, з ким я зустрічався, у кишені теж ані шеляга.

Ви — Верховний Головнокомандувач, і армія дисципліновано виконає ваш наказ і покаже на параді відмінну виучку і взаємодію. Водночас ви — Президент, і на вас лежить велика частка відповідальності за все, що відбувається в армії та країні. Про це (і не тільки про це) знають і пам'ятають виборці у військовій формі. Так і просили передати.