Конструктори «гібридного суспільства»

Нещодавно у стінах Львівського національного університету ім. Івана Франка на кафедрі політології відбулася конференція «Політичні партії і вибори: українські та світові практики» (пам’яті Юрія Романовича Шведи). Важлива тема, особливо якщо вести мову не тільки про суто політичні партії, технології, виборчі системи, а й те, до чого призвело використання політтехнологій. Яку країну ми отримали через постійні маніпуляції і розмноження політичних проектів?

«ПЕРСПЕКТИВИ В ІДЕОЛОГІЧНИХ ПАРТІЙ СЬОГОДНІ Є»

Керівник засідання конференції, професор Анатолій РОМАНЮК проблему відсутності ідеологічних партій резюмував наступним чином:

«Є низка чинників, які детермінують розвиток партійної системи в Україні. На сьогодні ми маємо зареєстровано близько 350-ти партій. Це безпрецедентне число для країн Центральної та Східної Європи. Перші політичні партії створювалися на противагу правлячій КПРС. З одного боку, вони мали антикомуністичний характер, а з другого — були національно налаштованими на творення української держави. На цьому етапі саме і можна було говорити про наявність певної ідеологічної складової. У подальшому чинником, який вплинув на деідеологізацію політичних партій, стало те, що українське суспільство після здобуття незалежності не було структуризованим або було структуризованим у штучний спосіб, що існував у Радянському Союзі. Тому політичні партії не стали такими, як існують на Заході, ні в організаційному, ні в ідеологічному плані. За своїми програмними документами та пропозиціями вирішення суспільних проблем сучасні партії є здебільшого популістичними. Проте перспективи в ідеологічних партій сьогодні є. Навіть в умовах «гібридного суспільства» починається певна групова структуризація його. Відбувається формування певних соціальних груп, які зацікавлені в тому, щоб їхні інтереси були представлені в парламенті. Вони будуть вимагати чіткої артикуляції того, що вони очікують, адже їм не достатньо абстрактного «все буде добре».

«ВИБОРЦІ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ ІЗ СУБ’ЄКТА ВЛАДИ НА РЕЦИПІЄНТІВ ВИБОРЧИХ/ПОЛІТИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ»

Можна додати, що замість вирішення багатьох проблем, які були притаманні Україні на зорі відновлення незалежності в 90-х рр., тодішні політики навпаки паразитували на хворобах суспільства. І їм в цьому допомагали політтехнологи, які конструювали штучні партії і приводили їх до влади за допомогою технологій. Показовий приклад. Рівно три роки тому політолог Кость Бондаренко написав блог «Пам’яті Юрія Левенця», в якому описує шок від смерті, а також значимість і спадок відомого академіка і політтехнолога. Процитуємо один з абзаців:

«...Він дійсно був найкращим у цеху. ...Участь у виборчих кампаніях — спершу відома кампанія кандидата в народні депутати Олександра Волкова на Чернігівщині у 1998 році, потім — формування тіньового штабу Леоніда Кучми у 1999 році. Далі — референдум 2000 року. Була спроба самому йти у політику — він не лише створював партію «Демократичний союз», а й вів переговори щодо входження «ДС» у «Нашу Україну». Левенець працював і з Кучмою, і з Януковичем, і з Тимошенко, і з Литвином...»   

Не будемо вдаватися в деталі і аналіз всього тексту, бо це дійсно тема окремого матеріалу. Однак суть полягає в тому, якщо йдеться про вибори 1999 р. чи референдум 2000 р., що в даному випадку Левенець один з тих, хто допомагав Кучмі конструювати систему, яка призвела потім країну до майданів, а зрештою і до війни. Звичайно, можна говорити про політичні технології як про окрему сферу знань, де є свої професіонали, куди відноситься і покійний Левенець, але є й інший бік медалі — часто вони допомагали приходити до влади здебільшого нечистим на руку людям. Тому виникає питання відповідальності за стан країни не тільки політиків, а й їх «обслуговуючого персоналу».

Декан факультету політико-інформаційного менеджменту Острозької академії Віталій ЛЕБЕДЮК коментує «Дню»:

«Протягом 1991-1994 років більшість політичних партій утворювалася знизу, внаслідок ініціативи колишніх дисидентів або вияву громадянської позиції простих політично активних громадян, а не на основі домовленостей в межах парламенту, що стало практикуватися пізніше. Прикметно, що Леонід Кучма під час своєї другої каденції висловив тезу, що політичні партії як інститут не потрібні державі. Тому подальший формат українського політикуму було сконструйовано без належної ваги політичних партій як інституту артикуляції громадянської позиції. Штучно створені політичні партії потребували формальних організаційних структур, щоб виробити ілюзорну масову підтримку, необхідну для електорального успіху. Непрозора система фінансування політичних партій в Україні призвела до недемократичного характеру їх внутрішньої організації, оскільки партійне керівництво складається або з людей, які перебувають під впливом бізнесових структур, або безпосередньо з бізнесменів, які прагнуть через партію потрапити до влади. Відповідно деформується сама функція партії як політичного інституту, яка спрямовує свою діяльність не стільки на представлення чи захист інтересів електорату, скільки на задоволення вузькокорпоративних інтересів своїх фінансових донорів. Таким чином виборці перетворюються із суб’єкта влади на реципієнтів виборчих/політичних технологій.

Подальша орієнтація партії на електорат умовна. Яскравим прикладом є не тільки динаміка реєстрації політичних партій в Україні, де процес реєстрації партій традиційно активізується за рік до парламентських чи місцевих виборів, а й кількість зареєстрованих місцевих осередків у адміністративно-територіальних одиницях країни. Тобто партії не є такими організаціями, що ведуть систематичну роботу безпосередньо з громадянами на місцях та розбудовують свою організаційну мережу. У більшості реєструється тільки та кількість партійних осередків, як того вимагає закон, натомість зовсім не працюють на розбудову своєї мережі на локальному рівні. Таким чином партії зміщують акцент на медійний канал комунікації з електоратом, на противагу роботі на локальному рівні. Під час виборчих кампаній зосереджуються лише на інформаційній присутності у політичному просторі, що свідчить про незнання ними власного електорального поля. Як наслідок, в Україні фактично не існує повноцінних політичних партій, які могли б дієво та ефективно виконувати свою виборчу функцію. Вони не мають чіткої, привабливої ідеології, розвиненої регіональної структури. За інформацією Комітету виборців України, станом на 29 вересня 2016 року в Україні було зареєстровано 344 політичні партії, тоді як у Польщі — 84, Словаччині — 56, Румунії — 124, РФ — 77, Молдові — 45, Латвії — 73, Литві — 38. Очевидно, що така кількість не вказує на існування ідеологічних партій, а навпаки на формування виключно виборчих проектів, які не несуть відповідальності за майбутнє країни та не можуть стати державницькими і впливати на формування публічної політики. До того ж фактичне фінансування політичних партій відбувається непрозоро, за схемами, які існують поза межами законодавства».

«У НАС ОДНИМ КУРСОМ ВІДБУВАЄТЬСЯ РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ, А ЗОВСІМ ІНШИМ — РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА»

Кандидат політичних наук Дарія ЗУБРИЦЬКА зі Львівського університету поділилася з «Днем» своїми висновками:

«В більшості партій 90% програмних положень написано в стилі соціал-демократизму. Усі політичні партії передбачають витрати на матеріальне забезпечення, на соціальний стан українців, що продиктовано нинішнім економічним станом України. Теоретично вважається, що краще би було в програмі прописувати далекоглядні ціннісні пріоритети, які дійсно є ідеологією. Натомість українські партії прописують суто тактичні кроки.

Головна причина цього у нестабільному перехідному суспільстві — відсутній середній клас, який мав би можливість підтримувати певну ідеологічну партію, котра б могла забезпечувати йому визначений плановий розвиток, гарантуючи дотримання ідеологічних засад.

За нинішніх реалій, аби ствердно сказати, що побудова ідеологічних партій на часі, необхідно уважно слідкувати за економічними показниками, за появою середнього класу, за реальною побудовою громадянського суспільства. Поки немає ознак стійкої демократизації і появи громадянського суспільства, не можна сказати, що вже на часі поява ідеологічних партій».

Один із організаторів конференції, заступник декана з наукової роботи філософського факультету ЛНУ ім. Івана Франка Віталій ЛИТВИН відзначає наступне:

«У нас немає ідеологічних партій, тому що це не вигідно самим нинішнім партіям. Це не вигідно, зокрема, їх лідерам, адже більшість наших партій, якщо не вождистські, то зроблені під конкретного лідера. Якщо поглянути на програмні позиції партій, усі вони дуже схожі: тільки активно борються за те, як себе представити, відкидаючи сучасний світовий тренд до звуження ідеологічного спектру. Можна говорити про перспективу появи ідеологічних партій, оскільки є запит. Однак питання обмежується не тільки тим, що партію треба створити. За партію ще й повинні проголосувати виборці. Також важлива фінансова складова. Мені не дуже віриться, що новий прийнятий закон про державне фінансування політичних партій із державного бюджету сприятиме цьому питанню. Прогресу не слід очікувати, доки не буде фінансової можливості у тих людей, які бажають вдосконалювати саму партійну структуру.

Підсумовуючи думки щодо самої конференції, мене найбільше бентежить те, що в нас одним курсом відбувається розвиток політичної науки, а зовсім іншим, незалежним від науки курсом, — реальна політика. Звичайно, не можна сказати, що у всьому світі вони є синтетично пов’язаними, проте завжди присутній запит. Є наука, яка на підставі реальних політичних явищ продукує певні результати, які мали б, зрештою, враховувати політики. Йдеться про дуже приземлені, реальні речі — наприклад, про ухвалення закону про нову виборчу систему. Водночас політична грамотність пересічних громадян в Україні теж не є високою. Необхідно шукати шляхи виходу політичної науки на політичну практику».