Короткозора влада та "тіньова" опозиція
Суспільство ніколи не буває однорідним настільки, що його можна розглядати як моноліт. Воно складається з великого числа "клітинок", які й становлять його структуру, взаємодіючи на найрізноманітніших його рівнях: політичному, релігійному, етнічному, побутовому і т. ін.
Спосіб існування, моделі поведінки, цілі і завдання "клітинок" збігаються дуже рідко, а часто просто протилежні. Тому влада, хоч би якою широкою була її соціальна опора, ніколи не відбиватиме всього розмаїття суспільних інтересів. Власне кажучи, влада є своєрідним "перехідним призом", за тимчасове володіння яким змагаються групи, що їх створюють свідомі носії цих інтересів.
На Заході таке ставлення до влади склалося досить давно. Наприклад, у Великій Британії змагання набуло характеру демократичної процедури багато в чому завдяки офіційному статусові "опозиції Її величності". Звичайно, цьому сприяли двопартійна система та своєрідна роль арбітра, що належала королівському дому.
В менш демократичних країнах, де панує одна політична сила, можливі кілька сценаріїв розвитку ситуації. Якщо носій влади почувається доволі впевнено, він може покладатися лише на примус, навіть не претендуючи бути виразником хоч чиїхось там інтересів, окрім своїх власних. Проте і в цьому разі йому доводиться апелювати до маси, акцентуючи увагу на традиційних цінностях. Хиткіша влада силкується подати власні інтереси як сукупність сподівань більшості населення. Або навіть зовсім розчинитися в них.
Тривалий час Україна як частина СРСР була прикладом саме такого розвитку. КПРС намагалася вдавати, нібито вона не має інтересів, розбіжниз з інтересами трудівників. Якийсь час це їй вдавалося, але закінчилося її правління обвалом держави, з-під руїн якої вона виборсалась у вельми пошарпаному вигляді й тільки завдяки нетямущості демократів.
В останні роки перебудови проблема опозиції стояла досить гостро. Настільки, що немислимою була жодна практична співпраця із владою - саме тільки протистояння "партократів, що чіпляються за владу", з одного боку, й "демократів, що рвуться до влади" - з іншого. Ситуацію загострювало те, що через очевидну аморфність суспільства соціальної бази, власне кажучи, не було ні в тих, ні в інших.
У перспективі було два шляхи: від внутрішнього структурування соціальної системи до політичної організації і навпаки. Пострадянські країни - й Україна не виняток - рушили другим.
Кінець монополії КПРС дав змогу сформуватися й розвинутися новим центрам, навколо яких сконцентрувалися носії різних інтересів. Головна турбота була про кількість цих центрів, щоб якнайповніше охопити все суспільство. Але вже невдовзі стало ясно, що кількість далеко ще не ґарантує якість. Політичні сили виявилися затомізовані так само, як і суспільство, і за цих умов легко взяли гору посткомуністи, що зберегли залишки колишньої організації та навички демагогії й популізму. Водночас відбувалося формування нових економічних відносин, а отже, сил, що виражали інтереси різних груп підприємців: від леґальних - меншою мірою (бо леґальність могла бути забезпечена тільки дуже тісними відносинами із владою, посткомуністами) до тіньових - більшою мірою (бо вони, не бувши близькими до влади, переважно й опинялися в опозиції).
Хоч-не-хоч політика переймала тіньові правила гри, притаманні кланово-корпоративному середовищу. Їхня головна відмінність від правових полягає в тому, що за мету ставиться повне знищення суперника й ні про яку співпрацю переможця та переможеного і йтися не може. Безкомпромісні бюджетні війни, бої за кредити й квоти, серія замовлених убивств і замахів, скандали в горішніх ешелонах влади - тільки найочевидніші наслідки кланових суперечностей.
Тому наступним завданням суспільства стала леґалізація якомога більшого числа тіньових структур із безумовним відсіканням криміналу. Ухвалення Конституції та закону про вибори, що дали партіям шанс поборотися за владу в більш правових умовах і за цивілізованішими правилами, належить визнати,попри їхню недосконалість, кроком уперед. Однак невдалі спроби захистити політичну сферу від проникнення в неї кримінальних структур, які теж вийшли з тіні, (завдяки, мабудь, не дуже великому завзяттю в тих спробах) можуть звести проґрес нанівець. Щось давно не з'являвся на екрані п. Дурдинець, аби сповістити про успіхи в "очищенні рук".
І тут чекає нова небезпека - спокуса популізму, який може принести тимчасовий успіх, але не забезпечить стабільності. Втім, вибір тактики залежить від цілей суб'єкта політичної боротьби.
Нещодавно Президент Кучма висловився на користь ухвалення закону про опозиційну діяльність. Однак для усвідомлення необхідності конструктивних відносин із опозицією цей закон не аж такий важливий. Важливіше зрозуміти, що й "ліві" бувають різні. І плідніше було б не лякати "реставрацією", а спробувати публічними засобами розколоти "лівий фронт". Тимчасом адміністрація віддає перевагу апаратним методам. (Утім, центристської та правої опозиції це стосується однаковою мірою.) Чого варті заяви керівника адміністрації Президента Євгена Кушнарьова про нечистоплотність діячів "Громади" (що не підтверджено судом) і "ґебешне" минуле Євгена Марчука (чим воно гірше за партійно-комсомольське?). При цьому владу не бентежить те, що майже весь політичний спектр тією чи іншою мірою перебуває в опозиції до неї, що само собою - наочний підсумок її діяльності.
Прагнучи прилучити до "владного пирога" частину опозиційно налаштованих політиків (Олександра Мороза, Віктора Суслова, Юрія Костенка та інших), влада позбавляється розумної альтернативи, розмиває саме поняття опозиції, - розмиваючи відтак і поняття влади. Це з одного боку. З іншого - багато хто з опозиціонерів ніяк не можуть вирішити, чи слід їм твердо опонувати владі а чи йти на компроміс із нею, який надто часто нагадує торгівлю.
В результаті в Україні немає ні відповідальної влади, ні відповідальної опозиції. Кабмін виявляється такою собі "ширмою" для приховання закулісних інтриґ і в цьому значенні - "тіньовим" кабінетом. Що вже тоді говорити про альтернативні кабінети різних партій, "тіньові" за самоозначення...
Влада ганить опозицію, намагаючися за будь-яку ціну не допустити її перемоги. Можливо, задля цього вона готова навіть зірвати вибори. Але при цьому вона короткозоро не бачить, що, знищуючи опозицію, вона сама собі "риє яму", в якій може опинитися все суспільство. Тоді не буде не тільки опозиції, а й влади в європейському правовому значенні цього слова.
