Крок уперед. I десять убік

На День Європи в Україні минулої суботи Президент Віктор Янукович зробив дві досить суперечливі речі. По-перше, в черговий раз підтвердив відданість європейським ідеалам, пообіцявши, зокрема, в найближчій перспективі скасувати візовий режим для українців. А, по-друге, підписав закон (після правової експертизи Кабміну та Міністерства юстиції) про порядок офіційного використання копій Прапора Перемоги. Згідно із законом, зовнішній вигляд копій прапора Перемоги повинен відповідати вигляду штурмового прапора 150-го ордена Кутузова другого ступеня Ідрицької стрілецької дивізії. У відповідь колишній глава Української греко-католицької церкви, кардинал Любомир Гузар заявив: «Червоний прапор — це символ тих часів, це не символ України, це не символ свободи, це символ знущань».

З приводу зовнішнього вигляду копій прапора Перемоги існують неоднозначні оцінки. Зокрема, на сторінках нашого видання автори неодноразово підкреслювали, що затверджений Верховною Радою Прапор Перемоги не відповідає Прапору Перемоги, піднятому над Рейхстагом 1945-го. Юрист Віталій Крюков пише:Прапор №5 (імпровізований Державний прапор СРСР, який дійсно було поставлено над Рейхстагом) ні «штурмовим прапором 150-ї ордени Кутузова II-го ступеня Ідрицької дивізії» не був! Як і прапором 79 ск або прапором 3 УА, чи навіть штандартом 1-го Білоруського фронту..., оскільки статус надається ухвалою певного державного органу на підставі встановлених нормативних положень, а не політкерівниками та червоноармійцями з пензликом і фарбою в руках (у травні-червні 1945-го Прапор Перемоги доповненими написами було перетворено на квазіпрапор). Російські законодавці після тривалих дискусій зобов’язали вважати історичний артефакт — Прапор №5 у його існуючому вигляді — фактом юридичним на момент його встановлення над Рейхстагом. Що, звичайно ж, є правовим нонсенсом, який уже наші законодавці бездумно, механічно відтворили в Законі України!».

Якщо говорити про темп європейської інтеграції України, то, природно, він залежить від відповідності українських законів і заяв влади нормам і ухвалам, прийнятим у Європі. Зокрема, ще два роки тому Парламентська асамблея ОБСЄ виступила з резолюцією «Возз’єднання розділеної Європи», яка прирівнює сталінізм і нацизм і закликає до міжнародного засудження тоталітарних режимів. Так, не можна применшувати роль і значення радянських символів, а головне мільйонів людей, у перемозі над нацизмом, але виходячи з даної європейської резолюції, під час Другої світової війни один тоталітарний режим переміг інший. До того ж, ніхто досі в Україні не забороняв використовувати прапор Перемоги 9 травня. Ветерани виходили на вулицю з червоними прапорами і відзначали свято. Навіщо ж сьогодні штучно розпалювати пристрасті в суспільстві? А соціально-економічна ситуація в країні? Можливо, саме тому й було затіяно історію з червоними прапорами для того, щоб у черговий раз відвернути увагу громадян від підвищення цін? У результаті вийшла досить абсурдна ситуація: до Європи з червоним прапором!

Багато експертів вважають, що підписання Президентом згаданого закону може лише в черговий раз спровокувати наростання агресії та протистояння в українському суспільстві, а також викликати нерозуміння в європейців. Російські ж телеканали отримали ще один привід для використання все тієї ж ситуації, яка після подій 9 травня подавалася не інакше як «фашизм українських націоналістів»

Про львівські події, українсько-російські стосунки, вибори в Росії ми говоримо в інтерв’ю з російським громадським діячем, лідером молодіжного руху «Ми», членом руху «Солідарність» Романом ДОБРОХОТОВИМ.

«РОСІЯ ТАКА САМА ЖЕРТВА РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ, ЯК І УКРАЇНА»

— Романе, довкола львівських подій 9 травня багато думок, висловлювань, спекуляцій. Пройшло достатньо часу, щоб дати глибшу оцінку. Як ця ситуація бачиться з Росії?

— Досить однозначно. Хоча такого екстремізму, який показують на наших федеральних каналах, в інтернеті не зустрінеш. Наше телебачення щосили використовує цю ситуацію. А ситуація справді складна, тому що незалежно від того, як оцінюються сьогодні дії радянських солдатів, ясно, що вони боролися не лише проти Гітлера, а й окуповували західні території, приєднуючи їх до Радянського Союзу. З іншого боку, абсолютно очевидно, що в цій боротьбі проти нацистських загарбників була воля народу, який бажав звільнити свою територію від окупантів. Тому не можна ставити в один ряд енкаведешників, що проводили репресії, радянське керівництво, що віддавало накази, і звичайних людей, що боролися проти ворога. Чому така позиція у Львові сприймається неоднозначно? Тому що Західна Україна не асоціює себе з радянською історією. Але Росія така ж жертва радянського режиму, як і Україна, Прибалтика. Росіяни теж страждали від репресій, наші території теж були окуповані, ми теж були частиною Радянського Союзу не добровільно. Врешті-решт, Хрущов був етнічним українцем, Сталін — грузином, чому лише Росія повинна асоціювати себе з Радянським Союзом? Тому що цього хоче Путін. Але Путін — це не вся Росія.

Насправді протистояння, що трапилося у Львові, — подія штучна. Ясна річ, що був і радянський диктат, був і більш огидний нацистський режим, отже, були люди, які боролися проти Гітлера, і були люди, які боролися з совком, але їх не можна протиставляти одне одному. Тому ті хлопці, які перегнули палицю 9 травня у Львові, насправді нашкодили всім. Адже в Росії є багато тих, хто співчуває не лише помаранчевій революції, а й у цілому настроям у Західній Україні.

— Що в Росії відомо про такі політичні сили, як одеська «Родина» і кримське «Русское единство»?

— У Росії, звичайно, мало хто про них чув. Наскільки мені відомо, це карликові, маріонеткові рухи, тому я б не хотів, аби їх асоціювали з Росією. Не виключаю, що вони користуються підтримкою Кремля, в тому числі фінансовою. Оскільки відомі випадки, коли під егідою самих різних програм, наприклад, підтримки російських громадян за кордоном, виділялося фінансування, яке насправді йшло на пропаганду пропутінського режиму в країнах близького зарубіжжя. Я думаю, що такі партії, як «Родина» та «Русское единство», треба ігнорувати, не звертати уваги на них. Ветерани війни й без них будуть ветеранами війни. Вони заслужили пошани самим фактом того, що билися проти Гітлера. Мій тато, наприклад, народився у Львові. Мої бабуся й дідусь познайомилися саме під час Другої світової війни. Бабуся допомагала партизанам... Тоді в суспільстві було набагато більше консенсусу, ніж зараз. Сьогодні люди дуже ідеологізують історію, тому вони перестали розрізняти добро і зло. Це сумно.

«ПУТІНУ НА РУКУ ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ У ЛЬВОВІ»

— Український політолог, директор Центру інформаційних проблем території НАН України Петро Жук вважає, що 9 травня у Львові зняли передвиборний кліп Володимира Путіна. Чи слід шукати у львівських подіях «руку Москви»?

— Путіну, звичайно, на руку все, що відбувалося у Львові. Зрозуміло, що провокації були, але тут важливий сам результат, що демонструє картинку з літніми людьми, ймовірно ветеранами, до яких рвуться молоді люди, намагаються вибити скло, топчуть георгіївську стрічку. Картинка, звичайно, неприємна для очей багатьох людей, причому не лише літніх, — вона викликала негативну реакцію в більшості тих, хто її бачив. Путін, природно, розігруватиме цю ситуацію: мовляв, поглянете, що сталося в Україні після помаранчевої революції, до якого стану дійшли українці. Нам таке не треба, ми ж патріоти, ми ж поважаємо пам’ять людей похилого віку, тому ми такого не допустимо. Хоча всі ми знаємо, що в Росії становище ветеранів просто катастрофічне, ніякого соціального забезпечення, охорони здоров’я, реальної уваги держави. Тільки піар і пропаганда. У мене просто заклик до українців: не піддаватися на провокації...

— До речі, лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко вже заявив про те, що спільно з КПРФ вони готують нові акції у Львові.

— Насправді у львівській ситуації теж є позитивний момент: емоції виплеснулися, люди зрозуміли необхідність примирення й пошуку консенсусу довкола загальних цінностей. Загальними цінностями можуть бути загальні уявлення про свободу, про бажання разом працювати на майбутнє своєї країни. Якщо зараз цей консенсус не буде знайдений, то цим розколом скористаються або комуністи, або всілякі путіністи — прибічники закручування гайок, або радикали. Якщо зараз радикально налаштовані українські націоналісти вчасно не зупиняться, вони опиняться в ситуації, коли всі завоювання помаранчевої революції остаточно кануть в Лету.

«РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ ЗА ПРИНЦИПОМ ТОРГУ»

— Із приходом до влади в Україні Віктора Януковича в Москві пов’язували великі надії, оскільки вважали його проросійським політиком. Яке, на ваш погляд, ставлення нинішнього російського керівництва до української влади?

— Віктора Януковича довгий час у Кремлі вважали своїм, але потім зрозуміли, що за ним стоять внутрішньоукраїнські угрупування, які особливо не бажають бути маріонетковими організаціями і претендують на незалежність. Причому досить успішно, оскільки на відміну від Лукашенка, Янукович все-таки має можливість спілкуватися з Європою. Звичайно, його менталітет не можна назвати європейським (є великі питання до його демократичних цінностей), але все-таки Україна поки залишається досить відкритою державою. Путін і Медведєв цього не чекали, тому державні пропагандистські канали, які служать хорошим лакмусовим папірцем для визначення ставлення влади до тієї чи іншої країни, не знають, як сьогодні трактувати, в якому ключі подавати новини про Україну, про Януковича. В результаті намагаються їх взагалі не давати, аби випадково не дуже похвалити або не дуже посварити.

Думаю, в майбутньому російсько-українські відносини будуватимуться за принципом торгу, який дуже близький менталітету Путіна й Медведєва. Обидва вони сприймають міжнародні відносини як деякий торг. Такий нереалістський підхід був популярний у світі років 50 тому. Сьогодні ж світ спілкується мовою співпраці, інтеграції. Російська влада не особливо в це вірить, вона вважає, що кожен за себе, нікому не можна вірити, скрізь подвійні стандарти. Думаю, до України буде таке ж ставлення, як і до інших східноєвропейських країн. Як завжди, Росія прагнутиме більше вичавити грошей за енергоресурси. Є, звичайно, деякі особливі моменти, наприклад, Крим. Дане питання дуже сильно заполітизовується. Або події, подібні львівським, які Росія з радістю використовує. В цілому ж, не думаю, що Янукович буде чимось відрізнятися від будь-якого іншого зарубіжного лідера. Тобто не буде ні особливої ворожнечі, ні особливої дружби.

— У контексті львівських подій гідно відреагував український МЗС, вказавши на те, що Росії варто подумати про власні проблеми екстремізму та ксенофобії, а не повчати Україну. Всі ми пам’ятаємо події на Манежній площі. Яка сьогодні ситуація в Росії?

— У Росії з 2004 — 2005 років проблема нацизму і радикального націоналізму — одна з найгостріших соціально-політичних проблем. Повернулася, по суті, та ж ідеологія, яка існувала в Росії в царські часи. Носіїв цієї ідеї тоді називали чорносотенцями. Це — люди, які одночасно сполучали деякі патріотичні слогани, співали похвалу цареві й були страшними націоналістами, ксенофобами, антисемітами. Влаштовувались антиєврейські погроми, зокрема, на території нинішньої Західної України. Тепер же це — націоналісти, які в основному виступають проти азіатів і кавказців, але використовують той же чорно-жовто-білий прапор, ті ж самі слогани, більш того, хтось із них взагалі є монархістом. Загалом, все повернулося в тому ж вигляді, як це було рівно сто років тому. Серед цих людей є й радикали. Саме вони вбили Маркелова та Бабурову (громадянку України із Севастополя. — Ред.). На щастя, їх сьогодні посадили.

Десь із 2009 року власті почали активно виловлювати, заарештовувати радикальних фашистів. За останні два роки всі найбільш радикальні нацистські угруповання були заборонені, розігнані, а їхні лідери ув’язнені. Але на побутовому рівні ксенофобія нікуди не поділася, на жаль, влада її активно експлуатує, тому боротися з нею дуже складно.

Українські радикали на Західній Україні відрізняються від російських націоналістів. Вони якимсь дивним чином об’єдналися з демократами. Дивний вийшов союз — між «помаранчевими», яким я симпатизую, і «коричневими», які викликають у мене відразу. У нас такий союз неможливий.

— Навряд чи можна вважати, що українські націоналісти й демократи об’єдналися.

— Ксенофобські настрої в Україні не дуже-то заважають розвитку демократії, оскільки це ксенофобія не внутрішня, а зовнішня. Для українських націоналістів головний ворог — Росія, яка є авторитарною. Російські націоналісти симпатизують Кремлю (в Україні немає подібної симпатії до центру), для якого зовнішнім ворогом є США, — демократична країна. Тому при придушенні демократичних цінностей в Росії влада використовує ксенофобів за повною програмою, нав’язуючи їм антиамериканізм, теорію змови і так далі. Українські та російські націоналісти грають різні ролі. До того ж в Росії вони поширеніші, ніж в Україні.

«СТАЛІНІЗМ У РОСІЇ НАБИРАЄ ОБЕРТІВ»

— Чи є загроза, що російське керівництво може випустити з-під контролю ці процеси?

— Попри те, що власті Росії мають імідж сильної, могутньої, жорсткої держави, насправді вони мало що контролюють. Ринок корупції в десятки разів перевищує бюджет, практично жодна вказівка президента не виконується, тому що державна машина не працює належним чином. Ми це спостерігаємо щодня в новинах. Буквально днями Медведєв відчитував не кого-небудь, а власних військових. Здавалося б, хто, як не військові, повинні слухати Верховного головнокомандувача? Їм дали гігантський бюджет на реформу Збройних сил, а вони ці гроші просто розкрадають.

Чекати від держави якихось змін не доводиться. Тому ми розраховуємо лише на громадянське суспільство, яке, на жаль, перебуває сьогодні в деякому підпіллі. Але хай як би там було, ми все-таки маємо можливість впливати на людей. Ніколи в демократичному інформаційному просторі націоналістичні ідеї не будуть популярні. Коли, наприклад, в нашому русі «Солидарность» з’явилася людина, яка почала розповідати, що мусульманам не можна давати роботу і що мігрантів треба вивести, його тут же вигнали з руху. Але в будь-якому разі ми не застраховані від нової Манежки, особливо якщо економічна ситуація погіршиться. Тут уже ніякі ЗМІ не допоможуть.

— Не так давно російським президентом Дмитром Медведєвим був ініційований процес десталінізації. Наскільки активно і продуктивно проходить цей процес?

— Смішно, звісно, наскільки сьогодні Медведєв намагається копіювати Хрущова. Просто замість кукурудзи в нього iPad і Twitter. А так все те ж саме — такий же низенький і амбітний лідер, який хоче скоріше наздогнати Америку з нанотехнологій і викрити Сталіна. Але якщо за часів Хрущова це справді було актуально (багато людей вийшло із в’язниць), то зараз оголошений курс на десталінізацію чомусь супроводиться лише посиленням репресій. Назвати це відлигою не можна: отримав другий строк Ходорковський, ЗМІ не стають вільнішими, продовжується тиск на представників опозиційних сил... Всі ті практики, які були при Путіні, все ще актуальні. Тому десталінізація в Росії на сьогоднішній день виглядає штучною. Хоча, на мій погляд, Медведєв досить щиро почав цю кампанію. Він справді відрізняється від Путіна. Для нього розпад Радянського Союзу — це не головна катастрофа XX століття, і Сталін для нього не герой.

Тим часом за останні роки сталінізм у Росії набирає обертів. Особливо серед молодого покоління, яке народилося приблизно 1991-го і не пам’ятає, що таке СРСР. Вони впевнені, що в Радянському Союзі було все класно, що репресії — це вигадки, а якщо і не вигадки, то так і треба. На всіх інтернет-голосуваннях Сталін займає перші місця. Особливо, якщо ми говоримо про провінційні регіони, де рівень освіти досить низький. Це страшно. Мені здається, що самі власті в особі Медведєва трохи злякалися всіх цих тенденцій, тому хочуть привести націю до тями.

«ГОВОРИТИ ПРО РОСІЙСЬКУ ПОМАРАНЧЕВУ РЕВОЛЮЦІЮ РАНО»

— Менш ніж за рік у Росії проводитимуться президентські вибори. Хто все ж таки, на ваш погляд, із правлячого тандема буде висунутий на пост президента?

— Ніхто, окрім Путіна та Медведєва, це вирішити не зможе. Всупереч усій демагогії, абсолютно очевидно, що ключові посади в країні на сьогоднішній день розділяють прем’єр-міністр і президент. Якщо Медведєв особисто захоче стати президентом і на цьому наполягатиме, то не так багато важелів у решти частини еліти, аби цьому перешкодити. Досить Медведєву просто заявити, що він балотуватиметься на пост президента, — решта пропагандистської машини нічого зробити вже не зможе. Інша річ, ми не знаємо, про що свого часу домовилися особисто Медведєв і Путін, коли останній запропонував Медведєву пост президента. Зараз вони тримають спеціальну інтригу, бо розуміють: щойно правлячий тандем натякне про кандидата, тут же станеться серйозний перекіс у бік наступного президента.

Особисто я гадаю, що це буде Медведєв. По-перше, Путіна цілком влаштовує нинішня роль, він має всю повноту повноважень. До того ж прем’єр-міністром можна бути довічно. По-друге, якщо Медведєв піде, то потрібно пояснювати — чому він не залишився на другий термін? Це буде дуже принизливо для нього, адже тоді точно стане ясно, що він був хлопчиком для підтанцівки. По-третє, Медведєв ініціював досить багато програм, які асоціюються особисто з ним. У значній мірі змінив різні органи, структури під себе, тому змінювати їх знову стане болісним процесом. По-четверте, таку позицію поділяю не лише я, а й інші експерти, — як ліберальні (Станіслав Бєлковський), так і ті, які асоціюються з Кремлем (Гліб Павловський). Причому з Павловським вийшла досить цікава історія. Його перестали пускати в Кремль, бо він став явно і більш активно підтримувати Медведєва. Його перестали називати офіційним політологом, а називають начебто незалежним політологом. Сам факт, що Павловський так раптово перекинувся, є свідченням того, що саме Медведєв стане президентом. У Павловського чудове чуття, він ніколи не буде опозиціонером, бо завжди знає настрої чиновницької еліти. Значить, ці настрої — на користь Медведєва.

— А якщо говорити про демократичний табір. Чи є шанси на виборах? Хто може бути лідером?

— Якщо наступного року ціна на нафту впаде, то у влади просто банально закінчаться гроші. У такому разі масштаб економічної кризи буде таким, що ніяка пропаганда тандему вже не допоможе. Якщо ж ціни на нафту будуть досить високими, і влада далі продовжуватиме популістську політику — збільшувати зарплату, пенсії, соціальні витрати напередодні виборів, то в опозиції мало шансів. Навіть якщо ціни на нафту залишаться на нинішньому рівні, то досить складно буде конкурувати з владою, бо опозиція друкувати гроші не може. Єдине, на що є надія, так це, що з’явиться можливість використовувати вибори для самоорганізації, для висунення нових ідей. На жаль, сьогодні в демократичному таборі є багато внутрішніх проблем, зокрема, немає молодих лідерів. Ті, хто з’являється, не зовсім адекватні: з Міловим — велика проблема, з Навальним проблем менше, але в нього періодично є дивні ухили в націоналізм, тому далеко не вся ліберальна громадськість вважає його своїм. Решта лідерів — це лідери минулого покоління, навряд чи їх підтримає молодь. Зараз у демократичному середовищі йде пошук нових конструкцій, лідерів. Звісно, складно передбачити, чим це закінчиться, але говорити про російську помаранчеву революцію наразі рано. Ми, звісно, для цього все робимо, але боюсь, що на найближчих президентських виборах досить складно буде конкурувати з владними кандидатами.