Критичний момент для Європи

Відмова Швеції від приєднання до зони євро оголює фундаментальний вибір, із яким зараз стикається Європа. Повільно, дуже повільно Європейський Союз наближається до моменту істини, коли його члени повинні будуть вирішити, який Союз їм потрібен. Чи потрібен їм політично інтегрований Союз, який, зрештою, можливо, перетвориться на справжню федерацію? Чи вільний економічний клуб, заснований, по суті, на єдиному економічному ринку з нечисленними необов’язковими «доважками» політичного характеру?

Із цим питанням ЄС стикався з самого свого заснування, і до нинішнього моменту уряди країн-членів відповідали на нього тим, що підлаштовувалися під темп тих, хто йшов на зближення найбільш неохоче. Але така ситуація може змінитися. В цьому або в наступному році може, нарешті, стати ясно, що безодня між «федералістами» та «націоналістами» дуже глибока, щоб через неї можна було навести мости. В цей момент федералісти побачать, чи можуть вони знайти спосіб рухатися вперед самостійно. Якщо так, то виникне «двошвидкісна» Європа з політично інтегрованим внутрішнім ядром, оточеним країнами, пов’язаними з союзом менш міцно.

Ідея «двошвидкісного» чи «гнучкого за формою» Союзу обговорювалася давно, головним чином як спосіб обійти ускладнення, пов’язані з повільністю і євроскептицизмом британських урядів, які змінюють один одного. В основному ці обговорення завершувалися похмурим висновком про те, що про «двошвидкісну» Європу домовитися буде безнадійно важко. Потім, слава Богу, ідея гнучкого за формою Союзу, здавалося, втратила актуальність із приходом до влади Тоні Блера.

Зараз цю ідею повертає до життя перспектива значного збільшення ЄС, пов’язаного з прийомом до нього десяти нових країн Східної Європи та Середземномор’я, помножена на політичну кризу всередині Європи, пов’язану з війною Америки проти Іраку. Всім відомо, що набагато більший ЄС повинен бути більшою мірою інтегрований політично, якщо не хоче забуксувати просто через «закон великих чисел». Це питання простої арифметики, а не ідеології.

Для вирішення цієї проблеми урядам країн-учасників у цьому році було розіслано проект конституції ЄС, у якому (крім усього іншого) розширюється роль голосування шляхом простої більшості. Офіційні переговори стосовно цього проекту розпочинаються в наступному місяці. На жаль, стає все зрозуміліше, що деякі країни-учасники, що перебувають на периферії ЄС, а також багато які з його нових членів мають намір переглянути проект договору, який, як вони побоюються, заходить дуже далеко щодо політичної інтеграції.

Деяким малим країнам не подобається ідея про постійно діючого Голову Ради міністрів, що, як побоюються вони, посилить вплив великих країн за рахунок малих. Деяким країнам середньої величини, таким, як Іспанія та Польща, не подобаються запропоновані простою більшістю правила голосування, згідно з якими кількість голосів залежить від кількості населення в країні. Деяким малим країнам не подобається спрощення структури Європейської Комісії та пропозиція про скорочення представництва в Комісії від держав- учасників. Нейтральні держави, на зразок Фінляндії та Австрії, проти планів більш тісної співпраці в галузі оборони. І так далі.

Ці тривоги зрозумілі; і особливо зрозуміло те, що нові держави-учасники Євросоюзу із Східної Європи, у яких немає досвіду добровільної інтеграції (і дуже багато досвіду інтеграції примусової) обережно ставляться до деяких аспектів проекту конституції. Проблема полягає в тому, що якщо уряди почнуть вносити поправки до проекту конституції, то весь план може провалитися.

Наслідки цього провалу важко передбачити заздалегідь. Це залежатиме від того, як він проявить себе в конференц- залі. Але якщо переговори зірвуться через те, що новоприйняті країни, або малі країни, або середні країни, або нейтральні держави чинитимуть опір реформам, необхідним для того, щоб зробити укрупнений ЄС життєздатним, безсумнівно, що країни, які віддають перевагу більш тісній інтеграції, головним чином шість країн-засновників (Франція, Німеччина, три країни Бенілюксу і, можливо, Італія), розпочнуть серйозно працювати над побудовою альтернативної структури.

У цьому полягає істинний смисл минулого нещодавно голосування, на якому шведський народ несподівано значною більшістю проголосував проти вступу до зони євро. Люди голосували не проти євро, вони голосували проти посилення впливу Європи.

Шведський уряд хотів, щоб країна приєдналася до євро, тому що він боявся наслідків неприєднання. Але уряд відмовився відстоювати цю позицію з політичних міркувань. Шведи завжди прохолодно ставилися до політичних аспектів членства в ЄС. Але навряд чи від них можна було чекати, щоб вони проголосували за євро з чисто економічних причин у той момент, коли справи в шведській економіці йдуть краще, ніж у країнах єврозони.

Те ж саме слушно і для Великої Британії. Тоні Блер хоче, щоб Велика Британія приєдналася до зони євро, тому що він не хоче опинитися виключеним із ядра Європи. Але він удає, що це економічне питання, тому що не насмілюється виступати на підтримку більшої політичної інтеграції та й не вірить у неї.

Деякі спостерігачі стверджують, що по перспективах вступу Великої Британії в зону євро наніс удар негативний результат голосування з євро в Швеції або внутрішні наслідки війни проти Іраку. Але це спрощений і неправильний підхід. Тоні Блер не приєднає Велику Британію до зони євро, тому що він не може назвати єдину реальну причину для вступу до неї — політичну. Навіть якби він її назвав, він не зміг би переконати британський народ, вихований на 50-літньому євроскептицизмі своїх політичних лідерів.

Ян ДЕВIДСОН — експерт Європейського центру політики (Брюссель)