Куди ми скачемо на паличці верхи?

У Президента закінчується термін «указного» права в економічній сфері. УСПП, забувши, як настраждався від президентських указів, просить ВР продовжити президентські указні повноваження. І Кучма тепер заявляє, брикаючи парламент своєї країни прямо при іноземному гості — колезі з Болгарії: «Наш шановний парламент, як завжди, проігнорував, знехтував думкою з'їзду Союзу промисловців і підприємців всієї України. Щодо Президента — то я не хотів би сьогодні вести мову про якісь заходи, але вони ж у мене є і через нашу Конституцію. І я цього не виключаю».

«Цього» — чого? Звернення до народу? Давно не звучало слово референдум? Але якщо ризикнути, то вже не бути дріб'язковим — і двопалатний парламент туди, і депутатську недоторканність (народ про це любить), і все інше, чим Основний закон не влаштовує Президента...

Але це не самоціль. Реальне завдання може виходити з того, що попри дзвін телелитавр, демонстрацію всенародної любові до Президента і гуртування навколо нього численних партій — на вибори йти лячно: чи то йому самому, чи то тим, у кого немає іншого виходу...

І єдиний правильний висновок, який міг би зробити Президент після київських виборів — це той, що навколо нього такі авторитети, на яких не можна покластися з гарантією. І немає серед цих авторитетів єдності. Тому «шапкозакидницькі» настрої типу «перемога в першому турі» можна порівняти із збудженим «ти мене поважаєш?» А вранці — голова болить і неприємні відчуття...

Ні, ми, звісно, крутіші від Занзібару. Те, що після боїв з окопів вилазять герої — це давно відомо. Але як вже Президент радів вибору киян, ну, неначе особистій перемозі. А вже як йому був вдячний мер Омельченко! Ніби з кимось полемізуючи, запевнив: те, що, мовляв, ви бачите на наших обличчях, те і є в наших душах. Очі, типу того, дзеркала душі. Ну, це, мабуть, зайве. А в іншому — писк і блиск. Ми, мовляв, для дорогого Леоніда Даниловича все зробимо, і ті висоти, які він займає у Києві і у киян, збережемо.

Як сказав би Пушкін: «От так Саша, от так сучий син!» Ну і мудрець наш мер, ну й хитрун! Дурний божився б: «Батьку рідний, тату, з штанів виплигнемо, а піднімемо тобі все, що можна!» А мер простодушний — збережемо, мовляв, високий рейтинг нашого Президента у Києві... А реальний стан справ у його вотчині описано в доповідній записці Президенту України, в якій п. Соскін, радник Леоніда Кучми, інформує його про результати соціологічних досліджень свого Інституту трансформації суспільства, проведені у Києві 5—14 квітня 1999 року «Президентські вибори-99: погляд киян». Так от, п. Соскін у документі, який випадково попав до кореспондента «Дня» з коридорів АП, у черговий раз звертає увагу Леоніда Кучми на «тривожні тенденції»: «перманентно продовжується падіння Вашого базового рейтингу — сьогодні (у квітні. — Т.К. ) у Києві він становить 12,6% проти 20,6% в червні 1997р.». Далі зазначається, зокрема, що НДП і СДПУ(о) «мають дуже слабкі позиції серед киян», а у Руху — добре, і тому Удовенка треба «підтягнути» — запропонувавши йому, наприклад, посаду віце- прем'єра з гуманітарних питань. І тоді альянс Кучма — Удовенко — Ющенко може допомогти Президенту перемогти на виборах. Вихід же у другий тур «з Вітренко, Морозом або Марчуком» несе Кучмі вірогідний програш, повідомляє стурбований п. Соскін. Далі йдуть пропозиції, серед яких і формування коаліції демократичних сил з висуненням єдиного кандидата. Цікаво, підписання чогось, що відбулося днями, різними партіями на чолі з прем'єром Пустовойтенком — це і є реалізація цієї ідеї? Серед підписантів п. Соскін був теж. Чи треба вважати, що підписання вже підняло рейтинг, який, принаймні, у Києві поводиться відповідно до «тривожних тенденцій»? І що саме все ж таки обіцяє зберегти на «тому ж рівні» Олександр Омельченко?

Його можна зрозуміти, навіть якщо він сказав і деяку двозначність. Хвилювався, мабуть. І не даремно: Суркіс-таки в суд пішов. Тепер цікаве з'ясується: з одного боку, чи є у нас незалежна судова влада, з іншого, хто сильніший — Суркіс чи Президент? Щоправда, Леонід Данилович досі підозрюється деким в подвійній грі, а його «узаконення» Омельченка розглядається як підготовка алібі. Але, вочевидь, марно. Зрештою, Кабмін «ударив» по привласненню енергоринку (тобто рикошетом по лідерах СДПУ(о)?) якраз у пік передвиборної кампанії у Києві явно не без відома Президента. І сам Кучма, дуже «вчасно» невідомо кого запитав: «Кому ми віддали рубильник?» — що явно не зміцнювало позиції кандидата Суркіса.

Так що з турбот п. Суркіса з п. Медведчуком щодо скасування результатів київських виборів Президент швидше за все руки вмив. І заява партії СДПУ(о), яка запрошує всіх опозиціонерів, що підтримали Олександра Омельченко, наслідувати його прикладу і влаштуватися в кільватерну колону за Президентом, підтримавши його кандидатуру, це якісь дитячі витівки, гра в «бузину в городі і дядька у Києві». Хоч і основані на особистій підозрі об'єднаних есдеків з бажанням зробити його надбанням громадськості і Кучми — не та, мовляв, людина Омельченко, не президентська... Ну, тут сперечатися не дуже хочеться, нехай самі розбираються. Але звернення до суду після офіційного визнання Президентом результатів виборів і «нового» мера — це круто. Як це у мудрих: «Людина, яка кусає руку, котра її годує, зазвичай лиже чобіт, який її штовхає».

Що ж виходить? СДПУ(о) підтримала Кучму, навіть соціал-демократом обіцяла зробити, а він «свою» партію та її висуванця не підтримав. І який висновок напрошується? Що вони в перспективі потрібні один одному тільки во спасіння. Й це ненадійна платформа. Бо коли прозвучить: «Полундра! Рятуйся, хто може!» — хто може, той і буде рятуватися. Як там у пана Соскіна в доповідній Президенту — мовляв, програш на виборах «матиме жахливі наслідки для Вас особисто, вашого найближчого оточення та сім'ї». Й тому на цей момент треба всього нічого: перестати бути «найближчим оточенням». Так просто. Так просто. Так просто...

Але мова не про те. На кого взагалі має намір спиратися наш Президент? На які такі політичні сили? Ні, мова не про вертикаль, побудовану на базі виконавчої для виконання специфічного завдання щодо «роботи з бюлетенями». Мова про роботу «над електоратом». Її НДП забезпечить? СДПУ(о)? Зрозуміло. Тоді хто? А інші «апостоли» хто такі? Й скільки там ще зріє «поцілунків Іуди»?

І тут у нас ніби поворот теми. Як говорить депутат Головатий — «подвійне дно ситуації з Пустовойтенком»: «Коли Президент говорить, що прибрати уряд — це провокація, то, я думаю, насправді, він хоче цієї провокації. Й тоді він скаже: дивіться, що в нас робиться, а ці ідіоти не думають про країну, вони зводять політичні рахунки». Ну так, й той же рефрен: «Такий парламент Україні не потрібен!» А тут ще Рада Європи припинить повноваження української парламентської делегації — Президент вже заздалегідь оповістив, що це проблема парламенту, чим грубо погрішив проти істини. Але й другий козир може виявитися в його руках, і знов: «Навіщо нам такий парламент?» «Він все одно рухається до розпуску, — переконаний пан Головатий (і не він один). — Він знову згадує про референдум. Це як лампочка Павлова в нього — постійно вмикається...»

Таким чином, чергова загроза Президента на адресу парламенту не виключає старої пісні на новий лад. Якби в Кучми вистачило рішучості (а навколо нього, кажуть, бігають періодично чоловічки з криками «Танки ввести — і абзац!»), то «зробивши» голосування з відставки уряду (а вона неможлива без команди «за» пропрезидентським фракціям), запропонувавши ВР кілька явно непрохідних кандидатур на нового прем'єра, Кучма звертається до народу, бере управління Кабміном і виконавчою вертикаллю на себе, в умовах надзвичайних обставин заручається всенародним волевиявленням щодо зміни Конституції, вибори Президента відміняються, парламентські призначаються на весну... Тут багато конституційних непогоджень, але ж країна в небезпеці! Деякі в подібних випадках взагалі бомблять свої парламенти прямим наведенням у прямому значенні, а тут лише Конституція постраждає — так у ім'я порятунку демократичних перетворень, гуманності, цивілізації, й що там ще говорить найдемократичніша країна США, коли бомбить Югославію?..

Є, однак, надія, що Кучма не до кінця знайомий із реальним станом справ у країні, життям і настроями електорату, і тому все-таки періодично вірить, що виграє вибори. Тоді ні нам, ні Конституції, ні парламенту поки нічого не загрожує. А як нашого Президента стережуть від зіткнень із дійсністю — народ на вулицях розказує. В День Києва Президент Андріївським узвозом пішов — у народ, тобто. А там же художники всілякі випендрюються, чим і заробляють. Ну, один відомий майстер успішно торгував сувеніром, статуеточкою шаржовою: на червоній конячці-паличці верхи скаче хтось плюгавенький, махає булавою, краватка в синьо-жовту смужечку, на когось дуже схожий, але не орел, ні — не орел. Так цербери президентські на час прогулювання Кучми повз цей непотріб попросили переконливо прибрати його з очей геть. Ну, ніби, якщо Президент не бачить, то цього начебто й не існує в природі...

І весь фокус тепер у тому, щоб, нарешті, зрозуміти: чи здогадується Леонід Кучма про своє існування в паралельному світі й реальні шанси? Якщо так, то програвати на вибори він не піде. Й тоді самі вибори — питання дійсно проблематичне. Тому черговий «кулак» у бік парламенту — це симптом. Втім, є варіанти — чого саме...