Куди, з ким, коли

Які зовнішньополітичні орієнтації мають політичні партії в Україні? Чи мають вони вплив на зовнішню політику держави? З цими запитаннями «День» звернувся до експертів.

Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України, Олесь ЛІСНИЧУК, експерт Центру:

– Зовнішня політика ніколи не була домінуючою складовою партійних програм взагалі і передвиборчих дискусій зокрема: ця тема не є життєво значущою для виборців. Втім, як і в реальній політиці, міжнародний фактор незмінно вплітається в тканину тих корпоративних та групових інтересів, які оформлюються шляхом партійно-блокового розмежування. Спостерігаючи динаміку цих інтересів, постійно помічаємо той взаємозв’язок, який вказує на справедливість твердження про те, що «зовнішня політика є продовженням внутрішньої». Однак не менш правдивим було б і зворотнє твердження.

Не поділяючи ані нігілістично- зневажливого ставлення до українських політичних партій, ані переоцінюючи їхньої ролі, пропонуємо поглянути в середовище партійних еліт як у своєрідну кухню, де колективні інтереси набувають оформлення з одного боку у вигляді декларацій, партійних програм, а з іншого — у формі конкретних рішень та пропозицій, які через парламентські механізми або через лобістські схеми у надрах виконавчої влади перетворюються у державну політику.

Період передвиборчої кампанії — це час, коли партійно оформлені політичні сили отримують шанси заявити свої претензії щодо міжнародного самовизначення країни і запропонувати свою рецептуру його оптимізації. Як готові до цього самі українські партії, чи готові взагалі і чого слід від них чекати в цьому сенсі?

Даний матеріал базується на результатах двох проведених ЦМКЗПУ опитувань експертів (деякi результати наведено в таблицях), що представляли інститути виконавчої та законодавчої влади, державні та неурядові аналітичні центри та ЗМІ: «Зовнішня та безпекова політика України» (щоквартальне опитування, червень 2001 р., опитано 40 експертів) i «Політичні партії та зовнішня політика України: передвиборчий контекст» (липень 2001 р., опитано 76 експертів).

Вплив вітчизняних політичних партій (як лояльних владі, так і опозиційних) на зовнішню політику і на зовнішньополітичний курс традиційно вважається незначним. Це насамперед пов’язано з другорядною роллю парламенту у сфері зовнішньої політики, завдяки чому інститути легального партійного представництва у владі — парламентські фракції — володіють дуже обмеженим набором легальних інструментів тиску. При цьому дещо втрачається розуміння значущості тіньової та напівтіньової політики, яка в умовах незрілої демократії створює для учасників політичного процесу альтернативний інструментарій впливу.

Табл. 1

В принципі, оцінка зовнішньополітичної впливовості, зважаючи на перевагу СДПУ(о), КПУ, та партій, що входять у блоки «ТУНДРА» та «Наша Україна» в цілому співпадає із існуючими уявленнями про найбільш організованих, чисельних, розгалужених та амбітних гіпотетичних фаворитів наступних виборів.

Партійні еліти мають обмежені легальні можливості в умовах президентсько-парламентської республіки, коли ані формування уряду, ані прийняття конкретних політичних рішень не залежить від партій навіть у випадку формування ними парламентської більшості. Ми не маємо наміру перебільшувати значущість електоральної кампанії 2002 року в плані набуття партіями реальних владних повноважень. Втім не можна відкидати можливість того, що протягом електорального циклу 2002 — 2004 року окремі групи впливу, що легалізувались у вигляді політичних партій, зможуть отримати владний «контрольний пакет» самостійно або в альянсі з іншими партіями. У зв’язку з цим ЦМКЗПУ запропонував експертам відповісти на прогностичне питання, яке значною мірою віддзеркалює оцінку реальних зовнішньополітичних пріоритетів партійних еліт.

Висновки з наведених даних такi:

Кожна політична сила, група впливу, котра оформилась у партію (блок) має певні зовнішньополітичні інтереси, які не завжди набувають ідеологічного забарвлення, однак визначають поведінку партій більш жорстко, аніж цілі, задекларовані у партійних програмах. Нерідко усвідомлені колективні інтереси партійних еліт суперечать текстам партійних програм.

Європейський, прозахідний курс зовнішньої політики хоч і знаходиться у фаворі численних політичних сил (від діючої виконавчої влади до її непримиренної опозиції), однак реальний ресурс його підтримки є недостатнім для послідовного здійснення. Серед трьох найвпливовіших партійних еліт немає жодної, чиї європейські симпатії (якщо такі є) не піддавалися б сумніву експертами. Партії, що однозначно зорієнтовані на європейську перспективу України, ділять лише 4-5 місце за впливовістю.

Українські ліві (насамперед КПУ) втратили монополію на використання проросійських настроїв; основним чинником орієнтації на Москву для частини партійних еліт став сателітний стосовно Росії характер їхнього капіталу та бізнесу.

— Існує значний ресурс для популяризації ізоляціоністських ідей. За певних обставин (загострення політичної кризи, міжнародні скандали навколо України), такі ідеї можуть бути затребувані не тільки окремими групами впливу, але й владою.

Передвиборча ситуація створює природну ситуацію залучення партійних еліт до процесу обговорення, визначення і подальшої реалізації стратегічних національних інтересів України на міжнародній арені. Втім на сьогодні значна кількість партій, що претендують на лідерство, ще не готові синтезувати свої інтереси в інтегральний проект майбутнього. Нині не стільки партії формують зовнішню політику, скільки відношення до проблем міжнародного самовизначення України сприяє оптимізації сприйняття партійного спектру напередодні виборів.

Володимир ФЕСЕНКО , політолог:

— Зовнішньополітична проблематика не є козирем і очевидним пріоритетом для всіх без винятку українських партій. Це зумовлене цілим рядом обставин. По-перше, внутрішньополітичні проблеми набагато більш гострі й актуальні як для громадської думки (рядових виборців), так і для партійно-політичної тусовки. По-друге, складна й тонка матерія зовнішньої політики за своєю сутністю чужа механізмам партійної пропаганди, котра базується на ідеологічному кліше та стереотипах масової свідомості. По-третє, серйозний зовнішньополітичний аналіз вимагає високої компетентності і підготованих, кваліфікованих експертів. Такі експерти є у ряді партій, навіть у їхньому керівництві. Але їх одиниці, й вони не роблять погоди, особливо при відсутності відповідного попиту на їхнi послуги. По- четверте, потенціал впливу політичних партій на вироблення та здійснення зовнішньополітичного курсу української держави надто низький. Партійні експерти, власне, відчуджені від вироблення зовнішньої політики. Зовнішня політика узурпована МЗС і президентською адміністрацією. І в цьому немає нічого протиприродного. Згідно зі ст. 106 Конституції Президент репрезентує державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. Цей курс втілює досить вузька і позапартійна за своїм характером каста професійних дипломатів. І в цьому також є своя логіка. У партійне середовище дипломат потрапляє чи коли він уже на пенсії, чи внаслідок відставки, але аж ніяк не з власного палкого бажання.

Впливати на зовнішню політику політичні партії можуть двоїстим чином. По-перше, вони формують зовнішньополітичні політико-ідеологічні орієнтації громадської думки(поле зовнішньополітичних альтернатив). І з цим завданням провідні українські партії справляються більш або менш задовільно. Спектр можливих зовнішньополітичних альтернатив для багатовекторної української дипломатії пропонується майже на будь-який смак. По-друге, партії, репрезентовані у Верховній Раді, можуть впливати на зовнішню політику через законодавчі механізми (ратифікація міжнародних угод і подібне.). Але це механізм пасивної реакції. Звичайно, є ще інструменти неформального впливу на процеси прийняття ухвал (особливо це стосується українсько-російських стосунків і зовнішньоекономічної проблематики), але вони використовуються не партіями, а окремими політичними фігурами.

Можна в зв’язку з цим спробувати оцінити міру впливу окремих партій на зовнішню політику. Але ця проблема має виключно схоластичний характер і майже ніякого практичного інтересу. Чи так важливо, яка партія в цій сфері більш впливова, коли сам вплив є мізерним?

Що стосується зовнішньополітичних орієнтацій українських партій, то тут за 10 років історії української багатопартійності мало що змінилося. Є дві протилежні зовнішньополітичні орієнтації — прозахідна і проросійська та центристський баланс між ними — так звана багатовекторність. Щоправда, прозахідна орієнтація за останні роки набула дещо новіших — проєвропейських — форм. Звичайно ж, у зовнішньополітичних розділах партійних програм і відповідних заявах партійних лідерів можна знайти деякі особливості і нюанси (щось на зразок «До Європи з Росією» і подібне), але вони не відіграють для виборця ніякої істотної ролі. Всю величезну кількість українських партій можна легко розподілити за трьома вищеназваними категоріями.

Але якщо оцінювати зовнішньополітичні орієнтації партій не лише за їх програмними деклараціями, а за реальними діями та практичними політичними кроками, то виявляються прецікаві речі. Прозахідні (і проєвропейські) націонал-демократи виступають проти ратифікації Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин, яку Україна підписала відповідно до зобов’язань при вступі до Ради Європи. Начебто проросійські «олігархічні» партії в ряді випадків виявляють явну схильність до економічного націоналізму. А комуністи, котрі урочисто обіцяють від виборів до виборів домогтися офіційного статусу російської мови, палець об палець не вдарили для втілення в життя цієї передвиборної обіцянки.

Скринька відчиняється доволі просто. Вибір зовнішньополітичних пріоритетів і стратегічних партнерів зумовлений не так раціональною мотивацією і позитивною політичною логікою (котра грунтується на чітких принципах і стабільних інтересах та пошукові відповідних аргументів «за»), як логікою «від протилежного». Прозахідна орієнтація націонал- демократів виявляється не так західною, як антиросійською. І навпаки, проросійська орієнтація лівих зумовлена насамперед патологічним неприйняттям курсу в бік «капіталістичного» Заходу. Ну а горезвісна багатовекторність щодо конкретних зовнішньополітичних ухвал і подій на практиці обертається щоденною кон’юнктурною калькуляцією політичних і економічних вигод і втрат.

Зрештою, кожен грає в свою гру. Одні вдають, що здійснюють зовнішню політику, а інші вдають, що впливають на неї.

Володимир МАЛИНКОВИЧ , політолог, директор українського відділу Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

— Сьогодні жодна політична партія в Україні, яка має шанс потрапити до парламенту, не виступає за відновлення СРСР або, скажімо, єдиної унітарної російсько-української держави. Навіть серед комуністів, все-таки, досить багато прихильників незалежності України, або, як максимум, створення союзу незалежних держав.

Що стосується правого флангу, то більшість правих партій, які намагаються об’єднатися навколо Ющенка в «Нашу Україну», дотримується чітко вираженої прозахідної орієнтації, не враховуючи, на мій погляд, ту реальність, що Україна перебуває в колосальній залежності від російсько-українських зв’язків, від зв’язків з СНД. І ця залежність ні трохи не менша, аніж зв’язок із Заходом. Тому їх висловлювання на підтримку НАТО ніяким чином не можуть розглядатися як щось реальне, тому що найближчим часом у НАТО Україна просто не зможе вступити. У ЄС, безперечно, було б добре вступити, але нас туди ніхто не візьме.

Радикально-праві сили (УНА-УНСО, соціал-націоналісти) не мають шансів потрапити до парламенту, і виступають «проти всіх і вся». Вони вважають, що Україна повинна бути незалежною абсолютно від усіх, але це також не реально, бо Україна залежить як від Західної Європи, так і від Росії.

Якщо говорити про партії центру, то об’єднання Партії регіонів, Трудової України, НДП, АПУ складається з партій, що мають сильні позиції в бюрократичному апараті і виступають за більш тісний союз з Росією, хоч і не виключають руху в європейському напрямку. Це найбільш проросійська частина в центрі політичного спектру. Інша частина центру, пов’язана з СДПУ(о), і, можливо, з «Яблуком», орієнтується, передусім, на європейські цінності. Для СДПУ(о) і «Яблука» більш пріоритетним є прозахідний напрямок у порівнянні з іншими партіями цього ряду.

Партія зелених, звичайно ж, орієнтується на Захід, але навряд чи можна говорити про те, що наші «зелені» в якійсь мірі нагадують європейських «зелених». Сьогодні «зелені» в Європі мало чим відрізняються від інших буржуазних партій. Рух, що виступає проти глобалізації, набуває все більш значного характеру й набирає сил, що й підтверджують його виступи під час сесії «вісімки». У нас аналогічних політичних сил немає, а є невеличкі групи, які не мають ніякого серйозного впливу на політичне життя, що свідчить, на мій погляд, про відсталість нашої суспільної свідомості.

Безперечно, політичні партії впливають на зовнішню політику України, оскільки зовнішня політика держави визначається розстановкою політичних партій, як у оточенні Президента, так і в парламенті.

Але, на мій погляд, це тимчасове явище, оскільки принципово ми муситимемо притримуватися нейтрального курсу, курсу подвійних пріоритетів, курсу горезвісної багатовекторності, оскільки таке на сьогодні становище України в світі. В якійсь мірі переважатимуть часом західні уподобання, часом — східні, але, в принципі, це буде збалансовано. Я думаю, що в найближчі роки цей баланс буде на користь Росії, тому що російський вплив на внутрішню українську політику, і, передовсім, економічний вплив через російських олігархів, відіграє сьогодні куди важливішу роль для розвитку української економіки, аніж західні інвестиції.

Василь СТОЯКІН, політолог (Дніпропетровськ):

— Політичні партії в Україні взагалі ніяких орієнтацій в зовнішній політиці не підтримують. І пов’язане це не так з самими політичними партіями, як із зовнішньою орієнтацією України, як країни. Якщо немає державної політики в цьому напрямкові, то дуже важко створювати яку-небудь альтернативу цьому або просто її підтримувати. Сьогодні кажуть про три напрямки, але вони настільки глобальні, що на них просто страшно дивитися: відносини зі США, з Росією і з ЄС. У цій ситуації партії можуть просто переставляти ці пункти або по- своєму розшифровувати, але нічого принципово нового запропонувати не можуть. Я не вважаю, що зовнішньополітичні орієнтації в порівнянні з 1998 роком відіграватимуть якусь значну роль у цій виборчій кампанії.

Україна не настільки багата і впливова країна, щоб провадити багатовекторну політику. Вигідно провадити таку політику США, Росії, а Україна — країна невелика, регіональна, і ця багатовекторність лише заплутує наших міжнародних партнерів. Ні для кого не є таємницею, наскільки нервово реагують у Вашингтоні на контакти Києва з Москвою, і, відповідно, наскільки негативно реагують у Москві на стосунки Києва з Вашингтоном. Очевидно, необхідно притримуватися якоїсь чіткої орієнтації.

Якщо до влади, наприклад, прийде Рух або Компартія, то вони нікуди не подінуться від стосунків з Росією і з Заходом. Необхідно зазначити, що в Молдові, незважаючи на прихід до влади комуністів, продовжують орієнтуватися переважно на вступ до складу ЄС, і це цілком природно, хоч Кишинів із самого початку був більш послідовним у цьому напрямку. Ідеологія партії з приводу міжнародних відносин, і реальна політика партії, яку вона проводитиме в парламенті в цій сфері, сильно розходяться. Ті скандали, які відбувалися в парламенті з приводу вступу до Міжпарламентської асамблеї СНД і подібного, це не більше, аніж вияв рекламної діяльності партій, а не їх бажання дійсно якимось чином вплинути на зовнішньополітичні орієнтації своєї держави.

Політичні партії не мають впливу на зовнішню політику, що провадиться урядом. Пропрезидентські, проурядові партії прямують у рамках тієї зовнішньої політики, яку провадить Президент, а опозиція в нас, в принципі, дуже мало впливова. Якби в Україні хоч би одна партія провадила якусь цілеспрямовану програму співпраці на кшталт народної дипломатії, то це був би дуже позитивний чинник, але, вочевидь, такі проекти слабко розкручені. Хоча потрібно підкреслити, що в нас існують міжпартійні контакти з партіями інших країн: Рух підтримує тісні зв’язки з польськими консерваторами, наші комуністи співпрацюють з комуністами інших країн, але це контакти внутрішньопартійного характеру, і крім самих партійців вони мало кого цікавлять.