Культ фактів і «гарячі» проблеми журналістики
Сучасна журналістика тримається на факті. Факт — це її альфа й омега. Без опори на факти жодна стаття, жодне повідомлення, жодна теленовина чи радіопередача не підуть у люди, якщо, звісно, йдеться про солідні ЗМІ. Це у світі. В Україні так само: факти стоять на першому місці; зрозуміло, у різних мас-медіа — факти різного ѓатунку: в одних — про, перепрошую, страждання від глистів знаних російських поп-виконавців, в інших — про студентів консерваторії, які знову приходять в оперу з партитурами в руках.
Але не все так просто з цими капосними фактами у ЗМІ.
...За аваріями на заводах і залізницях, за нестачею товарів у сільпо, за зривами графіків роботи авіаконструкторських бюро і навіть за неврожаями внаслідок поганої погоди у 1930-х роках стояла одна-єдина зловісна постать. Звався цей персонаж Лев Давидович Троцький. У нього були мільйони підспівувачів та союзників, котрі за його наказом або за узгодженням із ним підсипали товчене скло у вершкове масло, щоб зробити його непридатним до вжитку (внаслідок чого масла не було у продажу) та збивали науку зі шляху істини, штовхаючи її займатися якимись нездійсненними прожектами на кшталт розщеплення атомного ядра чи побудови крилатих ракет.
І головне, що все це було точно доведено на рівні фактів: мільйони людей зізналися у своїй троцькістській діяльності у власноруч написаних свідченнях. А ще — «сигналами» до «компетентних органів» із боку інших мільйонів радянських людей. Тому кожен, хто писатиме про ту добу, мусить керуватися фактами, що їх відкинути неможливо. Тим більше, що тодішня преса подібні факти дбайливо доносила до кожного жителя неозорої Країни Рад.
А в середні віки вся Європа була буквально переповнена драконами. Вони підступно атакували міста, крали прекрасних принцес, билися з хоробрими лицарями, накопичували величезні скарби, утворювали справжні драконячі королівства. Можна без перебільшення сказати, що тодішня цивілізація розвивалася у затінку драконячої й у нещадній конкуренції з нею. І тільки поява вогнепальної зброї (принцип дії якої, до речі, нагадує вогняний подих дракона) зламало ситуацію на користь людини.
І не лише в Європі тоді жирували дракони: візьміть у руки чи то арабські манускрипти, чи то китайські книги, чи навіть ацтекські перекази, записані ченцем на ймення Дієго де Ланда, — всюди ви знайдете глибоко правдиві й багаті на деталі оповіді про драконів. Отже, сучасному автору, ведучи мову про ті часи, просто-таки неможливо ігнорувати численні факти, які наочно засвідчують наявність величезної кількості драконів у часи, дещо віддалені від нас, та драконячий вплив на людську цивілізацію. Навіть у перших газетних виданнях ви знайдете цілком правдиві розповіді про драконів.
Ну, а про нерозпізнані літаючі об’єкти (вони ж НЛО) вже понад два століття наввипередки розповідають мас-медіа всього світу. І що цікаво: газети кінця XVIII століття писали про «нерозпізнані монгольф’єри», наприкінці ХІХ століття з’явилися «нерозпізнані дирижаблі», а вже по Другій світовій війні — класичні НЛО з ракетними і ще казна-якими супершвидкісними двигунами. Сотні тисяч людей бачили НЛО; більше тисячі побували на борту загадкових неземних літальних апаратів і розповіли про це журналістам або написали спогади. Хтось навіть побував за допомогою НЛО на інших планетах...
Ото такі справи з фактами.
Утім я зовсім не хочу заперечити важливість фактів. Так само, як і бажання журналістів спиратися на них. Так само, як і орієнтацію сучасної світової журналістики на добування фактів та їхню трансляцію у медіа-простір, а не на порожні розмисли невідь-кого на рівному місці. Але ж треба пам’ятати про дуже серйозні речі, пов’язані з феноменом факту. Журналісти не просто передають, а КОНСТРУЮЮТЬ факти, чи, точніше, їх КОНСТИТУЮЮТЬ. Адже факт — це фрагмент реальності, виокремлений, виділений, вирізнений з потоку буття певним суб’єктом відповідно до його психологічних настанов (свідомих та підсвідомих) і теоретичних концептів. Ба більше: факт — це певною мірою результат діяльності АНАЛІТИЧНОГО РОЗУМУ. Бо ж дивитися на щось і бачити щось — тобто факт! — це зовсім не те саме. Скажімо, давні римляни не могли не стикатися (і до того ж часто-густо) із зразками взаємодії сполучених посудин: рівні рідини в обох цих посудинах вирівнювалися на очах латинян... Але ті й далі будували свої хитромудрі акведуки, тягнучи воду з далекої далечини з постійним невеличким ухилом замість того, щоб загнати труби під землю і не знати зайвого клопоту.
Чи не спостерігали ви в українській журналістиці (особливо телевізійній) прикладів такого собі «давньоримського ока»?
...Як дивувався доктор Ватсон, коли Холмс раптом знаходив недопалок чи сірник, втоптаний у грязюку і не помічений пильними поліціянтами, або третю кулю там, де було чутно начебто тільки два постріли. Холмс в усіх випадках відповідав: я знав, що їх треба тут шукати. Іншими словами, факт ставав фактом лише тому, що для нього вже було підготовлене належне місце потужним аналітичним розумом великого сищика...
Та повернімося від детективів (які, звичайно, мають певний стосунок до проблеми фактів) до власне журналістики. Як видається, тенденція домінування орієнтації на факти, коли останні нерідко або нічого самі по собі не значать, або складаються в систему якоїсь новітньої міфології, або не ведуть до глибинного розуміння реальних процесів, стала відповіддю на засилля низькопробної публіцистики (нерідко пропагандистського штибу), якої свого часу вистачало на Заході і якою просто-таки переповнені деякі українські видання. Ця публіцистика — зазвичай із претензією на глибокі думки, але водночас із фантастичним незнанням предмету свого розмислу — тільки дискредитує інтелектуальну роботу в журналістиці. Бо ж коли автор гнівно шпетить «наскрізь просякнутий міщанськими настроями український народ» чи пафосно закликає «застосувати до сьогодення теорію Маркса», то таким інвективам і закликам насправді копійка ціна, хоч би як хвацько вони були виписані; проблема в тому, щоб ДОВЕСТИ домінування міщанських настроїв, при цьому ПОЯСНИВШИ причину їхнього виникнення або ж ПОКАЗАТИ переваги теорії Маркса у застосуванні до сьогодення над усіма іншими (якщо, звісно, така перевага існує; автор цих рядків, прочитавши у студентські роки всі 50 томів зібрання творів Маркса й Енгельса, сильно в цьому сумнівається). Саме публіцисти такого ѓатунку — з несумірним обсягу знань самолюбством — і виступають під іменем «політологів», «аналітиків», «політтехнологів» і навіть «концептуально-соціальних психоаналітиків», і саме така публіцистика у ЗМІ має бути зведена до мінімуму, якщо не до нуля.
Але хіба може бути альтернативою такій публіцистиці, скажімо, стаття у наче цілком пристойній газеті про «легендарну підпільну організацію «Молода гвардія», що, мовляв, «врятувала 2000 людей, спаливши біржу праці з документами на відправку їх у Німеччину»? Давно вже будь-яка освічена людина знає, що легенда та створена відділом пропаганди ЦК ВКП(б) плюс Олександром Фадєєвим (хоча молоді підпільники-антифашисти у Краснодоні справді були) і що «врятовану» молодь чоловічої статі «визволителі» зазвичай негайно мобілізовували, не документуючи цього і не перевдягаючи у військові однострої, й кидали майже беззбройну в лоб на німецькі кулемети (подробиці — хоча б у блискучих спогадах Анатолія Дімарова, який у роки війни створив на Донбасі реальну, а не «легендарну» підпільну організацію)...
Якщо й вести мову про «журналістику факту», якщо й орієнтуватися на неї, то така журналістика, за визначенням, працює тільки в певних смислових полях, де ці факти є чимось значущим і виокремлюються із потоку буття справжніми професіоналами. Класичний зразок такої журналістики — це публікації, на основі яких свого часу постав Вотерѓейт. Боб Вудвард і Карл Бернстайн доклали всіх можливих зусиль, щоб добути факти й виструнчити їх у відповідний ланцюг; але поставимо перед собою запитання: а чи спрацювали б такі факти поза американським (і, ймовірно, європейським) політичним та ментальним контекстом? Ба більше: чи взагалі можливо було дізнатися (власне, викшталтувати) такі факти десь в іншому місці, а не у країні, де правдиве свідчення під присягою є священним обов’язком громадянина і де кожен бюрократ, незалежно від рангу, чудово знає, що зобов’язаний звітувати перед громадянським суспільством?
У нас же в інтелектуальному журналі автор робить в одному реченні статті, присвяченій Голодомору, аж чотири(!!!) грубі фактографічні помилки (ці факти легко перевіряються і не суперечать системі фактів), і цього не бачать ані редактори часопису, ані, очевидно, більша частина читачів. Не знають фактів? Нецікаво знати? Чи для них фактом є все, що написано, незалежно від об’єктивного буття (з яким у кінцевому підсумку й має справу журналіст)? Або справа в тому, що хоч би яку ти побудував у ЗМІ систему фактів, напрацьованих із дотриманням належних процедур, вона не матиме жодних практичних наслідків, як-от відставка скомпрометованого високопосадовця або порятунок несправедливо звинуваченої людини?
Але навіть якщо лишити «за бортом» соціальний резонанс кричущих фактів (без лапок), оприлюднених ЗМІ, то все одно робити культ із фактів у нашій журналістиці — це, як на мене, негодяща справа: і зміст подій розкрити не вдасться, і факти відповідні не знайдеш, відрізнивши другорядне від першорядного, і, власне, у фактах або заплутаєшся, або пройдеш повз те, що просто-таки проситься стати фактом. Вітчизняній журналістиці, як на мене, заважає передусім не надмірна любов до аналітики, а МАЙЖЕ ПОВНА ВІДСУТНІСТЬ останньої, пов’язана із низькими дисципліною думки і рівнем знань журналістів, а ще — невміння раціонально й професійно виокремлювати факти з потоку буття й робити на їхній основі належні висновки.
