Київ — Москва: Як поєднати конкуренцію і партнерство?

Діалог між Україною та Росією пожвавився після нещодавніх візитів до Москви українського Президента Віктора Ющенка і прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. І наступним етапом у розвитку українсько-російського діалогу стане участь знакових фігур у зустрічі 27 лютого в Москві представників громадськості України і Росії під назвою «Основні напрямки поглиблення стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією», ініціаторами якої є «Український форум» та Громадська палата Російської Федерації.

Як зазначив голова «Українського форуму», академік НАНУ Володимир СЕМИНОЖЕНКО, в ході «Українсько-Російського форуму», учасники, зокрема, будуть обговорюватися результати проведеного 8—14 лютого 2008 року на замовлення «Українського форуму» соціологічного дослідження, результати свідчать про те, що більшість українців виступають за покращення відносин із Росією та вважають, що відповідальність за погіршення стосунків лежить на владі двох країн.

«Ми хочемо надати російським колегам дану інформацію з тим, щоби вони зі свого боку вжили заходів з покращення двосторонніх стосунків. Адже криза довіри та відсутність діалогу між політиками в майбутньому можуть призвести до того, що дві сусідні країни стануть ворогами. І постраждають, насамперед, народи двох країн, люди які прагнуть спілкуватися один з одним, їздити один до одного в гості, пізнавати культуру та мистецтво одне одного. Навряд чи когось із росіян чи українців влаштує перспектива перманентних конфліктів із сусідами» — заявив голова «Українського форуму».

Запитання, які будуть обговорюватися, ми задали нашим експертам.

ПРО ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНУ СПІВПРАЦЮ

Руслан ПУХОВ, директор Центру аналізу стратегій і технологій, Москва:

— При оцінці стану українсько-російської військово-технічної співпраці, потрібно враховувати той факт, що Росія прийняла ухвалу мінімально зав’язуватися на кооперацію з Україною у виробництві майбутніх систем озброєнь. У цьому розумінні, мені здається, кон’юнктурним поновлення робіт щодо Ан-70 і може бути також ревізовано в протилежну сторону. Нинішня ухвала продовжити роботи нічого не варта і не означає практично нічого. Після того, як було прийнято ухвалу, гроші АНТК ім. Антонова не переказали і, мабуть, не перекажуть. Власне кажучи, з якої речі переказувати, враховуючи те, що співпраця у військово-технічній галузі потребує довіри. А довіри до нової української верховної влади в Росії немає, як і немає довіри між політичними елітами двох країн. Відповідно Росія докладатиме всіх зусиль, щоб українську участь у майбутніх проектах було зведено до мінімуму. Хоча, звичайно, Росія з її зростаючим військовим бюджетом не може собі дозволити це зробити в один момент. І з цілого ряду продукції російським замовникам вигідна наявність українських постачальників. По-перше, українські оборонно-промислові підприємства, на відміну від різного роду політиків і аналітиків, розуміють, що їхні технології в країнах НАТО не потрібні. Там є свої. Ніяким унікальним набором технологій Україна не володіє. А якщо володіє, то лише в рамках кооперації з Росією. Тому всі ці підприємства стараються максимально бути лояльними до свого головного замовника — збройних сил Росії чи країн, які через Росію закуповують українські системи озброєнь. До того ж вони продають свою продукцію за набагато нижчими цінами, аніж російські підприємства. Зокрема, глава другого за величиною оборонного підприємства Концерну «Тактично-ракетне озброєння» Борис Абносов говорив, що він вітає співпрацю із ЗАТ «Мотор-Січ» щодо двигуна для крилатих ракет. Бо завдяки цьому російське підприємство НВО «Сатурн» не «загинає» ціни та працює над якістю. А без українського підприємства вони давно б «задерли» ціни й мотори були б із низькою якістю. Тому цілком можливо, що кооперація існуватиме, але вужчатиме, як струмочок.

Що потрібно зробити, щоб між Україною і Росією розвивалася військово-технічна співпраця? Насправді, в цьому має бути зацікавлена українська політична влада. А складається враження, що Україна віддає перевагу, грубо кажучи тому, щоб посилати своїх солдатів до Іраку. Так простіше завоювати лояльність Заходу, ніж співпрацювати з Росією в галузі високих технологій. Тому, перше, що має бути зроблене, — видані якісь гарантії з боку української політичної влади, що ця співпраця не буде під впливом політичної кон’юнктури. Наприклад, дозволено купувати контрольний пакет підприємств у оборонній сфері. Ці підприємства може бути продано. Звичайно, якщо це стане російською власністю, грабувати її росіянам сенсу не буде. Судячи з того, що в Росії йде одержавлення, то навряд чи може йтися про те, що це куплять приватні інвестори. Скоріше за все, це купуватиме російська держава через своїх агентів, через банк чи «Оборонпром». Відповідно, якщо українська влада на рівні якоїсь законодавчої ініціативи чи міждержавного договору такі гарантії зможе видати, це, звичайно, сильно полегшить питання співпраці. Річ у тім, що в сучасному світі є дуже багато цікавих розробок, які за вкрай рідкісним винятком можна купити на відкритому ринку. Тому Україна може виграти лише двома козирями. Якщо це буде дешево й не залежатиме від політичної кон’юнктури. Якщо ціни «полізуть» угору або, скажімо, уряд робитиме якісь різкі заяви, то, безперечно, це не складатиметься позитивно. З боку Росії є один добрий момент. Це те, що міністр оборони є менеджером-прагматиком. Якщо досі на цьому посту люди були політичними флюгерами. Якщо міністр і його оточення, відповідальні за реформу, вважатимуть, що це економічно вигідно, то, я гадаю, що міністр буде спроможний переконати, що це потрібно буде робити. Якщо ні, то ні.

Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор воєнних програм Центру ім. Разумкова:

— Військово-технічне співробітництво між Україною та Росією розвивалося нерівномірно і з різним ступенем ефективності — від злетів до падінь, що збігалися в часі, як правило, з періодами підвищення і зниження активності в економічній і воєнно-політичній сферах: від тісної кооперації — переважно в галузях спільного виробництва, технічного обслуговування та модернізації існуючих озброєнь — до відкритої конкуренції в розробці та виробництві однотипних зразків.

Зараз у товарообігу між Україною і Росією спостерігається тенденція спаду. Якщо у 2004 р. загальний товарообіг за номенклатурою продукції Мінпромполітики складав близько млрд, то з 2005 р. — трохи більш як 0 млн.

Ні Україна, ні Росія не практикують закупівель одне у одного завершених зразків (тим більше систем) озброєнь — взаємні постачання обмежуються комплектуючими виробами. Експорт українських підприємств до Росії не вичерпує всього потенціалу вітчизняного ОПК та обмежений переважно номенклатурою авіаційних і корабельних двигунів, радіоелектроніки для РЛС і засобів ПВО.

Величезний обсяг застарілих зразків озброєнь у збройних силах України та Росії, обмежені бюджетні ресурси для їхньої модернізації і закупівлі нових зумовлюють невеликі обсяги (в Росії) або практичну відсутність (в Україні) внутрішніх ринків озброєнь, необхідних для розвитку вітчизняного ОПК.

На відміну від Росії, в Україні відсутня стратегія та реальні результати реструктуризації оборонної промисловості. За наявності Концепції реформування ОПК (2002 р.) реалістичні стратегії і програми її здійснення розроблені не були (існуючі документи носять переважно декларативний характер і за рівнем деталізації поступаються навіть Концепції).

Зниження обсягів взаємних поставок продукції військового призначення спричинило кроки обох сторін у напрямі, зворотному розширенню міцного співробітництва:

— Росія продовжує політику поступового згортання кооперації з українськими підприємствами, запроваджуючи власні замкнуті цикли виробництва (авіаційні, вертолітні, корабельні двигуни, авіаційні ракети, бортові системи управління); за оцінками журналіста К.Мерфі (Los Angeles Time від 25 листопада 2004 р.), Україна на цьому щорічно втрачає близько 0—150 млн., а Росії припинення військових контрактів з Україною і відповідна модернізація власного виробництва може обійтися в суму близько млрд. на рік;

— на зовнішніх ринках Україна та Росія за багатьма типами озброєнь виступають скоріше як конкуренти, ніж партнери, а в ряді напрямів (космос, авіабудування, трансферт технологій) Україна переходить на прямі контракти з покупцями без посередництва Росії.

Попри це, у значній частині директорського корпусу оборонних підприємств України, в політичних і бізнес-колах продовжує існувати думка про те, що лише широка кооперація з російським ОПК здатна вивести українські підприємства оборонної промисловості з кризового стану. Однак надії на відчутні результати такого напряму військово-технічної політики є значною мірою завищеними. І не лише через обмеженість російського бюджету, природно спрямованого на задоволення власних оборонних потреб, підтримку вітчизняних товаровиробників (при тому, що значна частина російських оборонних підприємств не завантажені держзамовленням) і створення нових робочих місць.

За умов значного обмеження внутрішнього ринка озброєнь і значної залежності підприємств ОПК від постачань із країн СНД, Росія із середини 90-х років узяла курс на співробітництво: у високотехнологічних галузях — iз компаніями США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії; у сфері збуту продукції — з Китаєм, Індією, країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки та Африки. У виробництві продукції, призначеної для низькотехнологічних ринків, за необхідності, використовується кооперація з країнами СНД, у тому числі з Україною; за мірою виснаження цих ринків така кооперація в довго- та середньостроковій перспективі має тенденцію до згортання.

Кооперація з Україною здійснюється за окремими досить вузькими напрямами: космічні програми, розробка та виробництво авіаційних двигунів (де потенціал України є суттєвим), корабельне двигунобудування, радіоелектроніка, модернізація і ремонт існуючих озброєнь (де Росія ще не готова ввести замкнуті цикли або не має для цього ресурсів і не бачить для себе довгострокових перспектив).

Євроінтеграційний курс України не є причиною такої політики Росії. Ця політика зумовлена прагненням російської держави адаптуватися до нових світових реалій і максимально убезпечити себе на випадок масштабних потрясінь, що стали реальністю за умов суперечливих тенденцій глобалізації й регіоналізації, — що цілком резонно для розсудливого та далекоглядного (на відміну від України) суб’єкта міжнародних відносин.

Попри антинатовську риторику, Росія розвиває плідну кооперацію із західними компаніями, прикладами чого є:

— купівля російськими банками акцій компанії EADS;

— придбання «Рособоронэкспортом» заводу з виробництва напівпровідників у французьких компаній ІВМ та Infineon;

— розгортання на Уральському оптикомеханічному заводі ліцензійного виробництва бортової лазерної апаратури французької компанії Thales;

— участь італійської компанії Аlenia Aironautica у статутному капіталі компанії «Гражданские самолеты Сухого»;

— замовлення італійською авіакомпанією Itаli Airlines російських регіональних літаків Sukhoi Superjet 100, які, до речі, є головним конкурентом українського регіонального літака Ан-148.

Політика України є в цьому випадку стимулом прискорення реалізації обраної Росією стратегії, а при необхідності — виправданням «не зовсім популярних» заходів.

Таким чином, якщо говорити про розширення масштабів україно-російського військово-технічного співробітництва, то в середньостроковій перспективі воно може лише частково компенсувати відсутність у партнерів достатніх ресурсних можливостей, підвищуючи водночас вимоги до обсягів внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

З іншого боку, вступ України до НАТО, відкриваючи широкі можливості для розвитку українського ОПК, у найближчій перспективі навряд чи принесе докорінні зміни — особливо за відсутності активного курсу України на реструктуризацію власної оборонної промисловості та переводу її на інноваційні рейки. Насправді окремі вже зараз орієнтовані на експорт підприємства українського ОПК можуть з мінімальними проблемами інтегруватися до європейської оборонної промисловості. Решті доведеться все-таки здійснити глибоку та болісну реструктуризацію, якої вони уникали протягом останнього років. До речі, від неї не врятує і кооперація з російським ОПК.

СПІВРОБІТНИЦТВО В РАМКАХ СОТ

Ярослав ЖАЛІЛО, президент Центру антикризових досліджень, кандидат економічних наук, Україна:

— Мабуть, коректніше говорити про те, щоб привести співробітництво у відповідність з нормами СОТ. Суттєвих відмінностей не видно й зараз. Умови СОТ означають: відсутність дискримінації чи преференцій до будь-якої з країн; відсутність дискримінації та преференцій між національними виробниками та імпортерами в оподаткуванні, умовах реалізації товарів, регуляторних процедурах тощо. Це не виключає ані добровільних обмежень, які Україна взяла на себе в експорті до РФ труб, ні антидемпінгових процесів, які Росія та Україна здійснюють одна проти одної по окремих видах товарів. Ймовірно, може йтися про уніфікацію нетарифного регулювання (наприклад, ветеринарних процедур, за якими РФ не пускає частину українських молокопродуктів). Але де гарантія, що українські заводи зможуть подолати бар’єр, якщо, скажімо, буде встановлено європейські стандарти?

Дещо складніше питання із зобов’язаннями щодо рівнів тарифів та національних регуляторних стандартів. Україна взяла на себе зобов’язання, вони зафіксовані у протоколах із СОТ. Їх Росія може від України вимагати. РФ продовжує процес вступу, тому остаточних зобов’язань поки що немає, і закидати їй нічим.

Цікава ситуація з відносинами вільної торгівлі. Оскільки повноцінна угода про ЗВТ з РФ не ратифікована, може виникнути питання: на яких підставах ведеться безмитна торгівля за більшістю товарних груп? Тоді наші країни змушені будуть перейти на стандартні митні умови або ратифікувати угоду. Перше — нікому не вигідне, друге — навряд чи вдасться реалізувати достатньо швидко.

Отже, найкраще для України — якнайшвидше дочекатися членства РФ у СОТ та вирішувати торговельні конфлікти на основі інструментарію цієї організації, спираючись на чітко зафіксовані права та обов’язки сторін.

Сергій КИСЕЛЬОВ, експерт оперативно-аналітичного відділу Національного інституту стратегічних досліджень, Україна:

— По-перше, співробітництво з Росією продовжується. Більше того, минулого року воно збільшувалося і зараз торговельний оборот між Росією і Україною за одинадцять місяців склав майже 27 мільярдів доларів. З іншого боку, зрозуміло, що залишаються деякі проблемні моменти в наших торговельних стосунках, які можна і треба вирішувати, використовуючи той факт, що Україна швидше, ніж РФ, вступить до СОТ. У принципі, як свідчить досвід інших країн, які вступали до СОТ раніше, вони доволі часто майже зразу приєднувалися до робочої групи щодо російського питання. Так чинив і В’єтнам, і Саудівська Аравія. Бо Росія — це великий торговельний партнер, і у багатьох країн, як правило, виникають проблеми. Хочу сказати, що деякі країни, які вступали в СОТ, не вагалися і не мали докорів сумління, вони об’єднувалися в групи і ставили певні вимоги перед Росією.

Якщо конкретно пройтися по вимогах, то вони більш-менш зрозумілі, тобто мова йде про питання квотних обмежень на український експорт, а це передусім цукор, сир, труби великого діаметру.

Друге питання може стосуватися гарантій для нормального доступу на російський ринок певної товарної продукції нашого виробництва — наприклад, металевих прутків тощо. Звичайно, мають бути гарантії для збереження нашої алкогольної продукції на російському ринку (її доля на російському ринку досягає 20%). Тут же йдеться і, звичайно ж, про нашу м’ясо-молочну галузь і кондитерські вироби (питання щодо російського мита на українську карамель). Там частка ринку української продукції доволі висока.

Що ж до іншого, цікавим є питання скасування російського мита на експорт російської нафти в Україну і загалом експорт російської нафти. Тобто на цьому ми, з одного боку, втрачаємо кошти, а з іншого боку, СОТ зараз бере активний курс взагалі на скасування експортних мит, які обмежують зовнішню торгівлю. Коли в України були переговори з СОТ, серед найскладніших питань було й питання про наші експортні мита. Можливо, цікавим є ще такий момент, на якому наголошував і Президент України, як ратифікація російською Державною Думою договору про створення зон вільної торгівлі між Україною і Росією. Цей договір був підписаний у 1993 році й залишається поки не ратифікованим російським парламентом. До того ж, Президент України наголошував, що необхідно скорочувати кількість вилучень, які існують по цьому договору, зокрема цукор, тютюн, сир тощо.

Те, що Україна вступить до СОТ раніше за РФ, не погіршить ситуації. З іншого боку, ми маємо використовувати цей факт на нашу користь і в цьому немає нічого поганого.

ГУМАНІТАРНА СФЕРА

Всеволод ЛОСКУТОВ, радник-посланник Посольства РФ в Україні:

— Співпраця в гуманітарній і соціально-культурній сфері — один із найскладніших напрямів нашої взаємодії та системно-утворюючий чинник. Ці теми обговорювалися, зокрема, під час російсько-української зустрічі на вищому рівні президентів Володимира Путіна і Віктора Ющенка, а також на другому засіданні Міждержавної комісії Росія — Україна. У рамках цієї комісії, одна з ланок (підкомітет) якраз створена для того, щоб займатися проблематикою гуманітарної співпраці. Він називається «Підкомітетом із гуманітарної співпраці». Його очолюють міністри освіти та науки двох країн. Цей комітет вже має певне позитивне напрацювання. Ми сподіваємося, що й далі наша співпраця буде плідною, хоча при обговоренні різних питань досить часто розглядаються зовсім непрості теми. До речі, інтенсивно працює в підкомітеті спільна комісія істориків Росії і України. У цьому підкомітеті є ще декілька структур, які займаються питаннями освіти, культури, соціальної сфери і подібного. Тому обмін думками між нашими державами потрібно продовжити. Зустріч Президента України В. Ющенка з Патріархом Всієї Русі Алексієм II також можна включити до цієї сфери. Адже це також елемент діалогу, який проходить у широкій, різноманітній і непростій тематиці гуманітарної взаємодії. Дуже важливо нам слухати одне одного, чути, розуміти й домагатися того, щоб реальна співпраця в сфері науки, культури, освіти мала конкретні результати, а головне — щоб контакти відбувалися на рівні найрізноманітніших колективів: музичних, театральних, зустрічей діячів науки, освіти і культури, а також між науковими установами. Вченим наших країн є що сказати один одному. Ось така складна палітра... Наші останні контакти вселяють у мене оптимізм. Важливо, щоб із будь-якої проблеми, на яку є різні погляди, проводити діалоги, і в першу чергу фахівцями, щоб виниклі проблеми не політизувалися. Ось такий підхід був є і буде в інтересах наших обох держав.

Що стосується соціальної сфери, тут також уже є серйозна правова база. Це стосується співпраці в обміні людьми і, насамперед, реалізації соціальних стандартів. Цю базу було створено ще в 90-і роки, потім у 2000-х було підписано додаткові угоди між РФ і Україною. Нам потрібно вивчати досвід один одного. Наприклад, у Росії вона називалася «Монетаризація соціальних пільг». Наскільки мені відомо, Україною також вивчалася ця тема, вона актуальна. Це лише один із прикладів. Соціальна політика завжди актуальна й дуже сприймається людьми. Є цікавий досвід як у Росії, так і в Україні. У нас багато близьких проблем. Це стосується питань забезпеченості людей літнього віку, інвалідів і тому подібного, тобто важливо, щоб відбувався обмін думками. Хоча, опосередковано я бачу, що і в Росії уважно вивчають український досвід, і навпаки, російський досвід непогано знають в Україні. Нам потрібен діалог, у якому важливе місце посідають неурядові структури (громадські організації), як, наприклад, «Український Форум». У Росії є подібні організації — Громадська палата, і те, що в Москві відбудеться зустріч 27 лютого — результат нашої спільної роботи, контактів. Нещодавна посол РФ Віктор Черномирдін провів ґрунтовну бесіду з Володимиром Семиноженком і його колегами, які входять до керівництва «Українського Форуму». На цій зустрічі були такі відомі українські дипломати, як Анатолій Зленко, політики, як Георгій Крючков, академік Петро Толочко і ряд інших. Тоді обговорювали можливість проведення зустрічі, яка повинна відбутися в середу в Москві. Ця зустріч — добрий приклад взаємодії посольства, зусиль нашого посла Віктора Черномирдіна в контакті з українською громадськістю, тому що в «Українському Форумі» зібрано високий інтелектуальний потенціал особистостей. У мене в кабінеті є розробка «Українського Форуму» — тритомник «Стратегічні виклики XXI сторіччя суспільству та економіці України» — фундаментальна наукова праця. Вона ще раз підкреслює який високий потенціал зібрала ця організація. Чудово, що реалізується ідея зустрічі росіян і українців. Адже нині назріло чимало питань у економічній і військовій сферах, співпраці в галузі високих технологій, міжрегіональних зв’язків, потрібен громадський діалог про роль ЗМІ у розвиткові двосторонніх відносин та інше.

Михайло РЄЗНИКОВИЧ, генеральний директор і художній керівник Театру ім. Лесі Українки:

— Чим більш інтенсивно відбуватиметься співпраця між нашими країнами — тим краще. Особливо важливо підносити інтелектуальний рівень молоді як України, так і Росії. Я вітаю всі форми співпраці. Чим більше ми будемо в Україні бачити серйозних, глибоких театральних явищ із Росії, тим буде краще для нас. З іншого боку, мені здається, що росіяни також не зовсім добре знають рівень театральної культури України. Принаймні вони недооцінюють, зокрема, два твори, які є загальносвітовими стандартами. Це п’єса Івана Франка «Украдене щастя» і драма Лесі Українки «Кам’яний володар». Коли ми показали виставу «Кам’яний володар» на фестивалі в Санкт-Петербурзі, то виявилося, що «вся королівська рать» (усі провідні театральні критики Росії) не знають цього твору. Тому чим більше ми будемо співпрацювати, тим це стане кориснішим і цікавішим для двох сторін. А нам, в Україні, також потрібно знати велику російську літературу XIX і ХХ сторіччя. А, з іншого боку, в Росії сьогодні мало знають сучасну українську поезію та літературу. Нам є чого повчитися одне в одного. Я вважаю, що біля колиски стратегічної співпраці між Україною та Росією повинні стояти передусім творчі люди, бо будь-яку співпрацю можна забалакати, забазікати на круглих столах, поховати в паперах і резолюціях...

В УМОВАХ НОВИХ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ

Андрій РЯБОВ, член Наукової ради Московського центра Карнегі:

— Якщо говорити про боротьбу з тероризмом, то, напевно, в рамках тих проектів, які існують для Чорного моря, наприклад, Blackseafor, взаємодія реально існує. І є гарні можливості для взаємодії. Наскільки я розумію, з погляду відповідних правоохоронних органів, які борються з тероризмом, там також усе нормально, як і нерозповсюдження зброї масового ураження. Що ж стосується потепління клімату, тут я взагалі нічого не бачу. На мою думку, ці теми на порядку денному внутрішньої політики обох держав не стоять.

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України:

— У принципі, є багато питань, які можуть спільно вирішуватися. Одне з них — це питання потепління клімату, тут у нас є спільні інтереси щодо дотримання правил Кіотського протоколу. Друге питання — екологічна безпека в акваторії Азовського та Чорного морів. Це також у спільних інтересах України та Росії. Йдеться про чистоту річок, які впадають в Азовське море, зокрема, Сіверський Донець. Екологія моря — це дуже болюча проблема. Тут є спільні інтереси, над якими ми можемо працювати разом. Окрім цього, також можна назвати позиції щодо врегулювання конфліктів. У даному випадку має збігатися позиція України та Росії щодо дотримання міжнародного права, зокрема — права на територіальну цілісність країн. Так що у питаннях українсько-російської взаємодії є дуже багато точок дотику. Я вважаю, що можна співпрацювати з Росією і знаходити спільний знаменник.

ПРО ВИСОКI ТЕХНОЛОГІЇ

Юрій МАЦЕРУК, менеджер зі зв’язків із громадськістю інтернет-аукціону «Auction.ua»:

— Росіяни чи не найактивніше вкладають гроші в український Інтернет. Тут є дві великі переваги. По-перше, він дуже стрімко зростає (статистика це підтверджує). По-друге, український Інтернет, тобто його користувачі, практично нічим не відрізняються від користувачів російського. Це означає, що ті проекти, що принесли прибуток та стали популярними в Росії, можна сміливо розвивати і в Україні або вкладати гроші в подібні проекти, що вже існують. Європейцям, американцям же в цьому плані важче: менталітет там інший, люди по-іншому сприймають Інтернет...

Що стосується нашої співпраці з росіянами, то вона, звичайно ж, нас дуже тішить. Інтернет-аукціон Україні в будь-якому випадку потрібен! І ми, і російські інвестори це розуміємо... Тим більше, що, крім фінансових питань, ми обмінюємося ще більш цінним — досвідом. Це дає змогу уникати багатьох помилок, з якими мали справу російські компанії в період їхнього становлення. Це дуже добре і дуже позитивно впливає на загальний стан українського Інтернету.

Юрій НАЗАРОВ, генеральний директор інтернет-компанії «Мета»:

— Прикладом того, що російські компанії цікавляться ринком в Україні і почали в нього вкладати гроші, може бути один з акціонерів нашої компанії ІГ «Російські фонди». У них є власний досвід інвестування в Інтернет, отже їхня співпраця з нашими компаніями характеризується не тільки формально-адміністративними стосунками, але й конструктивно-змістовними моментами, що мають пряме відношення до суті бізнесу.

Володимир СВИРИДЕНКО, заступник директора з розвитку бізнесу Columbus IT-Україна:

— Ми використовуємо досвід одне одного та працюємо «плече в плече». Завдяки цьому досвід вітчизняних консультантів дуже виріс за останні три-чотири роки. Разом з тим, наші відносини у сфері хай-теку мають суто прагматичний інтерес і ніяк не стосуються політики. Тож не можна сказати, що у зв’язку з політичними подіями за останній час щось погіршилося або поліпшилося... Інтерес російських компаній до України не зменшується — він просто йде «хвилями».

Однак наш бізнес в Україні та Росії досить різний в зв’язку з обсягами, потенціалом ринку тощо. І в Україні велике майбутнє мають саме українські компанії. Тому що російським масштабні проекти вигідніше робити все ж таки в себе, а не приїжджати в Україну... Тож вітчизняні компанії будуть міцнішати і, можливо, стануть успішнішими за російські компанії в Україні.

В’ячеслав ДМИТРЕНКО, керівник напрямку «МОТИВ» і керівник відділу інтернет-реклами компанії «Інфокон»:

— На мою думку, відносини двох країн у сфері інформаційних технологій розвиваються плідно і виключно за ринковими правилами. На відміну від інших галузей економіки, ІТ в обох країнах цілковито належать приватним комерційним структурам, тобто є поза політикою. На жаль, експорт російських новітніх технологій в Україну на сьогоднішній день переважає експорт українських в Росію, проте динаміка самого ринку в Україні, за дослідженнями багатьох експертів, вища за російський. Саме тому в останні роки більшість російських компаній виходять на зовнішні ринки саме через Україну, а не через інші країни колишнього СРСР. Наприклад, якщо розібратися, то майже в кожному українському підприємстві використовується російське програмне забезпечення. Але все ж наші ринки досить різні, кожний зі своєю специфікою... Тому існуючий вплив ринків, а також процеси поглиблення співробітництва у сфері ІТ обох країн однаково вигідні як Росії, так і Україні.